Валентин ЧЕМЕРИС

ЯРЛИК НА КНЯЗІВСТВО

Повість — химерія

БЕРЛІН,

АНТГАЛЬСЬКИЙ ВОКЗАЛ

17 листопада 2020 року

Вранці 17 листопада 2020 року під надсадний гуркіт барабанів до першого перону Антгальського вокзалу, що вважався в німецькій столиці офіційним, точно по графіку, стишуючи хід плавно підходив східний експрес Москва — Берлін.

Вокзал був прикрашений широчезними, важкими, наче портьєри, червоними полотнищами — на одних у білому колі хрест із загнутими під прямими кутами кінцями, що вже чи не сто останніх років слугував емблемою німецького фашизму, на інших — і тих, і тих було суворо дозовано — у білому колі на задніх лапах був зображений ведмідь, який тримав у передніх лапах щит із стилізованими давньоруською в’яззю літерами «МК–2».

Невгавали барабани. Їхній гуркіт і тріск із солдатською прямотою мали підкреслювати урочистість моменту. Мрячив дрібний, схожий на мжичку, дощ. Він не припускав, але й не затихав, із занудливою впертістю шелестів і шелестів над свинцево-сірою Шпреє, над усією препишною імперською столицею, що того ранку наче закуталася в сіро-зелену мундирну накидку. На пероні, але ближче де стін вокзалу, стояли дипломати, преса, представники громадськості — останні були з імперськими та князівськими прапорцями в руках. Серед дипкорпусу були помічені посли незалежних (але в співдружності з Великою Німеччиною) держав — України, Білорусі та Молдови (прибалти і кавказці з середньо-азійцями відмовилися прибути), а також представники численних князівств та ханств, які після 1945 року виникли на території колишньої Російської Федерації: Рязанського, Тверського, Ростовського, Смоленського, Полоцького, В’ятицького, Володимиро — Суздальського, представники Волзько — Камської Булгарії, Новгородської республіки, Казанського ханства, Астраханського, Сибірського, Алеутсько — Камчатського, Кримського, Приуральського (всі вони були акредитовані в Берліні), а також посланці ще якихось менших ханств, що їх мали буряти, башкири, комі—перм’яки, марійці, тувинці, удмурти, чуваші, якути і ще бозна які народи, народності й племена, а також донські козаки (казали, ще й уральські та позауральські). Останні заради етнографічного антуражу привезли в дарунок рейхсканцлеру російських рисаків та для розваги народний хор.

За місяць — два перед візитом великого князя до столиці рейху московська преса — в першу чергу «Известия» та «Правда» (остання за відсутністю компартії у Великому Московському князівстві була невідомо чиїм органом, але традиційно підтримувала правителя, в даному випадку великого князя) з номера в номер друкували одну і ту ж «болванку»:

«На запрошення дружного нам Німецького Уряду його величність Великий Московський князь Йосип ІV Джугашвілі, вождь, учитель великого московського народу, неперевершений стратег і тактик наших вражаючих перемог (і це при тому, ще Йосип ІV Джугашвілі був при владі ВМК–2 всього лише з декілька місяців), в найближчий час відвідає Берлін, блискучу столицю братньої Великої Німеччини, щоб у рамках братерських стосунків, що існують між нашими народами, шляхом особистого контакту з паном Рейхсканцлером продовжити й поглибити біжучий обмін думками про найважливіші питання сьогодення. Буде також підписано Договір про дружбу між Великим Німецьким Народом та Великим Народом Московії на найближчі 5 років з врученням його величності Йосипу ІV Джугашвілі традиційного ярлика на велике князівство».

Барабанили барабани, палички так і мелькали в руках військових барабанщиків. Та ось їхній частий і чіткий дріб раптово й різко стих і натомість з такої нагоди — братерство народів — під склепінням вокзалу військовий оркестр блискучою мокрою від мжички міддю втнув традиційний «Інтернаціонал».

На пероні з калюжками чорної води тьмяно блищали сталеві каски й багнети почесної есесівської охорони, що оточила як перон, так і весь вокзал.

Все відбувалося по найвищому протоколу, як і належить в подібних заходах. І хоч Великий Московський князь Йосип ІV з роду Джугашвілі прибув на особисте запрошення рейхсканцлера, але зустрічав його не сам глава уряду, як то належало зустрічати главу сусідньої держави, котрий прибув з офіційним візитом, а всього лише імперський міністр закордонних справ, правда, в супроводі військового міністра. Обидва в чорних, блискучих од мжички плащах, довжелезних, ледь чи не до п’ят, з широкими білими вилогами на грудях і рукавах — їх любили високопоставлені чиновники рейху.

Як любили і військові кашкети з високими наголовками, що їх носили навіть цивільні службовці вищого рангу — ця традиція в Німеччині почалася ще з часів Гітлера, котрий, будучи цивільною особою із званням єфрейтора, незмінно носив генеральський кашкет. На рукавах в обох міністрів незмінні пов’язки зі свастиками.

Барабани знову відбили дріб, закликаючи всіх до уваги і на пероні запала важка й насторожена тиша. Тільки чути було, як шелестіла мжичка та з важким шерхотом колихалися червоні полотнища — тих і тих. І з московським ведмедем, і з німецькою свастикою.

Та ось із спального вагону, витримавши потрібну в таких випадках паузу достоїнства, вийшов маленький коротун, він же — Великий Московський князь у напіввійськовому френчі в талію, з чотирма накладними кишенями, у чималому військовому кашкеті з кокардою і зіркою Героя Московського князівства на впалих грудях, у темно-синіх, з генеральськими лампасами штанях, заправленими у м’які кавказькі чоботи. Таке традиційне вбрання всі Джугашвілі носили ще з часів Йосипа Джугашвілі—Сталіна.

В зігнутій на рівні грудей руці, але нижче золотої зірки владика московітів дещо картинно тримав зразково — показову люльку — теж атрибут незмінний всіх Джугашвілі з часів засновника їхнього клану.

На видовженому, сухому й аскетичному, наче обтягненому пергаментом лиці воєнного міністра, майнула і щезла іронічна посмішка — Йосип ІV явно аж занудливо, косив під свого знаменитого прапрадіда Йосипа Сталіна.

Тим часом князь було сунув важенну люльку собі під вуса, ставши при цьому таки дещо схожим на свого знаменитого прапрадіда, але чомусь передумав, вийняв і затис в кулаці лівої руки, що все ще тримав її зігнутою біля живота.

«І тут косить під свого Йоську, мартопляс московський», — гмикнув міністр закордонних справ, зберігаючи на лиці, що його годилося б назвати державною парсуною, урочисто — казенний вигляд, хоча помітно й нудьгував — щось останнім часом зачастили до Великої Німеччини глави карликових держав — протекторатів і відволікають від основної роботи на благо великого німецького народу і рейху.

Військовий оркестр на честь прибульця зіграв арію іноземного гостя з опери Римського-Корсакова «Садко».

Великий за титулом, але в природі низькорослий князь нарешті зійшов на перон. Чітко карбуючи крок, до нього заквапився начальник почесної варти, височезний, тонкий у талії гауптман, шаблею віддав честь і відступив убік.

Князя стандартно, як і годиться в подібних випадках, привітав зі «щасливим» прибуттям до імперської столиці імперський міністр закордонних справ. (Два перекладачі, змінюючи один одного, чітко й голосно перекладали). Від імені рейхсканцлера міністр закордонних справ велемовно видав на-гора велемовні пасажі, що, мовляв, великий німецький народ вітає в особі високого гостя (присутні при цих словах іронічно посміхалися, дивлячись на низькуватого «високого» гостя) весь дружній народ московітів (чомусь не назвали його за традицією теж «великим» — це миттєво закарбував у своїй пам’яті високопоставлений низькорослий гість); нагадав, що берлінці раді бачити в себе такого дорогого гостя. Проте, перейшовши до обов’язкової теми братерства народів, збився, поніс якусь тавтологію, тому змушений був дістати з-за вилоги рукава папірець і далі вже бадьоро вітав гостя по писаному, називаючи його навіть «великим»… І здавалося, що при цих словах навіть офіційно — державні ведмеді на московських штандартах, що тримали щити з написами «ВМК–2», гордовито повипростовувалися. Знай наших!