— Я тобі казав, що всьому свій час…
— Я вже мало що пам’ятаю, Тунгусе…
— Тунгусе? Ми ж щойно познайомилися… — всміхнувся лукаво.
— Пробач, Тунгусе… Ой! Пробач, Романе… Якось зовсім незвично звучить. Мені до твого імені потрібно звикати. Це не за вечір.
— У мене є надія?
— Яка надія? — не зрозуміла жінка.
— На те, що матиму змогу бачити тебе… Принаймні, для того, щоб ти звикла до мого імені.
— Тунгусе… Вибач. Романе, розумієш, мені тяжко буде знову звикати до наших стосунків. Я жінка вільна… Відвикла від диктату…
— А твій Дмитро? Він де?
— Він… Принаймні, не зі мною вже чотири роки.
— Ти чотири роки живеш одна?
— Чому ж одна?
— Тоді звідки воля?
— Я маю на увазі не чоловіка… У мене двоє дітей. Ось ми й живемо однією дружною сім’єю, як каже мій син. Ще, правда, Сімочка та Семен із нами.
— А це ж хто?
— Черепаха і кіт. Вони також члени нашого сімейства. До того, буває, правоправніші, ніж я.
— А живете де?
— Живемо там само.
— Тобто у тій тісній квартирці?
— Та ще й не своїй…
— А чиїй?
— Колишньої свекрухи.
— Марусю, ти… — не знаючи, що їй сказати, він замовк.
— Ти змінився… Чи мені так здається?
— Просто ми давно не бачилися…
— Ні, не те… Я чітко пам’ятаю твою безапеляційність, затятість… Згадай, як ледь не прибрав зі світу Дмитра… Скільки я тоді пережила…
— І що ж Дмитро? Як міг тебе… — запнувся, — вас покинути?
— Він не кидав нас. Я сама зробила все для того, аби він щез із мого життя.
— Із твого чи вашого?
— Із життя дітей щезнути не може. Бо він — їхній батько. І жоден чоловік не зможе їм замінити його…
— Чому ж? Буває — замінюють…
— Виховання, гроші — так. А гени куди подіти, а клич крові? Тут не заміниш. Якби ти знав, як вони люблять, незважаючи на його байдужість…
— Він що — байдужий до власних дітей? — здивувався Роман.
— Розумієш… Чоловіки, принаймні більшість, якщо розлучаються з дружиною, то розлучаються й з дітьми. Дмитро саме з таких. Я нічому не дивуюсь і нікого не звинувачую. Сама вибрала цей варіант — жити без чоловіка — й ніскільки не жалію. Я кицька за суттю. Не люблю під господарем ходити. Краще за двох працювати, напружуватись, але ні перед ким не звітувати.
— Пізнаю… — протягнув Роман.
— Ти не можеш мене пізнати, я дуже змінилася, Тунгусе… Вибач, Романе. Я ніяк не звикну…
— Звикнеш… Ми ж будемо зустрічатись? — напружено очікував відповіді.
— Якщо ці зустрічі ні до чого не будуть зобов’язувати… Я не вмію залежати від жодного чоловіка.
— Значить, не зустріла ще такого…
— Таких нема…
— Не переконуй мене ні в чому. Я дуже добре знаю, що таке — залежати…
— Ти… Залежати? Та у світі немає жодної обставини, від якої ти б міг залежати!
— Одна є… Я від неї хочу залежати, їй належати… Просто лежати… Несамовитіти… Марусю, це ж не просто зустріч… Це не могло бути випадково… — він дотягнувся до її руки, боляче стиснув у своїй і різко відпустив. — Пробач…. — зціпив зуби і прикрив очі, опановуючи свої емоції.
— Я не хочу в минуле… Не примушуй мене… будь ласка… — озвалася так благально, що він аж перестав дихати.
— Не парся, Марусю… — сказав грубувато. — Насильно милим… Далі за текстом… — замовк, наче зачинився на замок, похитував головою і щось хмикав собі під ніс, зрештою оволодів собою і мовив: — А давай-но добряче наїмось. А потім я тобі покажу одну цікаву гру.
— Ми будемо грати? — здивувалася Маруся.
— Ні, грати будемо ми, а ти — дивитися, — підморгнув.
— Ви — це хто?
— Побачиш. Їж.
Роман накладав собі в тарілку салати, рибу, поливав соусом, і все це швидко щезало у його роті. Запивав білим вином, час від часу піднімаючи бокал та припрошуючи Марусю. При цьому він намагався бути веселим і галантним. Але Маруся бачила, як це тяжко йому давалося. Вона вже картала себе за таку різку відмову. Можна ж було якось тонше, тактовніше. Але й розтягувати з відмовою не бачила сенсу. Краще все зразу, щоб жодних сподівань…
— Я цілком ситий і готовий до гри. А ти? — запитав удавано весело.
— Також цілком… — посміхнулася й Маруся.
— Тоді… Прошу, королево! Сподіваюся, тобі гра сподобається!
Роман підвів її до дверей, що нагадували браму. Маруся думала, що то декор, а виявилося, вони відчиняються. Двері розчахнулись, і жінка почула спершу легку музику флейти, відчула ніжний запах солодкого диму, що нагадало їй пахощі матіоли, і, нарешті, посеред неяскраво освітленої зали розгледіла стовбур дерева, навколо якого було припасовано великий дерев’яний стіл. Від несподіванки, що побачила посеред зали дерево, зупинилась і не зразу помітила чоловіків, які сиділи на широких, також дерев’яних стільцях. Чоловіки курили кальяни і грали в карти. Жінка насторожилась, уздрівши їх, і різко глянула на Романа. Той помітив її острах, узяв за лікоть.
— У тебе немає причин для страху, королево. Це мої друзі.
Чоловіки піднялись і легкими кивками голови привіталися з жінкою. На диво, острах швидко зник. Чи то ця спокійна обстановка так вплинула, чи музика, що заколихувала свідомість? Маруся розслабилася, сіла на диван, на який указав Роман, потонула в м’якості. Звідти нарешті роздивилась інтер’єр цієї дивної кімнати. Тут стояв лише один диван, і на ньому сиділа вона. В кутку мерехтіли вогні каміна, і жінка ніяк не могла збагнути — там горять справжні дрова, чи то тільки прекрасна імітація горіння.
Неподалік каміна, за барною стійкою, молодий бармен змішував коктейлі. Його рухи заворожували, і Маруся на кілька хвилин зупинила на ньому погляд. Роман зауважив це й відразу ж запропонував їй фірмовий коктейль.
— Я, мабуть, відмовлюся, бо щойно пила вино…
— Повір, королево, цей напій тобі не зашкодить. Він зробить твій вечір приємнішим. Я ж не хочу тобі зла… Чи ти думаєш інакше? — присів і заглянув їй в очі.
— Ні… — запнулася, — Романе, я думаю, що ти не той чоловік, якого я повинна боятися. Чомусь мені так здається…
— Ось і славно, — пішов до бару.
Маруся сиділа і заворожено спостерігала за тим, що відбувалося. Такого дивовижного спокою вона не відчувала хтозна-скільки років. Навіть тіло на дивані розм’якло, розтеклося невагомою хмаринкою. Лише погляд-блукалець вихоплював якісь незначні сюжетики. Бармен чаклував над її коктейлем. Чому вона вирішила, що над її? Мабуть, тому, що Роман показав на неї рукою і щось наказав. Той згідливо кивнув головою й узявся за свою справу, а Роман зник за дверима неширокої шафочки. Дивно… Значить, то була не шафа, а замасковані двері… Навіщо? Маруся знову відчула себе Алісою в країні чудес. І почала озиратися, шукаючи очима чешуйського кота.
— Ваш коктейль… — мовив оксамитовим голосом бармен, елегантно подаючи їй на срібній таці високу склянку, прикрашену без зайвини.
— Дякую! — не знала, як почати споживати цей шедевр.
Хлопець був, видно, тямовитим — чемно вклонившись, поставив тацю на маленький круглий столик, припасований до краю дивана. Маруся якусь мить дивилася на склянку, зрештою зважилася, зробила ковточок. Відчула всередині маленьку гарячу доріжку, чимось припахчену. А чим — не могла збагнути. Запах знайомий… Спробувала ще.
Марусі було добре. Закортіло покласти ноги на диван. І вона це зробила. Легка мелодія, здавалося, розгойдувала. Прикрила очі від задоволення. Пила маленькими ковтками коктейль і більше ні про що не хотіла думати.
— Тобі добре, королево? — нахилився над нею Роман.
— Ой! — шарпнулася з несподіванки.
— Я злякав тебе?
— Ні. Просто не почула, коли підійшов.
— Ми починаємо гру. Вона називається «кам'яне обличчя». Хочу, щоби ти подивилася, — нагнувсь і поцілував їй руку.
Маруся простежила очима за Романом. Той ще раз озирнувся, всміхнувсь їй і підійшов до дівчини, котра, наче марево, невідомо звідки взялась у цій залі. Була схожою на білого птаха — легкого й невагомого. Мала на собі лише білу прозору туніку, що від найменшого руху спурхувала легким серпанком, оживлюючи тонку фіґурку дівчини. Роман підвів її до столу, а сам сів на вільний стілець.