— Як тебе кличуть? — спитав Станімір у хлопця з ніжним обличчям і тонкою, як у дівчини, шиєю.

— Титус, — трохи знітившись, сказав юнак.

— Титус? Скільки ж тобі років, Титусе?

— Шістнадцять.

— Отче, — сказав Станімір. — Ваш син ще замалий. Я не можу взяти його до війська, хоча ми й провадимо мобілізацію.

— Ваше військо є народним рушенням, — відказав отець Ковальський. — Тому ви не маєте права йому відмовити.

Станімір, вагаючись, посмикав себе за правого вуса. Хлопець стояв з готовим у дорогу наплічником.

— Прошу, заопікуйтеся моїм сином, пане команданте, — попросив отець Ковальський батьківським голосом.

— Ви покладаєте на мене непомірну відповідальність, отче, — сказав Станімір.

— Я розумію. Але на все воля Божа.

Вони пішли далі, отець Ковальський стояв серед шляху й дивився услід воякам і своєму єдиному синові, але Титус жодного разу не озирнувся.

Він загинув у травні під час панічного відвороту, коли армія Галлера повела генеральну офензиву[47] по всьому українсько-польському фронту. Проти їхнього куреня ішов озброєний до зубів познанський полк. Спершу ворог наступав трьома розстрільними, потім його лави злилися в суцільну хмару, від якої повіяло смертельним жахом; стрільці змушені були залишити окопи. Титус Ковальський зненацька підвівся на повен зріст і, тримаючи перед собою кріс із настромленим на нього багнетом, пішов уперед на ворога. «Назад!!!» — заволав Станімір, але Титус його вже не чув, він ішов, не озираючись, як тоді, коли вслід йому дивився батько, отець Ковальський. Куля влучила йому в серце, і Титус не встиг зрозуміти, що його вбито. Тоді вперед побіг Мирон — він чув, як кричав курінний, щоб завернути його назад, та єдине, що міг ще зробити Мирон для Титуса — це винести його тіло з поля смерті. Довкола так густо дзинчали й плескали кулі, що від них прилягла до землі трава.

Титус був зовсім легенький. Убитий стрілець завжди важчий за живого, а Титус був легкий, як пір’їна.

Його поховали над річкою Стрипою.

Їх було троє, вони стояли за кілька кроків від пригаслого багаття; двоє тримали напоготові карабіни, а в третього був куцопал[48], схожий на великого стародавнього пістоля.

— Руки до неба! Не шарпатися!

Вони зненацька підкралися в передранковій сутіні, і хоч Маруся почула їхні кроки й розбудила Мирона, шарпатися було запізно. Лишалося гріти надію, що це прийшли хлопці, яких Маруся шукала. Зодягнуті вони були як партизани — свита, куцина, сіряк, на головах мали смушкові шапки, — але тепер і партизани водилися різної масті: від правдивих вільних козаків до кримінальних та збольшевичених зграй.

Ці троє більше скидалися на своїх. Їхня команда «Руки до неба!» й сміхотливі чортики в очах підказували, що хлопці воюють хитро й весело.

Маруся підняла руки, заодно поправивши капелюх, за нею і Мирон звів «руки до неба».

— Хто такі та що ви робите в Гощі?[49] — запитав лісовик із великими, мов крила, вухами.

— Шпики! — відповів замість них той, що був з куцопалом.

Він підійшов до Мирона, розхристав на ньому свиту, обмацав з усіх боків і лишився розчарований — зброї у старшого «шпика» не було. Зате другий, ще зовсім зелений хлопчисько, сам відгорнув полу киреї, де був захований револьвер. Стромивши його у свою кишеню, лісовик все одно потягся обмацати хлопця, але той різко його відштовхнув.

— Ти куди зі своїми граблями?

Маруся зняла капелюх. Лісовики викотили великі, як курячі яйця, очі.

— Дівка-а-а-а? — вухатий збив шапку на потилицю, і його крилоподібні вуха ворухнулися, як у коня. — Бісова мазниця!

— Я ж казав, що вони шпики!

— Да-а-а-а!.. — зрадів чогось вухань. — Да-а-а-а… Ану потруси їхню шаньку! — показав він на Марусину торбу-їдунку.

— Ми такі шпигуни, як і ви, — сказала Маруся. — Хіба не видно?

— Видно! — озвався третій лісовик, який досі мовчав. — Видно, що ви замасковані нюхачі й вас треба розстрілять.

— Встигнете, — сказала Маруся. — Але ми шукаємо вашого отамана та просимо спершу відвести нас до нього.

Прохання було ризиковане тим, що Маруся не знала, кому ці лісовики підлягають, а закон у всіх повстанців був один: якщо чужий зайшов до їхнього схову, тоді або його розлучали з душею, або переносили в інше місце сховок.

— Ви хочте побачить отамана? — знову зрадів вухань. — Та він вас повісить на першій гілляці!

— Правильно зробить, — сказала Маруся. — Ведіть, маємо діло до нього.

Не давши лісовикам навіть подумати, «бісова мазниця» взяла рушника, який сушився на кущі, й кинула його вуханеві.

— Розріжте надвоє і зав’яжіть нам очі! — сказала вона. — Та швидше, ми гаємо час!

Вухань, як заворожений, дістав з-за халяви ножа й розпанахав поздовж рушника.

— Климцю, кидай ту шаньку та зав’яжи їм очі! — простяг він дві стьожки своєму братчикові, який усе ще порпався в Марусиній торбі.

Климцьо радо заходився сповняти наказ, теж не помітивши, що «бісова мазниця» вже ними командує.

— Ти німий чи не вмієш балакать по-нашому? — спитав він у Мирона, зав’язавши йому очі. Відколи вони накрили цю парочку мокрим рядном, відбріхувалася лише дівка, а цей як води в рот набрав.

— Німий, — сказала Маруся. — А тепер ще й не бачить.

— Нічо’, з нашим отаманом і німий заговорить, — сказав вухань і реготнув точнісінько так, як це робить вухата сова: ху-ху-ху!

Вони повели їх кривими вовчими стежками; попереду йшов лісовик, який більше мовчав, за ним Маруся, потім Мирон, за Мироном ішов Климцьо, котрий, наче найнявся, ніс Марусину торбу. Замикав цю вервечку вухань — видно, був у трійці за старшого й мусив усе тримати під своїм пильним оком.

— Спасибі, що ви нас знайшли, — сказала Маруся так щиро, що вуханеві стало недобре: його варта впіймала шпиків, а вони замість того, щоб тремтіти від страху, ще й дякують. Що це були нишпорки, які проникли до Гощі на вивідки, вухань не мав сумніву, але чомусь не відчував звичної у таких випадках злості, і від того йому теж було прикро. Він вирішив пропустити подяку повз вуха, але «бісова мазниця» поцікавилася так само щиро:

— Як це вам удалося?

— Що? — спитав вухань, наче не знав, про що мова.

— Знайти нас. У такій шалині.

— На нюх узяв, — сказав він задоволено. — Я в Гощі, як у себе в кишені. Цигаркою хтось задимить, то я за версту почую. А тут, понімаєш, вогонь розвели.

— То хто ж із нас нюхачі? — спитала Маруся. — Ми чи ви?

— Хе, нюхачі! — озвався Климцьо. — Якби ви знали, який у нього слух! Він чує, як муха плямкає.

— Мені б такі вуха, то я чула б, як трава росте, — сказала Маруся.

— Ну-ну, ти моїх вух не чіпай! — попередив вухань. — Лучче за своїми дивися, щоб не відлетіли разом з головою.

Він намагався взяти суворіший тон, бо вже якоюсь панібратською виходила балачка з цими сексотами, що посміли пронюхати їхню Гощу. Їм, бач, отамана подавай. Що ж, припожалуйте! Отаман якраз таких любить, ху-ху, поговорите. З живих спустить шкуру й повісить на гак сушитися.

Вони ще трохи поводили приблуд по колу, бо гощівськими стежками довго не попоходиш, і допровадили їх до землянки, схованої в густих чагарях. У лісі вже зовсім розвиднилося, з комина землянки, що виходив металевою ринвою поміж кущі, вискакували бліді іскри. Вухань смачно потяг носом і сказав, що сьогодні на сніданок у них буде куліш із грибами, заправлений товченим салом.

Він спершу сам зайшов у землянку, щоб пересвідчитися, чи «вдома» батько-отаман, а якщо «вдома», то чи не спить, а коли не спить, то чи розмовлятиме з нюхачами, чи накаже повісити їх без розмов.

За хвилину вухань вийшов і, відхиливши важку повстяну попону, яка заміняла в землянці двері, сказав, що отаман готовий прийняти гостей.