— Твій син про себе надто високої думки — а все через те, що ці багатії ставляться до нього як до дресированої мавпи, — бурчав Фортюні, і в голосі його бриніла образа.

Одного дня, майже за три роки після того, як пан Рікардо Алдая вперше відвідав капелюшну крамницю «Фортюні та син», капелюшник залишив майстерню на Кімета й сказав, що повернеться пообідь. Він зухвало з’явився в офісі консорціуму Алдаїв на бульварі Ґрасіа й сказав, що хоче побачити пана Рікардо.

— А як маю честь вас відрекомендувати? — гордовито спитав службовець.

— Його особистий капелюшник.

Пан Рікардо, дещо здивований, тим не менш прийняв Фортюні з прихильністю, певно, гадаючи, що капелюшник приніс рахунок, — адже коли йдеться про гроші, дрібні крамарі не знаються на етикеті.

— Чим можу прислужитися, Фортюнато, друже? — доброзичливо спитав пан Рікардо.

І Антоні Фортюні заходився пояснювати Рікардо Алдаї, як глибоко той помилявся щодо Хуліана.

— Мій син, пане Рікардо, — не той, за кого ви його маєте. Він дурнуватий, ледачий хлопчисько, не наділений жодними талантами, хоча амбіцій у нього повно — це все з вини його матері. Він нічого не досягне, повірте мені. Йому бракує цілеспрямованості та наполегливості. Ви його не знаєте. Він уміє бути улесливим, уміє ошукувати незнайомців, уміє справляти враження, наче він знає все на світі, тоді як насправді не знає нічого. Цілком пересічний хлопець. Я знаю його краще, ніж будь-хто інший, і вважаю, що маю застерегти вас...

Пан Рікардо Алдая мовчав і навіть не кліпав очима.

— Це все, Фортюнато?

Пересвідчившись, що все, промисловець натиснув кнопку на столі, й за кілька секунд у дверях з’явився той самий секретар, якого Фортюні вже бачив.

— Наш друг Фортюнато йде, Бальсельсо, — промовив пан Рікардо. — Будь ласка, проведіть його до дверей.

Крижаний тон промисловця не сподобався капелюшникові.

— Даруйте, пане Рікардо: я Фортюні, а не Фортюнато!

— Усе одно. Ти страшна людина, Фортюні. Я буду радий, якщо ти більше сюди не приходитимеш.

Опинившись надворі, Фортюні почувався самотнішим, ніж будь-коли. Цілий світ був проти нього.

Кількома днями пізніше шляхетні клієнти, які з’явилися були у Фортюні завдяки рекомендаціям Алдаї, почали надсилати повідомлення про скасування попередніх замовлень. Минув іще тиждень, і Фортюні змушений був звільнити Кімета — роботи тепер було так мало, що не вистачало й на одного. «Усе одно Кімет ледачий та нетямущий, як і решта», — втішав себе Фортюні.

Відтоді сусіди почали помічати, що пан Фортюні значно постарішав, а характер його ставав дедалі нестерпнішим. Він майже ні з ким не спілкувався, натомість годинами без перерви сидів у власній крамниці, де нічого було робити, крім дивитися з-за прилавку, як люди проходять повз. Фортюні лютував, але не втрачав надії. Пізніше люди казали, що річ у моді: молоді тепер майже не носять капелюхів; а ті, хто носить, воліють завітати до крамниці готових товарів, де є капелюхи різних розмірів, модні й недорогі. Крамниця «Фортюні та син» занурилася у сумну, мовчазну дрімоту.

— Усі вони чекають на мою смерть, — бурмотів сам до себе Фортюні. — Гаразд, я дам їм таке задоволення...

Він відчував, що насправді почав умирати вже давно.

А Хуліан дедалі глибше поринав у світ Алдаїв: він не уявляв свого майбутнього без Пенелопи. Ось уже протягом двох років Хуліан і Пенелопа балансували на туго напнутій линві таємниці. Хасінта хвилювалася: Захарія давно попереджав її про лихо. Над Хуліаном нависла темрява — темрява, яка незабаром поглине його.

Перший дзвіночок пролунав у квітні 1918 року. Хорхе Алдаї мало виповнитися вісімнадцять, і пан Рікардо наказав улаштувати на честь синового дня народження гучну вечірку — адже до цього зобов’язував статус великого магната. Байдуже, що Хорхе не бажав ніякої вечірки, байдуже, що сам пан Рікардо не збирався бути на ній присутнім — вигадавши собі чергову «вельми важливу справу», він призначив у блакитних апартаментах готелю «Кельн» зустріч приємній пані, яка щойно прибула із Санкт-Петербурга... Задля великої події будинок на проспекті Тібідабо перетворили на цирк: у саду було запалено сотні ліхтарів і розставлено сотні крісел для гостей. Запрошення дістали всі шкільні приятелі Хорхе Алдаї; на пропозицію Хуліана Хорхе запросив і Франсіско Хав’єра Фумеро. Мікель Молінер застерігав, що син сторожа почуватиметься ніяково в такому аристократичному середовищі; і сам Франсіско Хав’єр, передчуваючи це, вирішив був відхилити запрошення — та коли пані Івонна, його мати, дізналася, що син збирається знехтувати запрошенням до розкішного особняка Алдаїв, вона ледь шкуру з нього не спустила: хіба можна марнувати нагоду показатися у вищому світі? А що, як невдовзі її саму, пані Івонну Фумеро де Сотосебайос, запрошуватиме на чай пані Алдая та інші знатні дами?.. Тож під тиском матері Франсіско Хав’єр пристав на запрошення й цілий тиждень вирізав з дерева ножик для відкривання конвертів, якого збирався подарувати Хорхе.

А пані Івонна взяла всі заощадження, що скнарила із зарплатні чоловіка, та пішла купувати синові красивий костюм моряка.

Франсіско Хав’єрові було вже сімнадцять, і блакитний костюмчик із короткими штанцями, який цілком задовольняв невибагливий смак пані Івонни, анітрохи не пасував йому. Вигляд у цій одежі Хав’єр мав просто сміховинний; крім того, виявилося, що костюм на нього ще й замалий. Івонна вирішила нашвидкуруч допасувати костюм до синової статури; поки вона з ним поралася, стало зрозуміло, що на вечірку Хав’єр запізниться. Тим не менш, на думку пані Івонни, про те, щоб не йти до Алдаїв, не могло бути й мови. Вона наполягла на тому, щоб супроводжувати сина до самісіньких дверей «Вілли Пенелопи»: їй хотілося відчути атмосферу величі, яка оточувала родину Алдаїв, погрітися у промінні їхньої слави, побачити, як її син увіходить у двері, які незабаром, як вона сподівалася, відкриються й для неї.

Тим часом, скориставшись загальним галасом та відсутністю пана Рікардо, який святкував день народження сина на власний спосіб, Хуліан ушився з вечірки. Вони з Пенелопою домовилися зустрітися в бібліотеці, де на них не могли випадково натрапити інші гості. Надто захоплені жадібними поцілунками, Хуліан і Пенелопа не могли помітити пару, яка наближалася до вхідних дверей.

Франсіско Хав’єра, багрового від сорому, вдягненого у бойскаутський матроський костюм, майже тягла за собою пані Івонна, яка заради такої нагоди вирішила відкопати вдома капелюх із широчезними крисами та сукню до пари, прикрашену рюшами та бантами; у такому вбранні вона була схожа на скриню торговця льодяниками або, згідно з визначенням Мікеля Молінера, який бачив її здаля, — на бізона, одягненого, як мадам Рекам’є[49].

Двоє швейцарів, які стояли біля дверей, здавалися не дуже здивованими появою таких гостей. Пані Івонна оголосила, що прибув її син, Франсіско Хав’єр Фумеро де Сотосебайос. Слуги насмішкувато відповіли, що це ім’я їм нічого не говорить. Роздратована, але холоднокровна, як справжня аристократка, Івонна звеліла синові показати запрошення. На жаль, коли перешивали костюм, картку залишили на швейному столику пані Івонни.

Франсіско Хав’єр намагався був пояснити обставини, але почав затинатися, а регіт двох швейцарів не сприяв порозумінню. Матері із сином наказали забиратися геть. Пані Івонна палала від гніву. Вона погрожувала слугам: мовляв, ті ще не знають, із ким мають справу! — але швейцари парирували: вакансія прибиральниці в них уже зайнята.

З вікна своєї спальні Хасінта бачила, що Франсіско Хав’єр наче повернувся, щоб іти геть, але раптом зупинився. Не звертаючи увагу на сварку матері зі слугами, він дивився в інший бік. Він побачив їх — Хуліана й Пенелопу, які цілувалися біля великого вікна бібліотеки. Вони пристрасно цілувалися — так, забувши про увесь світ, цілуються ті, що належать лише один одному.