— Зможу… У мене ж сьогодні день народження… І..

— Я ж подзвонила привітати тебе… Марусю, я знаю, що тобі зараз нелегко. Але життя змінюється. Ти так близько до перемін. І я бажаю, щоби ті переміни на краще далися тобі найменшою кров’ю. Пробач. Я абсолютна реалістка, тому не можу побажати того, у що сама не вірю. Єдине, що можу сказати, я буду поруч у будь-який час, якщо це буде тобі потрібно. Ти, Марусю, справжня. А для мене це найцінніше. Тільки прошу тебе, не здавайся, не ведися на залякування і провокації. Ще почуєш їх не раз. Але ми також не ликом шиті. Життя недаремно гартувало. Воно нас підготувало до бою. І ми не програємо!

— Світланко, дякую тобі… — Маруся мало не розплакалася.

— Ну, що ти? Ми скоро заїдемо.

Петро, вийшовши з машини, посадив Марусю на заднє сидіння. Уже в салоні простягнув букет фіолетових дельфініумів.

— З днем народження!

— Дякую! Які красиві!

— Їдемо до клубу? — запитала Світлана. — Обговоримо все.

— Чи варто з’являтися там зараз? — запитала невпевнено Маруся.

— Тільки ти можеш вирішити, — відповіла Світлана й очікувала відповіді.

— Що я можу? — запитала подругу, чи саму себе Маруся. — Я думаю, що вони вже зробили це за мене.

— Тільки ти, Марусю, маєш вирішити — чи беремося ми за цю справу. Ніхто не може тебе примусити або відмовити.

— Він страшний, Світлано. Я це відчула по телефону.

— Він і має бути страшним. Йдеться про великі гроші. Ти теж мусиш стати страшною. Інакше нічого не вийде.

— Куди їдемо? — за якусь мить запитав Петро.

— До клубу! — сказала Маруся.

Петро, повертаючи машину за рогом кінотеатру, непомітно підморгнув Світлані. Та ледь ворухнула вустами. Маруся, спостерігаючи із заднього сидіння за їхніми хитрими мімічними знаками, всміхнулася. Уперше за останні кілька днів майнула хвилька радості. Було приємно бачити, як близькі Марусі люди можуть порозумітися на рівні поглядів. Сама вона надавала цьому немалого значення. Вважала, що словами говорять усі, а поглядами — найближчі. Бо через очі можуть спілкуватися тільки душі.

У клубі їх чекали. Адміністраторка Вікторія провела в білу залу, де було накрито стіл на трьох. Маруся здивовано глянула на Петра.

— Так, Марусю, я попередив про наш приїзд, — відповів на її німе запитання Петро.

— Ти знав, що приїдемо сюди? — здивувалася Маруся.

— Ми мусили сюди приїхати…

— Чому мусили?

— Сьогодні дев’ятий день, як нема з нами Романа… Належить його пом’янути.

— Я пропустила… — сказала із жалем жінка.

— Не дивно, Марусю… Ти зараз розгублена…

— Пора б зібратися, а то розгублю себе до решти, — Маруся зчепила обидві руки, аж побіліли пальці, наче й справді хотіла стулити себе докупи. — Щось надовго я випала з реальності… Так? — глянула на Світлану.

— Не буду заспокоювати… У нас небагато часу, — мовила серйозно Світлана.

— Давайте за столом обговоримо, — озвався Петро. — За години дві зберуться друзі… Ну, і ті, хто себе за таких видає.

— Ви так продумали…

— Тут усе працює, як годинник. Адміністрація сама продумала, ми тільки погодили список запрошених.

— Їх буде багато?

— На жаль, мусили запросити й тих, кого найменше хотіли бачити, — Петро наливав у бокали коньяк.

— Я попрошу тебе, Марусю, поспостерігати за тими, хто прийде. Ану ж щось видасться тобі підозрілим… — попросила Світлана.

— Та я їх майже нікого й не знаю…

— Зате вони, будь певна, знають тебе добре…

Маруся слухала друзів, переповідала свою телефонну розмову з незнайомцем, знову й знову згадувала Романа, і їй здавалося, що вона десь збоку спостерігає за тим, що відбувається за столом. Її душа ніскільки не хотіла приймати цю реальність. Хоча розум тверезо оцінював ситуацію, і Маруся розуміла — чим швидше сприйме дійсність, тим швидше закінчиться невизначеність, яка не дає їй повернутися в узвичаєне життя. А його ж ніхто не відміняв. На неї так само чекають діти, недописана докторська і новостворена передача, за котру також має відповідати.

Яскраве світло настільної лампи висвічувало папери. Петро відкривав папку за папкою, щось пояснював Марусі, у щось намагався вникнути. Жінка здавалася розгубленою. Вона гортала аркуш за аркушем, але прояснення не наставало.

— І ця жінка вважала себе розумною, — Маруся піднялася з-за столу й пройшлася кабінетом.

— Про яку жінку мовиш? — уточнила Сквирська.

— Та вже ж не про тебе. Якщо тобі до рук потрапить конструкція атомної бомби, ти легко з нею справишся…

— Справді так думаєш? — наполягала Світлана.

— Сама знаєш…

— Ой, Марусю… Я за свою практику стільки справ перекопала… І з цією впораємося.

— А я нічого не можу втямити у тих паперах…

— Утямиш, — запевнила Сквирська. — Он Петро скільки років помічником був, а й то не все розуміє. Тут треба Романом бути, щоб з'ясувати все. Такий бізнес міг створити тільки такий чоловік.

— Я про це думаю постійно. Роман був надзвичайно сильним і впливовим чоловіком. Але чим усе закінчилося? — запитала Світлану. — Що зможу зробити я, абсолютно далека від усілякого бізнесу жінка?

— По-перше, ти ж не сама. Маєш партнерів. І принаймні одному, — кивнула на Петра, — можеш довіряти. По-друге, Роман настільки чітко і продумано склав дарчу, що жоден пункт ніхто не прочитає двозначно. Ти не просто отримала контрольний пакет. Головна умова — лише у випадку твого керування решту акцій отримують певні люди. В інших випадках — акції переходять громадській організації «Турбота». Він роздав акції таким людям, які точно не поступляться своїм і не допустять війни на фірмі.

— Як роздав? — здивувалася Маруся.

— Просто подарував. Він знав: якщо намагатиметься передати тобі всю свою імперію, нічого, крім війни, не вийде. Це був єдиний вихід…

— Одного не можу зрозуміти: якщо Роман так усе міг наперед продумати, розрахувати, чому йому не вдалося застерегти себе від смерті?

— Думаю… Він не встиг…

— Тобто? — не зрозуміла Маруся.

— Як тобі сказати?.. — м’явся чоловік.

— Петре, ти щось знаєш… — допитувалася та.

— Розумієш, щоб уникнути своєї смерті, треба було спричинити чиюсь.

— Треба було вбити когось?

— Саме так…

— Ну і нехай! — вигукнула Маруся. — Якщо можна було його, то чому ж не міг він?

— Міг! — Петро різко піднявся з-за столу. — Але все йшло за його планом. Того вечора поїхав на зустріч спокійним і впевненим, що все нарешті закінчиться. Роман із посмішкою глянув на папку, покрутив нею і сказав: «Поступимося синичкою, щоб утримати журавля. Ніяк не вживаються в одній клітці. Мабуть, не пара». Він нікого глибоко не впускав у свої справи. Все вирішував сам. Кожен із нас знав свою роботу і не влазив на чиюсь територію. Це був закон. Саме тому цей механізм працював так чітко. Справді, як добротний годинник, у якому кожна деталька виконує свою функцію… А тепер, коли не стало дзиґаря, всі механічно ще ворушаться, але обережно і невпевнено.

— То ти знаєш, до кого він тоді поїхав на зустріч? — запитала з надією Маруся.

— Якби ж знав… — зітхнув із жалем Петро.

— Навіть якби знали, до кого… Ще не факт, що це вони вбили Романа, — сказала Сквирська.

— Чому ж не факт? — здивувалася Маруся.

— Тому, що ми нічого не знаємо про ту «синицю», яку завіз їм Роман того вечора. Можливо, вона їх цілком задовольнила, і ця смерть була б лише зайвою морокою.

— Це мені поки що важко зрозуміти, — зітхнула Маруся. — Знаю одне: той, хто озвався сьогодні, спокою не дасть.

— У нього тепер морока — дарча. Я так розумію, що він про неї не знав, поки ти не сказала.

— Думаю, він не буде довго заморочуватися… Щось вигадає. Такі — кмітливі. Зізнаюся — мені страшно… За дітей.

— Зрозуміло, Марусю, що тут не слід легковажити. Діти — найважливіше, — мовила Сквирська. — Зараз вони з нянею?

— Півгодини тому телефонувала — роблять з Аллочкою уроки. Попередила, щоб нікуди не виходили. Але ж вони не можуть постійно бути дома… Ще два тижні до літніх канікул.