Изменить стиль страницы

Це нікуди не годилося. Вона завжди могла втекти на своїй сосновій гілці, до того ж у неї були ніж і лук, і вона могла битися. Відьма сховала гілку за трубою і прокралася вздовж палуби до першого вікна. Воно запітніло, і щось роздивитися крізь нього було неможливо, до того ж Серафіна не чула ніяких голосів. Вона знову відступила в тінь.

Залишалася одна річ, до якої можна було вдатися і на яку вона ніяк не могла насмілитися — це було надто ризиковано, до того ж дуже виснажило б її, — але в неї, здається, не було іншого вибору. Цим мало стати певне чаклування, яке зробило б її невидимою. Звичайно, справжня невидимість є неможливою: це радше була магія психічна, щось на кшталт абсолютної стриманості, яка робила того, хто накладав заклинання, не невидимим, а просто непомітним. Докладаючи максимальних психічних зусиль, аби залишатися в цьому стані, вона могла пройти крізь людну кімнату або розійтися з поодиноким подорожнім, і її ніхто не побачив би.

Тож відьма заспокоїлася й максимально зосередилася, приготувавшись триматися так, аби увага інших людей зовсім оминала її. Їй знадобилося кілька хвилин, доки вона не впевнилася, що все вийде як слід. Вона перевірила це, вийшовши зі свого укриття і ставши на шляху матроса, котрий ішов палубою з торбою якогось знаряддя. Він обминув її, жодного разу на неї не глянувши.

Отже, все було зроблено. Вона підійшла до дверей яскраво освітленого приміщення та відчинила їх — каюта була порожньою. Двері вона залишила відчиненими на той випадок, якщо їй доведеться втікати. Після цього вона попрямувала до дверей, розташованих у дальньому кінці приміщення, та відчинила їх, побачивши сходи, що вели вниз, усередину корабля. Спустившись ними, вона опинилася у вузькому, подекуди освітленому коридорі, вздовж якого під стелею пролягали якісь білі труби. Коридор був дуже прямий і, напевно, проходив крізь корпус корабля, по обидва його боки виднілися двері.

Серафіна тихо пішла цим коридором, прислуховуючись до того, що відбувається, і нарешті почула голоси. Усе мало такий вигляд, нібито тривала якась нарада.

Вона відчинила двері й увійшла.

Навколо великого стола сиділо з десяток людей. Один чи два з них звели очі, ковзнули по відьмі відсутнім поглядом і відразу про неї забули. Вона зупинилася біля дверей і почала спостерігати за тим, що відбувалося. Головував на нараді літній чоловік у кардинальському вбранні, усі інші також, здається, були церковниками того чи іншого рангу — за винятком пані Кольтер — єдиної присутньої жінки. Пані Кольтер перекинула своє хутро через спинку стільця, її щоки у теплі корабельних приміщень пашіли.

Серафіна Пеккала уважно оглянула каюту й побачила, що тут присутня ще одна людина: чоловік із худорлявим обличчям і деймоном у вигляді жаби, який сидів біля столу, заваленого книжками у шкіряних палітурках і неохайними купами пожовклого паперу. Спочатку їй здалося, ніби це секретар чи писар, але потім вона побачила, що він робить: він пильно дивився на золотий інструмент, схожий на великий годинник чи компас, кожну хвилину відриваючись, аби записати те, що побачив. Тоді він відкривав одну зі своїх книжок, переглядав покажчик і шукав відповідну сторінку, після чого також занотовував щось і повертався до інструмента.

Серафіна зосередила увагу на дискусії, що точилася за столом, — вона почула слово «відьма».

— Вона щось знає про дитину, — сказав один із церковників. — Вона зізналася, що їй щось відомо. Про ту дитину дещо знають усі відьми.

— Цікаво, а що відомо пані Кольтер? — мовив кардинал. — Чи існує щось, що їй слід було повідомити нам раніше, хотів би я знати?

— Вам доведеться трохи змінити тон, — холодно відповіла пані Кольтер. — Ваше преосвященство, ви забули, що я жінка, отже, істота не така витончена, як князі Церкви. То яку істину я мала знати про дитину?

Вираз обличчя кардинала був вельми красномовним, але він нічого не сказав. Після деякої паузи інший церковник майже прохально вимовив:

— Пані Кольтер, річ у тому, що, здається, існує пророцтво, і воно стосується дитини. Усі ознаки збігаються: по-перше, обставини її народження. Цигани також знають про неї — вони необачно вживають слова «відьмацьке зілля» та «блукаючий вогник», — і звідти її успішне головування циганами в Больвангарі. А ще вона чудово спромоглася скинути ведмежого короля Йофура Рекні-сона — словом, це незвичайна дитина. Либонь, Фра Навел здатен повідомити нам більше.

Він поглянув на чоловіка з худорлявим обличчям, котрий розглядав свій алетіометр. Той моргнув, протер очі та подивився на пані Кольтер.

— Можливо, ви знаєте, що залишився тільки один алетіометр, за винятком того, яким володіє дитина, — сказав він. — Усі інші відшукали та знищили згідно з наказом Магістрату. Від цього приладу я дізнався, що дитина отримала свій від Ректора Коледжу Джордана, що вона самотужки навчилася користуватися ним і тепер робить це без допомоги книжок із таблицями. Якби можна було не повірити алетіометру, я б це зробив, адже те, що ним можна користатися без таблиць, видається мені неможливим. Аби навчитися хоч якось розуміти, що показує цей прилад, потрібні десятиліття старанного навчання. Але вона почала читати його за декілька тижнів після того, як отримала, і наразі опанувала його майже досконало. Вона дуже відрізняється від звичайних людей.

— Фра Павеле, а де вона зараз? — спитав кардинал.

— В іншому світі, — відповів Фра Павел. — Вже пізно.

— Відьма знає! — вигукнув інший чоловік, деймон-хохуля котрого безперервно гриз олівець. — Якби не її свідчення, усе збігалося б! Я гадаю, що нам слід знову взяти її на тортури.

— А про що йдеться в тому пророцтві? — запитала пані Кольтер, котра, як неважко було побачити, щодалі більше розлючувалася. — Як ви насмілилися приховати його від мене?

Безсумнівно, в неї була влада над ними. Золотава мавпа сердито оглянула стіл, і жоден із чоловіків не наважився зустріти її погляд — за винятком кардинала. Його деймон, папуга ара, задер ногу та пошкрябав нею голову.

— Відьма натякнула на дещо надзвичайне, — сказав кардинал. — Я не насмілююся повірити в те, що, як мені здасться, означають її слова. Коли це правда, ми наражаємося на найжахливішу відповідальність із тих, що' будь-коли лягала на чоловіка чи жінку. Але я ще раз запитаю вас, пані Кольтер, що ви знаєте про дитину та її батька?

Обличчя жінки від люті було білим як крейда.

— Як ви смієте допитувати мене? — фиркнула Юна. — І як ви смієте приховувати від мене те, що дізналися від відьми? Нарешті, як ви насмілилися припустити, що я щось приховую від вас? Чи не вважаєте ви, що я на її боці? Або, може, ви гадаєте, що я на боці її батька? Либонь, ви думаєте, що мене слід катувати, як ту відьму? Гаразд, ми у вашій владі, ваше преосвященство. Вам досить клацнути пальцями, й мене розірвуть на шматки. Але навіть якби ви обшукали кожну часточку моєї плоті, вам не знайти відповіді, бо я нічого не знаю про пророцтво, зовсім нічого. Я лише вимагаю, щоб ви повідомили мені, що знаєте самі. Моя дитина, моя власна дитина зачата у гріху та народжена в соромі, але вона залишається моєю дитиною, а ви приховуєте від мене те, що я маю повне право знати!

— Будь ласка, заспокойтеся, — нервово сказав інший чоловік. — Будь ласка, пані Кольтер! Відьма досі не заговорила, і ми дізнаємося від неї більше, ніж знаємо. Кардинал Старок сам каже, що вона лише натякнула на це.

— А що, як відьма не розкриє таємниці? — запитала пані Кольтер. — Що тоді? Ми здогадуємося, чи не так? Ми тремтимо, трусимося, але здогадуємося!

Фра Павел втрутився в розмову:

— Ні, бо я лише готуюся поставити це питання алетіометру. Ми матимемо відповідь — чи від відьми, чи з таблиць.

— І скільки часу це потребує?

Фра Павел стомлено звів брови та відповів:

— Чимало. Це надзвичайно складне запитання.

— Але відьма відповіла б на нього відразу, — зауважила пані Кольтер.

Вона звелася на ноги, й більшість чоловіків, нібито з поваги до неї, зробили так само. Сидіти залишилися лише кардинал і Фра Павел. Серафіна Пеккала відступила на крок, щосили намагаючись залишитися невидимою. Золотава мавпа вищирила ікла, усе її сяюче хутро стало сторчма.