Близько сьомої вечора сталася перша несподіванка. До бараку, в якому тулилася третя сотня, несподівано підійшов конвой і погнав стрільців на станцію розвантажувати вагони. Переносити втечу не було як — так само неждано-негадано їх могли будь-коли погнати до потяга й відпровадити на Донбас.

У касарні сторожа пиячила, проте й охоронці біля харчових комор задніх не пасли. Вони також добряче хильнули й, дзенькаючи ложками, вигрібали з консервних бляшанок солодкий перець, який полонені сьогодні вранці вивантажили з товарного потяга. Усе добро, яке Антанта колись обіцяла українській армії, тепер ешелонами йшло білогвардійцям — від гармат, мундирів і ліків до солодкого перцю.

Невдовзі до бараку старшин зайшов молоденький «денікінець», якого сторожа на брамі навіть не запитала, куди він оце чимчикує. Хлопчина більше скидався на гімназиста, ніж на військового. Підійшов до хорунжого Зеленого й шепнув, що пора.

О дев’ятій годині сотні почали тихцем залишати бараки. По троє-четверо стрільці підходили на умовлене місце за виходком[40], де стояв хорунжий Гречаник і показував стежку до «воріт» між колючим дротом. По той бік огорожі біля діри їх виглядав Роман Зелений, а ще далі піджидав молоденький «денікінець». За якихось півгодини з табору вислизнули майже всі полонені, окрім тих, що пішли на станцію. Втікачі гусаком подалися до лісу вслід за «денікінцем». Бігти піском було важко, зате не так чути тупоту.

Біля пролазу затримався тільки хорунжий Зелений — мусив дочекатися ще трьох. У темряві він уже видивив усі очі, але нікого не бачив. Раптом біля виходку блиснув вогонь, за ним бахнув постріл. У Зеленого щось тріснуло всередині, він аж присів. Біда!

Лихо спіткало Петра Гультайчука, Михася Проціва та поручника Гірняка, якого вони удвох виносили з табору. Так вийшло, що ці троє відходили останніми, бо Мирон довго опинався, казав, що через нього вони занапастять не лише себе, а й увесь курінь. Ви тікайте, просив Мирон, а я потім викручуся, однак стрільці, не підкорившись поручникові, закинули його руки собі за шию і щодуху побігли до пролазу.

Де не взявся денікінець, котрий сп’яну шукав чи вітру, чи вчорашнього дня, та, почувши брязкіт кайданів, з переляку вистрілив у пітьму. На його постріл п’яна сторожа вискочила з касарні, здійняла алярм і кинулася в той бік, куди показував наполоханий «никінець». У темряві вони нічого не бачили, але галайкали все ближче до втікачів, котрі саме добігли до лазу та припали до землі якраз під колючим дротом.

За крок до волі вони потрапили у безвихідь. Зриватися й бігти далі не було як, бо їх би помітили й наздогнали (тепер Миронові кайдани сковували всіх) чи просто перестріляли б, аби не завдавати собі зайвого клопоту. Так само не було нічого дурнішого, як лежати в пролазі й сподіватися, що їх тут не знайдуть.

Галайкання ближчало. Хорунжий Зелений теж ліг на землю, хоч знав, що треба тікати. Хай тебе доганятимуть навіть кулі, все одно треба бігти чимдуж куди бачать очі. І тоді, коли вони всі четверо мусили піддатися злій долі, сталося щось таке, чого спершу ніхто не міг собі пояснити, окрім Мирона Гірняка.

Він, Мирон, відштовхнувшись обома руками від землі, різко відповз назад і клубком покотився попід дротяною огорожею чимдалі від лазу. Затиснувши в руках ланцюг, щоб той не бряжчав, Мирон котився так швидко, що за хвилю-другу стрільці вже не бачили його в темряві, а трохи пізніше почули брязкіт кайданів сажнів за сімдесят. Сторожа кинулася в той бік, знов забахкали постріли, і тільки тут хорунжий Зелений зрозумів, що поручник Гірняк відвів од них переслідувачів. Можна було зводитися на рівні й бігти до лісу, але щось тримало їх тут, вони не могли зрушити з місця. Петро Гультайчук з Михасем Процівим підвели голови й розпачливо дивилися туди, де щез Мирон Гірняк і де вже спалахували рушничні випали.

Як? Як же їм тепер тікати без поручника, якщо вони самі присяглися, що винесуть його на руках?

— Нема на то ради, — сказав хорунжий Зелений. — Мусим відходити.

Петро Гультайчук у гарячці вдряпнув лице об колючий дріт, але навіть не чув, що його щокою стікає кров.

Важким кроком пішли вони у бік лісу, раз по раз озираючись на те місце, де, зібравшись у коло, ґелґотали денікінці. Знов ударили постріли, й цього разу втікачам здалося, що «никінці» стріляють уже не в повітря…

Вони трапезували на лісовій галявині, бо простора хата лісника Помазана виявилася тісною для такого поважного товариства. До того ж Ангел сказав, що коли всі закурять у хаті, то дим може підняти стелю. Рідко який отаманський склик збирав докупи стільки партизанських ватагів, як зібрав їх окружний з’їзд біля Германівки.

Один по одному прибули з охороною Ангел, Бугай, Лихо, П’ята, Голуб, Шум. Отаман повстанської Дніпровської дивізії Зелений, який саме подався до Кам’янця на зустріч з Петлюрою, прислав замість себе командира їхнього 2-го полку Василя Дякова. І нарешті — дехто очам не повірив — приїхала на білому коні в супроводі трьох козаків отаманша Маруся.

До цього з нею зустрічався лише Євген Ангел, хоча Маруся гуляла від Радомишля аж до Ружина й отамани вже начулися про неї не один міх байок, яким вірили мало. А як можна вірити, якщо навіть поважна житомирська газета «Громадянин» писала про Марусю, що це тридцятирічна селянка, котра пішки прийшла з далекого поліського села до Житомира й попросилася до штабу Галицького корпусу, аби на власні очі «побачити працю військового мозку». Здуріти можна!

Інший газетяр стрибнув ще вище — він написав, що на місце загиблого отамана Соколовського стала його вірна дружина Марія. Боячись, що ворог поглумиться над її мертвим чоловіком, вона возить його тіло з собою, «загрібаючи в землю лише на деякий час, коли доводиться спочивати між боями». Та коли отаманша іде в наступ, вона знов відкопує свого чоловіка й бере його на тачанку. Отже, виходить так, що «славний отаман Соколовський продовжує воювати з большевиками навіть після смерті», — пафосно завершував статтю борзописець, який, мабуть, не виходив з редакції далі за житомирські ресторації.

Селяни ж в околицях більше шепотілися про Марусині скарби, про кільканадцять возів золота, які вона, перепинивши секретний поїзд, відібрала у большевицьких командирів і закопала в лісі. Гомоніли також, що Маруся характерниця, тому її не бере куля; одного разу біля Потіївки отаманша таки потрапила в пазурі большевиків, червоний комісар хотів порішити її власноруч, та коли вистрілив у Марусю з револьвера, вона виставила вперед долоню і відвела кулю. Одні казали, відвела, інші твердили, що Маруся її впіймала, та потім, коли розтулила долоню, виявилося, що в руці в неї не куля, а жолудь. Оскаженілий комісар поставив проти отаманші цілий відділ солдатів, ті навели рушниці, пустили залп, та Маруся навіть не похитнулася. І тут уже одні казали, що солдати, побачивши перед собою красуню, навмисне стріляли мимо, другі заперечували, що ні, то Маруся так подивилася їм в очі, що в кожного здригнулася рука. Знетямлений комісар наказав зв’язати Марусю колодязною мотузкою і кинути в холодну, аби придумати їй якомога тяжчу кару, — можливо, спалити на кострищі, як це давно робили з відьмами. Та коли вранці він спустився в кам’яний льох, Марусі там не було. Зі стелі звисав зашморг з тієї мотузки, якою вчора по руках і ногах зв’язали отаманшу, і збожеволілий комісар сам поліз у петлю…

Ходила чутка, що Маруся чорнокнижниця, що вона знає магію давніх волхвів, справляє їхні відунські обряди, через те володіє такою чудодійною силою, якої не має жодна відьма. Але так казав той, хто не знав, що це дитя виросло в церкві й було ближче до Бога, ніж інші.

Бувалі в бувальцях отамани, котрі ставилися до тих оповідок з недовірливо-поблажливою усмішкою, тепер, одначе, їли Марусю очима, не приховуючи своєї цікавості й щирого подиву, — перед ними була не сувора відунка-язичниця і навіть не дебела войовнича молодиця, якою вони уявляли Марусю, а тендітне веснянкувате дівчисько, таке субтильне, що його, либонь, і кінь не чув під собою. Жеребець був ще той, тут нічого не скажеш, а вершниця — тільки й того, що вдягнута по-козацькому: в папасі, зеленій чумарці, в чоботях з острогами, бракувало тільки шаблюки. Та замість шаблі на поясі в неї висів австрійський багнет із золотим темляком, — і через того багнета з китицею на руків’ї бувалі в бувальцях отамани могли здогадатися, що Маруся подружилася з галичанами.