— Чому Маруся? — спитав Мирон.

— Вам не подобається?

— Ім’я красиве, а що в ньому?

— Це найупертіше жіноче ім’я[25], — сказала вона.

— Ви вперта?

— Ні, я непокірна.

Після заходу сонця на поверхні річки почала гуляти дрібна риба. Червонопера пліточка, підстрибнувши над водою, впала на широкий листок латаття. Трішки поборсалася й знову булькнула в річку.

На тому березі у верболозах знов зацвіркала пташка.

— Ви знаєте, хто це? — спитала Маруся.

— Де? — не зрозумів Мирон.

— На старій вербі. Плиска до нас озивається.

— Плиска — це річка.

— Та ні, — Маруся здивовано подивилася на Мирона. — Пташка так називається, як і ця річка. Ви ніколи не чули про плиску?

— Ні, — сказав він. — Це тутешня назва?

— Яка тутешня? Суща українська назва. По-московському трясогузка.

— Вперше чую.

— А одуда знаєте?

— Одуда знаю, — сказав Мирон. — У нас навіть є один стрілець на прізвище Одуд.

— У моєму селі цього птаха називають московською зозулькою.

— За що його так?

— Бо він весь час туркотить: «вот-вот, вот-вот».

Мирон засміявся. І з московської зозульки, і тому, що йому стало легко з Марусею. Він говорив уже своїм голосом.

— Як так виходить, що ваш загін завжди з’являється нам на підмогу в найтяжчу хвилину? Тоді біля Фастова ніхто вже не сподівався на диво.

— Даремно, — сказала вона. — На диво завжди треба сподіватися.

— Але підоспів не хто інший, а ви. Чому?

— Ми ж на конях! А кіннота мусить пильнувати піших. Особливо з тилу, хіба ні?

Вона сказала правду, але не відповіла на його запитання.

— Де ви цього навчилися?

— Хіба цього вчаться?

— А тоді, під дощем… Станімір сказав, що ваш кавалерійський маневр треба вписати до військових підручників.

— Він перебільшує. Але передайте сотникові, нехай не гнівається, коли ми іноді пропадаємо. Це не від партизанської вольниці. Річ у тім, що кінь не такий витривалий, як людина. І коли його вчасно не нагодуєш, не даси відпочити, тоді не сідай у сідло. Бо згубиш і його, і себе.

— Чоловік витриваліший за коня?

— Авжеж, — сказала вона. — Людина двожильна, а кінь — істота ніжна й вибаглива. Так, він сильний, прудкий, розумний, але потребує уваги й любові. Без любові кінь стає шкапою.

— А людина?

— Людина твердіша, — сказала Маруся.

Він згадав Київ, згадав початок першої війни з большевиками, коли їх з Осипом приділили до гарматної півбатареї поручника Яреми. Прийшовши до артилерійських касарень, вони вжахнулися безладу, який панував там повсюдно. Майдани й вулиці мітингували, військовики також сперечалися на трибунах, якою має бути їхня революційна рада і влада, а тут, біля касарень, пропадало занедбане військове майно, іржавіли прикидані снігом гармати, зяяли розбитими вікнами пограбовані харчові комори. І хотілося вже завити, коли вони зайшли до артилерійської стайні, де було по коліна гною, і побачили трупи коней, між якими подекуди ще подавали ознаки життя схожі на скелети тварини. Одна коняка тикалася храпом у гній, намацавши там соломину, а решта, приплющивши засльозені очі, покірно чекали скону. Довкола валялася втоптана у гній кінська збруя, гарматні набої, кулеметні стрічки… А скільки часом важить один набій?

— Може, й так, — сказав Мирон. — Зрештою чоловік приручив коня, а не навпаки.

Короткий серпневий вечір погас. Берег спорожнів, не видно було нікого й там, де шевці мочили шкіру. Тільки білий кінь скуб лугову траву, форкаючи на комашню, що лізла йому до рота і в очі.

— Підемо? — спитала Маруся, дивлячись по той бік річки, де в густій сутіні кущі верболозу скидались на пагорби.

— Сказати правду?

— Кажіть.

— Бігме, не хочеться з вами прощатися.

— Тоді давайте перейдемо місток, — сказала Маруся. — Я вам щось покажу.

Місток швидше нагадував кладку, вони вдвох заледве поміщалися на ньому, Мирон притримував Марусю за лікоть, бо дерев’яні кругляки були розхитані й слизькі, та якраз посередині місточка вона послизнулася і, падаючи, потягла за собою Мирона. Він ще міцніше вхопив її за лікоть, щоб утримати, але й сам утратив рівновагу, і вони обоє шубовснули в річку. Упали майже сторчма, аж виляски покотилися берегом, і трохи таки поборсалися, поки Мирон, вхопивши в одну руку стрілецького кашкета й козацьку шапку, другою витяг на берег Марусю.

Мокрі як хлющі стояли вони одне проти одного й трусилися більше від сміху, ніж холоду, та обоє, мов по команді, відстебнули паски разом із кобурами, дістали револьвери — наган і стаєр, витрусили з кобур воду, а далі… далі треба було викручувати одяг, але вони, ці двоє дітваків, одне з яких закінчило три курси права у Львівському університеті, а друге шість класів Радомишльської гімназії, вони, ці двоє, ще довго стояли одне проти одного, поки нарешті пішли у лози.

Мирон став за розлогий кущ, повернувся спиною туди, де в потемку зникла Маруся, зняв важкі черевики, вилив з них воду, викрутив обмотки, а виношену стрілецьку блузу не викручував, щоб не розлізлася, тільки, зібравши її у клубок, витиснув воду, злегенька стріпнув і повісив на гілку, аби протряхла, поки він упорається зі штанами й білизною, — з-за лісу виплив червоний місяць, який обіцяв назавтра вітер або й віщував шуру-бурю, і брунатні лози проти багряного місяця теж були темно-червоні.

Після того, як Мирон зняв мокрий одяг, стало тепліше, але його бив дрібний дрож, що йшов десь із глибини єства.

— Дивися! — почув він позад себе її голос. — Дивися, що я тобі принесла.

Мирон поволі озирнувся і побачив, що вона гола, але Маруся не бачила ні своєї, ні його наготи, це була Єва, яка ще не вкусила забороненого плоду, вона була зосереджена тільки на тому, що тримала в руці. Стояла кроків за п’ять від нього, Мирон не міг розгледіти, що там у неї в жмені, й вони пішли назустріч одне одному. Його рука потяглася до Марусі, але вона сказала, щоб він узяв ЦЕ в обидві долоні.

Мирон обережно перебрав із її руки в свою пригорщу те малесеньке диво й побачив, що це невеличка пташка, не більша за ластівку, тільки була вона сіра та з білою шийкою.

— Це плиска, — сказала Маруся. — Чуєш, як б’ється у неї серце?

Дві крапельки оченят були зовсім спокійні, а в гарячому тільці чулися такі пружні поштовхи, наче Мирон тримав у руках не пташку, а серце.

— Чую, — сказав він.

— Тепер відпусти її.

Мирон розтулив долоні, плиска пурхнула в ніч, і він відчув, що тремтіння у тілі вляглося.

Після купелю її груди стужавіли, маленькі дівочі соски були схожі на дві смородини, що червіньково відсвічували проти червоного місяця.

— Тобі не холодно? — спитав він.

Наступний день видався вітряним. На позиціях галичан було спокійно, гарячу роботу мали тільки розвідчі стежі, які виходили ближче до київських околиць.

Над Глевахою пролетів український аероплан із жовто-блакитними пасами на крилах і чорним тризубом на хвості. Летів він так низько, що стрільці побачили літуна в шоломі й захисних окулярах — казали, що він розвідав усе, що діється в Києві й по той бік Дніпра. Своя «авіація» справила на стрільців неабияке враження, збадьорені побаченим, вони розповідали один одному, які могутні літаки має галицька армія — під Вінницею у поготівлі стоїть цілий літунський полк, у ньому є австрійські «альбатроси», німецькі «фокери» і навіть французькі «нюпорти», які долають півтори сотні кілометрів за годину. На одному з них літає син самого Івана Франка.

— То такий, я його видів, — казав Михась Проців, котрий уцілів у «мертвому просторі» гарматного вибуху й навіть не заїкався. — Торік у листопаді я видів Петра Франка на Замковій Горі у Львові[26].

— На літаку? — не вірили стрільці.

— Та де! При скорострілі!