***

Вона давно хотіла провідати Степана, один він, брат, у неї зостався, та, коли вислала розвідку в Янівку, виявилося, що там гостюють денікінці. Зайшло їх, господ, у село чимало, кіннота, піхота, і грабували все, що бачили, — худобу, харчі, фураж, де в кого яка одежина була — і ту цупили зі скринь, здирали з людей, глумилися над жінками й дівчатами. Недарма ж їхню Добрармію селяни назвали Грабармія.

Маруся вирішила вдарити на Янівку вдосвіта, але з нападом вони забарилися, бо на підмогу ще підходив зі своїм відділом Петро Філоненко. Отаман Філон уже воював у бригаді Дмитра Соколовського (зійшлися вони біля Звягеля), а після загибелі братів підпорядкувався Марусі. Він також навчався в Радомишлі, закінчив там Господарчу школу, проте із Сашею Соколовською тоді розминувся — був на п’ять років старший за неї. Якби зустрів — не віддав би нікому, — чи то жартома, чи всерйоз казав отаман Філон, бо тепер про таку наречену не смів навіть думати. В одному бою він позбувся ока та скалічів на праву руку. Шаблю Філон не покинув, узяв її в лівицю, але який тепер з нього кавалер? Тільки й того, що іноді прийде до Марусі на підмогу та погляне на неї хоч одним уцілілим оком.

Дочекавшись отамана Філона, вона поставила його відділ у резерв — не хотіла ламати устійненого плану наступу. Її кінні сотні мали двома крилами охопити село по два боки, прямо вирушала піхота впереміш із кінними, а перед тим ще мали сказати своє слово гармати.

З гарматами у них завжди був клопіт, і цього разу теж почалося з осічки. На команду «Вогонь!» Оверко Лапай, який був за навідника, хвацько смикнув за шнур, а воно тільки клац — як горобець ляпнув. Відкривши замок, побачили, що на пістоні немає і сліду від бойка, він зламався, і через таку малюсіньку штучку, — почухав потилицю Оверко, — викидай усю гаубицю.

На другій гарматі ослабли пружини в гальмах відкочування — після кожного пострілу доводилося її вручну заштовхувати в люльку, зате ця гарматка своє діло зробила. По селу вони, звісно, не били, та коли по той бік Янівки глухо охнули стрільна, а з цього боку заклекотіли кулемети — там усе стрепенулося. Поміж гарматними вибухами й кулеметним вогнем біляки кинулися на обидва боки села, де їх уже підстерігала кіннота.

— Ата-а-ака! — прокотилася над полем Марусина команда, і перша сотня, розгорнувшись у лаву, на рисях пішла вперед.

— Прости, Господи, що в неділю, — перехрестився Микита Шульга.

Ішли вони легко й рівно, тупіт копит відлунював у їхніх грудях. Маруся чула, як під шкірою Нарциса шумує дика арабська кров.

У другій лаві, що розтяглася шнурком на полі, піші козаки хапалися за стремена кіннотників і бігли вперед так прудко, що страшно було дивитися. Солоний піт заливав їм очі, уривчасте дихання розривало груди, а вони не випускали стремен і так шпарко перебирали ногами, що тих ніг не було видно, наче козаки, не торкаючись землі, летіли в повітрі наввипередки з кіньми. Юхим Горошко, тримаючись за стремено, біг босий, але ніхто не бачив, як миготять його тверді порепані п’яти.

Із безладної стрілянини никінців було видно, що їх охопив переляк, вони не знають, куди тікати. Почалася паніка, вершники без стремен летіли в той бік, де недавно падали гарматні стрільна. Піші так чухрали через городи й садки, що на спинах у них роздувалися гімнастерки, з голів злітали кашкети й зависали на гілках.

Їхні старшини, переймаючи втікачів, гамселили їх шаблями плазом по спині, по голові, але тим уже не було зупину.

— Слава! Слава!! Слава!!!

Скаженим кар’єром соколовці влетіли в село, де вже було порожньо. Клекіт бою подаленів, кіннотники, які підстерігали ворога по обидва боки Янівки, колошматили їх у полях. Видно, працювали переважно шаблями, бо чулися тільки поодинокі постріли.

На вигоні біля млина стояла ціла валка возів із награбованим добром, яке покинули втікачі. Гори мішків з борошном, цукром, крупами, всіляким крамом, але дещо тут було привезене здалеку, бо серед іншого козаки намацали навіть лантух кишмишу та слюдяний мішок кави. За таке добро у містечкових крамарів можна було виміняти не одну пару чобіт та білизни.

На одній підводі туго зав’язаний міх виявився живим. Він бекав, пручався й підстрибував, аж тріщали полудрабки. Коли Санько Кулібаба його розсупонив, звідти вискочив величезний круторогий баран; він, бідолаха, зопалу стрибнув з воза, перекотився через голову, аж іскри посипалися з рогів, і дременув у той бік, куди побігли никінці, ніби мав до них якесь діло. Козачня зареготала йому вслід, а коли сміх затих, Марусю раптом охопила тривога.

Чому, звідки?

Її стривожила тиша, яка впала на село після бою. Ніхто не виходив їм назустріч, щоб сказати бодай добре слово (так завжди було, коли вони звільняли село), ніде не видно було живої душі, не чути людського голосу, навіть собаки не гавкали.

І тут Маруся зрозуміла, що село мертве.

Побачивши на ближньому подвір’ї згорблену бабусю, вона пустила в той бік Нарциса, та вже біля тину кінь форкнув і зупинився, перебираючи ногами.

Бабуся сиділа над зарубаним шаблею хлопцем, який лежав у калюжі крові.

— Чому ви так пізно прийшли? — спитала вона мертвим голосом без жалю і докору.

Маруся мовчала, вона знала, що цій старій жінці байдуже, що вона відповість.

— Його вбили за те, що не давав їм барана, — сказала стара.

— А де… люди? — спитала Маруся.

— Люди? Немає людей.

— Як… немає?

Стара розповіла, що чоловіки, хто міг, відразу повтікали з села, бо ці песиголовці хотіли їх рекрутувати. Тоді жінки з дітьми й дівчата поховалися по льохах та горищах. У хатах зосталися самі баби й діди. Никінці грабували все підряд, а чого не могли взяти з собою — нищили, щоб не дісталося нікому. Трощили скрині, шафи, мисники, рубали шаблями одяг і рушники на стінах, молотили посуд, розбивали навіть горшки з вазонами. Горе було тій дівчині чи молодиці, яку вони знаходили десь у клуні або на горищі.

— Може, його розчесати? — раптом спитала стара, зняла хустку й дістала зі своїх сивих кіс гребінець. — Чи ти як думаєш?

Маруся мовчала.

— Він у мене дуже красивий був, — сказала стара. — Це мій найменшенький. Він і зараз красивий, правда ж?

— Так, — погодилася Маруся. — Я попрошу хлопців, щоб занесли його в хату.

— Не треба. Йому тут добре. Сонечко світить. А в хаті темно.

Стара провела гребінцем по волоссі убитого, яке злиплося від крові.

— Йому ж не болить? — спитала вона. — Чи ти як думаєш?

— Не болить.

— То й добре. Ми зараз причешемося, а потім перевдягнемо свіжу сорочку.

— Тьотю…

— Хотіла його женити до посту. А тепер хто за нього піде? Нам до весілля готуватися, а вони прийшли: давай барана.

— Може…

— Ти їдь собі далі. Нам тут добре удвох.

— Може, вам чого?..

— Ні, нам нічого не треба, — сказала стара. — Нам добре.

Маруся повернула Нарциса й, злегка притиснувши його острогами, поїхала в бік церкви, що синіла за вигоном трьома банями.

Біля церкви жив Степан.

Чи застане вона його вдома? Білі священиків начебто не чіпають, але після того, що вона тут побачила, тривога стала гострішою.

Під’їхавши ближче, Маруся здивувалася, що церква відчинена. Вона прив’язала Нарциса біля воріт, перейшла подвір’я і заціпеніла на паперті. У церкві правили службу. Так, сьогодні була неділя, але… для кого правилась служба?

Перехрестившись, Маруся зайшла всередину й побачила, що в церкві зовсім порожньо. Ніде не видно жодної людини, жодного прихожанина, тільки на амвоні перед царськими воротами стояв священик і, Господи милостивий, він по пам’яті читав Літургію Василя Великого. Він промовляв Літургію, що мовби продовжувала в часі Тайну Вечерю, коли Господь визначив головне Таїнство Церкви — Таїнство Причастя. І, може, тому, що в церкві нікого не було, священик звертався до Бога не церковнослов’янською, а своєю мовою:

«Ти силою Святого Духа зробив нас здатними для цього служіння, щоб не в осуді ставши перед Святою славою Твоєю, ми приносили Тобі жертву хвали; бо Ти — Той, що творить усе в усіх; дай, Господи, щоб жертва, яку приносимо й за наші гріхи, і за гріхи невідання народу, була вгодна та приємна Тобі…»