— А як там із Парковим ґвалтівником?

— Там насправді лише справа часу. Ми знаємо, що він білий, ми знаємо, що йому до двадцяти або трохи за двадцять, і ми знаємо, що він ненаситний до добре доглянутих піхов жінок поважного віку.

— Ви запускаєте приманки, авжеж? Бо він же любить теплу погоду.

— Ми це робимо, і ми його схопимо.

— Добре було б, аби ви його схопили раніш, аніж він зґвалтує чергову п’ятдесяти-з-чимось жінку, коли вона повертатиметься з роботи.

— Ми робимо все, що можемо. — Піт трохи роздратований і, коли з запитанням, чи не треба їм ще чогось, з’являється їхній офіціант, він помахом руки відсилає його геть.

— Я розумію, — каже Ходжес. Заспокійливо. — А ломбардний грабіжник?

Піт розпливається в широчезній усмішці:

— Янг Аарон Джеферсон.

— Невже?

— Це його справжнє ім’я, хоча, коли він грав за футбольну команду міської середньої школи, він називав себе ВайЕй. Ну, як ВайЕй Титл[79], розумієш. Хоча його дівчина, а також мати його трирічної дитини, каже нам, що сам він зве себе ВайЕй Цицьки. Коли я спитав у неї, чи то він так жартує, чи серйозно, вона відповіла, що не має жодного уявлення.

Чергова історія, добре відома Ходжесу, така стара історія, що могла б походити з старозавітних казань… і, мабуть, у Біблії й є десь якась із її версій.

— Дозволь, я вгадаю. Він нарубав з десяток справ…

— Наразі вже чотирнадцять. Розмахуючи обрізом, як той Омар у «Дротах»[80].

— …і завжди вислизає, бо удачливий, як той чорт. Але потім він зраджує матусю своєї дитини. Вона скаженіє і здає його.

Піт пістолетом наставляє палець на свого старого напарника.

— Точно в десятку. І наступного разу, коли Янг Аарон зі своїм обрізом на пузі збереться в ломбард або якусь лавку, де міняють чеки на готівку, ми знатимемо про це заздалегідь, а там вже й «янголе, янголе, ми падаємо»[81]…

— Навіщо чекати?

— Знову райпрокуратура, — каже Піт. — Принеси Даяні Довбні шматок м’яса, вона скаже: «Підсмаж, а якщо буде недорум’янений, я відішлю його геть».

— Але ж ви його вже пришпилили.

— Я куплю тобі нові колеса з білими боковинами, якщо ВайЕй Цицьки ще до Четвертого липня не опиниться в окружній, а у в’язниці штату раніше, ніж настане Різдво. Дейвіс і Парковий ґвалтівник можуть забрати трохи більше часу, але ми їх впіймаємо. Хочеш десерт?

— Ні. Так. — Офіціанту він каже: — У вас є ще той ромовий торт? З чорним шоколадом?

Офіціант виглядає ображеним:

— Так, сер. Завжди.

— Мені порцію, будь ласка. І каву. Піте?

— Я вдовольнюся рештою пива. — Кажучи це, він наливає собі з глека. — Ти впевнений щодо того ромового пирога, Біллі? Ти, схоже, набрав кілька фунтів відтоді, як я тебе востаннє бачив.

Це правда. Ходжес їсть на пенсії залюбки, але тільки в останні пару днів йому дійсно почала смакувати їжа.

— Я зважую, чи не стати «Хранителем ваги»[82].

Піт киває.

— Йо? Я зважую, чи не стати священиком.

— Та ну тебе нахер. А як там щодо Мерседес-Кілера?

— Ми все ще опитуємо мешканців того району, де жила Трелоні — фактично, саме там і перебуває зараз Ізабель, — але мене б дуже вразило, якби вона чи хтось інший натрапив на живий слід. Іззі не стукається в жодні двері, в які ми по півдесятка разів уже не стукалися раніше. Той парубок украв шикарну бричку Трелоні, виїхав з туману, зробив свою справу і знов заїхав у туман, кинув машину, а далі… нічого. Не кажи навіть про ВайЕй Цицьки, насправді це цей Мереседесівець удачливий, як той чорт. Якби він спробував утнути цей свій трюк бодай на годину пізніше, там уже перебували б копи. Для контролювання натовпу.

— Знаю.

— Ти гадаєш, що й він це знав, Біллі?

Ходжес похитує туди-сюди долонею, показуючи, що тут важко щось сказати. Можливо, якби він вв’язався з Містером Мерседесом в розмову на тому вебсайті «Блакитна Парасолька», то запитав би.

Цей смертоносний мудак міг втратити керування машиною, коли почав збивати й давити людей, але цього не трапилося. Німецька інженерія — найкраща в світі, так каже Ізабель. Хтось міг би вискочити на капот і заблокувати йому бачення, але ніхто цього не зробив. Під машину міг залетіти й застрягти там якийсь зі стовпчиків, що тримали стрічку «НЕ ПЕРЕТИНАТИ», але й цього не трапилось. А ще хтось міг його побачити, коли він поставив машину за тим складом і вже без маски вилазив з неї, але й там його не бачив ніхто.

— Тоді було п’ята двадцять ранку, — нагадує Ходжес, — та навіть й опівдні у тому місці майже так само пусто.

— Бо зараз рецесія, — мовить задумливо Піт Гантлі. — Йо, авжеж. Можливо, половина людей, які раніше працювали у тих складах, стояли перед Міським Центром, чекаючи початку того проклятого ярмарку робочих місць. Не сахайся іронії, це корисно для кров’яного тиску.

— Отже, ви нічого не маєте.

— Справа мертвіша мертвого.

Приносять Ходжесів торт. Пахне він гарно, а смакує ще краще.

Коли офіціант відходить, Піт нахиляється через стіл:

— Я собі, як кошмар, уявляю, що він зробить таке саме знову. Що з озера напливе черговий туман і він зробить таке саме знову.

«Він запевняє, що не робитиме, — думає Ходжес, доправляючи виделкою собі до рота черговий шматочок казкового торта. — Він запевняє, що “абсолютно не прагне” цього. Він каже, що “досить означає досить”».

— Те саме або щось інше, — каже Ходжес.

— У мене сталася страшенна сутичка з дочкою в березні, — каже Піт. — Жахлива сутичка. У квітні вже ні разу з нею не бачився. Вона пропустила всі обумовлені вікенди.

— Йо?

— Угу. Вона хотіла піти подивитися конкурс чірлідерок. «Збуди фанк» — так він, здається, називався. Практично кожна школа штату брала в ньому участь. Ти ж пам’ятаєш, як Кенді завжди скажено захоплювалася чірлідерками?

— Йо, — каже Ходжес. Він цього не пам’ятає.

— Ще коли їй було рочків чотири чи шість, вона собі зажадала маленьку плісовану спідничку, так ми її потім з неї зняти не могли. Дві матері сказали, що поведуть туди своїх дівчат. А я сказав Кенді — ні. Ти розумієш чому?

Звісно, Ходжес розумів.

— Бо той конкурс проводився в Міському Центрі, ось чому. Я собі в уяві буквально побачив, як з тисяча твінібоперок[83] разом зі своїми матусями товчуться перед будівлею, чекаючи, коли відкриються двері, замість світанку сутінки, але ж ти знаєш, увечері туман теж наповзає від озера. Я буквально побачив, як той членосмок летить на них черговим вкраденим «мерседесом» — або якимсь йобаним «гамером» цього разу, — а діти і їхні матусі просто так там і стоять, задивились на фари, наче ті оленята. Тому я сказав «ні». Біллі, чув би ти, як вона на мене кричала, але я все одно сказав «ні». Вона не розмовляла зі мною весь цей місяць і далі б не розмовляла, якби Морін її туди не повела. Я казав Мо: «Ні в якому разі, навіть не смій», а вона мені: «Ось тому-то я й розлучилася з тобою, Піте, бо втомилася повсякчас чути оце твоє ні в якому разі та навіть не смій». Ну й, звичайно ж, нічого там не трапилось.

Він допиває залишок пива, потім нахиляється вперед знову.

— Я сподіваюся, багато людей буде разом зі мною, коли ми його схопимо. Якщо я запопаду його сам-один, я готовий його вбити вже тільки за те, що він розсварив мене з дочкою.

— То чому сподіваєшся на багато людей?

Піт задумується, а потім з запізненням усміхається:

— Тут ти маєш рацію.

— Ти задумуєшся коли-небудь про місіс Трелоні? — питається Ходжес ніби між іншим, хоча сам він багато думав про Олівію Трелоні, відтоді як той анонімний лист сковзнув до нього крізь щілину для пошти. І навіть ще до того. У безрадісний час після виходу на пенсію вона йому навіть снилася кілька разів. Те її довге обличчя… обличчя зажуреної коняки. Того типу обличчя, що ніби каже «ніхто мене не розуміє» та «весь світ проти мене». З усіма тими грошима і досі не піддатними обчисленню благословеннями її життя, починаючи зі свободи від зарплатні. Минули роки й роки, відтоді як місіс Т. мусила контролювати свої видатки чи перевіряти автовідповідач щодо дзвінків від колекторів, але вона все ще могла підраховувати прокляття, укладати довгий список з погано зроблених зачісок та грубощів з боку обслуговувального персоналу. Місіс Олівія Трелоні, в її безформних сукнях з викотом човником, і ті її «човники» завжди кособочило або на правий, або на лівий борт. Ті її водянисті очі, що, здавалося, завжди перебувають на межі сліз. Нікому вона не подобалася, включно з детективом Першого класу Кермітом Вільямом Ходжесом. Нікого не здивувало, включно з тим самим, вищезгаданим, детективом Ходжесом, коли вона вбила себе. Восьмеро загиблих людей — не кажучи вже про набагато більше покалічених — то був завеликий вантаж для будь-якої совісті.