— Сядеш за кермо!

І доктор фізичних наук американського університету слухняно скорився наказові простого охоронця з квітярні. Світ перевернувся догори дриґом!

Петро Федур розблокував сигналізацію, сів на водійське місце й перехилився через крісло пасажира, відчиняючи другі дверцята.

— Тобі сюди, наперед, — кивнув золотозубий до Матвія. — А нам, лялечко, назад. Давай, давай, ворушися.

Він відчинив задні дверцята й штовхнув мене до салону. На мент зблиснула фінка — він одвів руку, щоб і самому сісти в машину. І зараз-таки трапилося неймовірне.

Замість упасти поруч зі мною на сидіння, смаглявий хлоп смикнувся і з’їхав на землю біля машини. Фінка з брязкотом випала з долоні. Матвій, який іще не встиг заклацнути за собою дверцята, вистрибнув із салону, обернувся до мене та сіпнув за руку геть із машини. Я втратила рівновагу й вивалилась назовні — лантухом упала згори на непритомного бандита. У божевільному калейдоскопі, який вертівся довкруж, мигнуло перекошене Ольжичеве обличчя.

Та тої ж миті заревів мотор, і машина зрушила з місця. Від поштовху дверцята захряснулися, ледь не відтявши мені ногу, яка досі була в салоні.

— Він тікає! — загорлав Матвій до когось, і тоді просто перед «Audi» виріс мотоцикл і завалився набік. Машина відкинула двоколісного побратима, як іграшку, але й сама втратила керування і вписалась у дерево. Від удару клацнув капот і піднявся на дев’яносто градусів, затуливши лобову шибку.

З-під поваленого мотоцикла видряпався Ольжич, умить опинився біля машини, смикнув передні дверцята і витягнув водія. Заваливши його на дах машини й заломивши руки, він гаркнув:

— Що це тут у нас? Кастет? Файно! Ви затримані за носіння холодної зброї!

Звідкілясь в Ольжичевій руці опинилась рація, і він щось нерозбірливо пробурмотів — я вичленила тільки назву вулиці, де відбувалося все це химерне дійство.

Поки на обрії з’явився мілійційний «бобик», смаглявий хлоп прочумався. Він злісно цикав слиною через золоту фіксу, а вдоволений Ольжич двома пальчиками обережно тримав фінку за лезо й муркотів, як вгодований кіт:

— Фіночка! Давно я не бачив справдешньої фіночки! Це ж на скільки вона потягне? Та ще укупі зі спробою кіднепінгу! Гай-гай!

Петра Федура та смаглявого хлопа, чийого імені ми й досі не знали, завантажили у «бобик». Біля «Audi» зоставили чергувати даішника, який миттю розсівся в салоні, завів машину й увімкнув кондиціонер. Він скинув кашкет і поклав голову на підголівник, заплющивши очі; на обличчі його читалося блаженство.

— Так-так-так, — обернувся Ольжич до нас із Матвієм, нарешті відправивши колег, — що ся діє у світі? Серед білого дня ся з фінкою накинули на беззахисних громадян! Які ж нич не порушували! Які не пхали носа у сумнівні діла! Які ся в усьому слухали моїх настанов!!!

— Ольжичу, не сердься! — я благально звела брови. — Пробач нас, пробач!

— От що б зараз було з вами, якби я ся тобі довірив? Якби ся не здогадав поставити твій телєфон на прослушку…

— Що-о-о?!

Ольжич квапливо змінив тему:

— Так, браття крілики, як будемо відділку ся діставати? У нас один ровер, утрьох на нього не сядемо, та й незапланований політ не пішов йому на користь…

— Слухай, — втрутився Матвій, — а ми не можемо тут побалакати? Зайдемо на прохідну інституту, я там столик і крісла для відвідувачів бачив…

За мить ми сиділи на знайомій прохідній, а охоронці зизили на нас цікавими очима. Ольжич розгорнув теку, дістав бланк протоколу й нерозбірливо щось записував. Потім звелів докладно йому описати все, що сьогодні трапилось, і Матвій довго й ґрунтовно розповідав — він це добре вміє. Нарешті Ольжич звелів нам підписатися на кожній сторінці протоколу, а сам відкинувсь на спинку крісла.

— І що ж ми маємо? — запитала я. — Федур і його приятель затримані за носіння зброї, а зникнення Оленки і загадковий Юрґен Вайзе тут ніби й ні до чого. Зиновій Самійлович і зовсім вислизнув, бо якби ти дозволив викрадачам доправити нас до боса…

— Ти ще смієш мені закидати, — обурився Ольжич, — що з мене фахівець кепський? І це замісто того, щоб красненько подякувати! Ну, стривай, ти ся звернеш до мене ще раз зі своїми гризотами!

Довелося мені соромливо опускати очі. А Ольжич зібрав папери зі столу, посунув форменого кашкета на потилицю, витер спітніле чоло й усміхнувся:

— До речі, хочеш утішну новину? Ти там казала, що твій замначальника, Силоненко Юлій Валентинович, одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року народження, безпартійний, замішаний у цю історію… Як довести його причетність, ми ще не знаємо, а от у ямі він посидить. І знаєш, за віщо?

— За віщо?

— Він ся попалив на кредитах, які ваша контора працівникам давала. Себто на відкатах. Нічого особистого, чистий бізнес: він тобі безвідсоткову позику вибиває, ти йому п’ять відсотків повертаєш.

— Хто ж його викрив?

— Було, було кому! Така собі Непийпиво у твоєму відділі робить, так? — (Я кивнула). — Вона з ним ся за позику домовила, а сама — до президента й у сльози: здирник Силоненко вимагає відкат!

— І президент не заступився? — здивувалась я. — Вони ж так щиро приятелювали!

— Видиш, ся доприятелювали. З начальством ся треба ділити, нич вас життя не вчить! Бо в іншому разі швидко буде гаплик бізнесу… Ну, гаразд, — посуворішав Ольжич, — побалакали й годі. Зараз ся забирайте додому, сидіть тихо як миші, а коли знову щось устругнете, я вас підсаджу в яму до знайомих. Би трошки охололи.

Ольжич вийшов надвір і схилився над понівеченим мотоциклом.

— Військо польське вшистку моторизоване на роверах… — не знати до чого пробурмотів він, помахав нам рукою, і ми з Матвієм після довгого й дуже дивного дня нарешті забралися додому.

Дзвонив телефон. Я зробила над собою зусилля. Простирадло, що ним я вкривалася вночі, сповзло на підлогу.

— Альо! Привіт! — почувся переливчастий, звабливий голос. Я впізнала його.

— Повстав із мертвих? — замість вітання спитала я, боячись повірити власним вухам.

— Шановна колего, ти не хочеш мене бачити?

— Дуже хочу. Неймовірно хочу.

— Тоді біля інтернет-кафе о дванадцятій. Це зручно?

— Зараз по десятій… — мовила я і вже знала, що прийду навіть завчасу.

— Тільки обережно, прошу тебе. Я в Україні інкогніто.

Ще трошки. Скоро я все знатиму.

Ще й по одинадцятій не було, як я вискочила з дому й побігла до метро. Шкіру зразу обпекло проміння, від якого не могли врятувати насаджені вздовж дороги невеликі деревця, що не хотіли — не могли — рости на прибережному дніпровському піску. У спекотні дні, як цей, що валами розжареного повітря обдає твоє тіло, лежати б на кримській зеленкуватій ріні. А ще краще заплисти далеко-далеко, і хай гостре сонячне проміння ламається об зелену поверхню води, а над водою кричатимуть чайки, жаліючись одна одній, що непрохана людська істота розполохала всю рибу…

Пам’ятаючи про «інкогніто», я вирішила доїхати до Золотих воріт. На Володимирській біля Польського торгового представництва пірнула під арку, перетнула двір, минула Будинок учених, потім униз і ліворуч повз знайомий смітничок. Ногою штовхнула двері на затиллі інтернет-кафе. В залі в таку ранню годину сиділо двоє людей: дивакуватий іноземець — і чорнявий хлопчина-комп’ютерник, якого я чудово знала. Я роззирнулася навсібіч, не помітила нічого підозрілого і вийшла через центральні двері на Прорізну.

Андрій Голод стояв до мене спиною на протилежному боці вулиці, і я просто відчула напруження, яке вивергало його тіло. Він увесь був — на мить затамований, заморожений рух, і навіть пісочного кольору його джинси тільки підкреслювали готовність ніг зірватися з місця. Певно, вчувши мій погляд, Андрій повільно повернувся, ковзнув по мені оком, не впізнаючи обличчя під темними окулярами, і вже збирався обернутися назад. Я змахнула рукою, й Андрій завмер. За півхвилини він стояв поряд.

— Як це ти проскочила, що я тебе не помітив?

Я вигнула ліву брову.