— 30 —

Він іде до свого командно-контрольного центру, і цього разу голосові команди діють. Він не гає часу, а відразу сідає до Номера Три й заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Його послання Ходжесу коротке й недвозначне:

Виклик по смерть

— 1 —

У понеділок, через два дні після смерті Елізабет Вортон, Ходжес знову сидить в італійському рісторанте «ДеМазіо». Останній раз він був тут на ланчі зі своїм старим напарником. Цього разу вечеря. Його компаньйони Джером Робінсон і Джанель Паттерсон.

Джейні робить комплімент щодо костюма, який сидить на Ходжесу вже краще, хоча він скинув усього лише кілька фунтів (і «Глок» при стегні майже непомітний). А Джерому подобається коричнева федора — капелюх, який цього ж дня спонтанно купила Джейні й певною мірою урочисто презентувала його Ходжесу. Бо він тепер приватний детектив, сказала вона, а кожний приватний Дет мусить мати федору, яку зможе носити насунувши собі на одну брову.

Джером приміряє капелюх собі, якраз правильним чином насовуючи його на брову.

— Як ви гадаєте? Схожий я на Богі[250]?

— Жах, як неприємно тебе розчаровувати, — каже Ходжес, — але Богі був білим.

— Таким білим, що буквально мерехтів, — додає Джейні.

— А я про це й забув, — кидає Джером капелюх назад Ходжесу, котрий кладе його під свій стілець, нагадуючи собі не забути його, коли йтиме звідси. Чи не наступити на нього.

Йому приємно, що обоє його сьогоднішніх гостей миттєво знаходять спільну мову. Джером — стара голова на юному тілі, як часто думає Ходжес — робить правильний крок: щойно закінчивши своє криголамне дуркування з капелюхом, він забирає руку Джейні в обидві свої і каже, що співчуває її втраті.

— Вашим обом втратам, — додає він. — Я знаю, що ви втратили також сестру. Я був би найсумнішим хлопцем на землі, якби втратив свою. Моя Барб ще та зануда, але я люблю її більше за життя.

Вона дякує йому з посмішкою. Оскільки Джером усе ще занадто молодий для бокала вина, всі собі замовляють чай із льодом. Джейні питається в Джерома про його плани на коледж, а коли той прохоплюється про можливість Гарварда, вона пускає під лоба очі й каже:

— Ах, Гаа-вадець. О Бооше мій.

— Маса Ходжес мусіть бу собі шукай новий стригаль трави! — вигукує Джером, і Джейні регоче так відчайдушно, що аж змушена виплюнути собі в серветку шматочок креветки. Це змушує її зашарітись, але Ходжесові радісно чути її сміх. Ретельно накладений макіяж не може цілком приховати ні блідість щік, ні темні кола в неї під очима.

Коли він питає в неї, як там тітка Шарлотта, дядько Генрі й Холлі Мимря насолоджуються великим будинком у Цукрових Пригірках, Джейні хапається собі за скроні, немов потерпаючи від нестерпного головного болю.

— Сьогодні тітка Шарлотта телефонувала шість разів. Я не перебільшую. Шість. Перший раз, щоб повідомити мені, що Холлі прокинулась серед ночі, не розуміючи, де вона, і в неї стався напад паніки. Тітонька Ш. сказала, що вона була вже на межі того, аби викликати швидку допомогу, коли дядько Генрі заспокоїв Холлі, почавши балакати з нею про НАСКАР. Вона страшенно закохана в гонки серійних машин. Ніколи не пропускає їх по телевізору, як я розумію. Джефф Ґордон — її ідол[251]. — Джейні знизує плечима. — От і вирішуй.

— А скільки років цій Холлі? — питається Джером.

— Приблизно мого віку, але вона страждає на певний відсоток… емоційної недорозвинутості, гадаю, так би ви це назвали.

Джером мовчки над цим міркує, а потім каже:

— Можливо, їй варто було б натомість зацікавитися Кайлом Бушем[252].

— Ким?

— Не звертайте уваги.

Джейні розповідає, що тітка Шарлотта також дзвонила, аби подивуватися, який же рахунок щомісяця приходить там за електрику, либонь, величезний; аби потай поділитися враженням, що сусіди здаються вельми недружелюбними; аби оголосити, що там жахливо величезна кількість картин і всі вони представляють сучасне мистецтво, яке їй не до смаку; аби вказати (хоча це звучало як чергове оголошення) на те, що, якщо Олівія вважала всі ті лампи мистецьким кольоровим склом, її з ним майже напевне були надурили. Останній дзвінок, отриманий практично перед тим як Джейні вже виходила їхати в ресторан, був найдратівливішим. Дядько Генрі хоче, аби Джейні знала — сказала її тітка, — що він обдумав цю справу й усе ще не пізно передумати з кремацією. Сказала, що ця ідея вельми шокувала її брата — він назвав її «якимсь погребальним обрядом вікінгів», — а Холлі цього навіть не обговорювала, бо їй від цього жаско.

— Їх від’їзд у четвер підтверджено, — каже Джейні, — і я вже рахую хвилини. — Вона стискає руку Ходжеса та продовжує: — Втім, є й крихта гарної новини. Тітонька Ш. каже, що Холлі у великому захваті від тебе.

Ходжес усміхається.

— Мабуть, через мою схожість із Джеффом Ґордоном[253].

Джейні й Джером замовляють десерт, а Ходжес, почуваючись героєм, ні. Потім, за кавою, він переходить до справи. З собою він приніс дві теки й тепер вручає по одній кожному зі своїх компаньйонів.

— Усі мої нотатки. Організував їх, наскільки зміг. Я хочу, щоб вони зберігались у вас на той випадок, якщо зі мною щось трапиться.

У Джейні з’являється стривожений вигляд.

— Що він таке тобі ще сказав на тому сайті?

— Зовсім нічого, — відповідає Ходжес. Брехня виходить гладенькою і переконливою. — Це просто обережність.

— Ви в цьому впевнені? — питає Джером.

— Абсолютно. Там нема нічого особливого, у цих нотатках, але це не означає, ніби ми не просунулися вперед. Я вбачаю напрямок розслідування, який може — повторюю, може — привести нас до цього парубка. Тим часом важливо, щоб ви обоє повсякчас залишалися дуже уважними до всього, що відбувається довкола вас.

— Дотримуватимемося БОЛО, бодай нам луснути, — каже Джейні.

— Правильно. — Він повертається до Джерома. — А на що, зокрема, звертатимеш увагу ти?

Відповідь моментальна й упевнена:

— Постійна поява тих самих автомобілів, особливо тих, за кермом яких чоловіки молодшого віку, скажімо, від двадцяти до сорока років. Хоча, я гадаю, сорок — це вже занадто старий вік. Що робить вас, Білле, фактично древнім.

— Ніхто не любить розумак, — каже Ходжес. — Досвід тебе цьому свого часу навчить, юначе.

Елейн, метрдотелька, підпливає, щоби спитати, як їм тут. Вони відповідають, що їм цілком добре, і Ходжес просить принести всім ще кави.

— Один момент, — каже вона. — Ви маєте набагато кращий вигляд, ніж останнього разу, коли були в нас, містере Ходжес. Якщо вас не зачіпають мої слова.

Ходжеса вони не зачіпають. Він почувається краще, аніж останнього разу, коли він був тут. Легшим за те, що можна було б списати на втрату семи чи восьми фунтів.

Коли Елейн пішла й офіціант налив їм ще кави, Джейні, дивлячись йому просто в очі, нахиляється через стіл.

— Який напрямок? Розкажи нам.

Він раптом думає про Доналда Дейвіса, котрий зізнався не лише у вбивстві своєї дружини, але також інших п’ятьох жінок на відпочинкових майданчиках вздовж автотрас Середнього Заходу. Невдовзі вродливий містер Дейвіс опиниться у в’язниці штату, де він і проведе, поза всякими сумнівами, решту свого життя.

Ходжес не раз таке бачив.

Він не настільки наївний, щоб вірити, ніби можна розкрити геть кожне вбивство, проте частіше, аніж навпаки, вбивства таки розкриваються. Щось (як от, наприклад, жіноче тіло в певному покинутому гравійному кар’єрі) наводить світло. Це так, немов якась потужна космічна сила, дещо незграбно перебираючи пальцями, працює на те, щоби неправильне зробити правильним. Призначені на справу з убивством детективи читають рапорти, допитують свідків, обдзвонюють людей, вивчають результати криміналістичних експертиз… і чекають, щоби та сила зробила свою роботу. Коли вона її робить (якщо вона її робить), з’являється певний напрямок. Він часто веде просто до того, хто скоїв злочин, до особистості того кшталту, що її Містер Мерседес у своїх листах іменує «крутою».