«Потім, дядю, Васю, в машині, все розкажу тільки везіть швидше… Триста баксів даю!»

Поки дядя Вася неквапливо повертався у дім, поки докладно розповідав усе дружині, поки вона теж виходила до Лесика, намагаючись випитати, що ж з ним таки сталося («живіт болить, може аппендицит!» — відбріхувався Лесик), поки вони радились, чи варто Лесика везти до Києва, чи може поїхати до Василькова, де є цілодобова лікарня, чи взагалі, просто поїхати у центр села, де були громадські телефони і спробувати викликати швидку, Лесик стояв обпершись спиною об паркан і важко дихав, дивлячись в одну точку і раз у раз промовляючи: «Швидше, благаю, швидше!»

А ще розуміючи, що від нав'язливих питань, мовляв «що з ним сталося?» йому не відв'язатися, почав у своїй свідомості якось уривчасто і непевно лаштувати «робочу версію» своєї травми.

Серед усіх варіантів найбільш «пристойною» виглядала версія, що його так — пляшкою в дупу, катували якісь умовні бандити… Що за бандити і через що катували? Оце треба було придумати, щоб хоч якось пояснити тим же ж лікарям свій безпорадний стан і причину травми…

Нарешті з воріт вийшов готовий до подорожі Василь Денисович і вони пішли до машини. Зробити це Лесю було дуже важко, але він тримався, стиснувши зуби, сопучи носом і намагаючись не закричати. Кроки робив маленькі на прямих ногах, бо його сідниці при ході страшно так і боляче спазматично стискалися (знаєте, як під час гострого проносу), намагаючись виштовхнути з організму чужорідне тіло, що засіло у прямій кишці. Але коли Лесь хоч трошки послабляв м'язове напруження сідниць, то унизу живота знову прорізався такий біль, буцім його кишки по живому розтинали тупою бритвою.

З тяжкою бідою діставшись автівки, він потроху заповз на заднє сидіння і впав на нього спиною, обережно підтягнувши ноги усередину. У той час Василь Денисович поважно і спокійно відкривав ворота.

Коли ж він, завівши двигун, почав абсолютно неквапливо, наче мав справу з нормальною здоровою людиною, до ладу розпитувати у Лесика де тут і що, то Лесик затамовуючи від болю подих, крізь зуби спершу відповідав йому, що перша передача втикається не так, як у його «Жигулях», що металобрухтом от вже другий рік стояли на подвірні їхньої господи, а по-іншому, що ближнє світло вмикається отам, вікна відкриваються кнопками на підлокітниках, а для того, щоб дати назад треба утопити ручку коробки передач униз. Коли ж селянин абсолютно природно запитав, наче у нього за спиною не було вмираючої людини: «Скільки ж вона бере на сотню?», то тут Лесик не витримав і зашипів: «Поїхали благаю…»

І вони поїхали, але їхали не довго. Дорогою Василь Денисович разів зо п'ять, долаючи сільські перехрестя, втикав не ті передачі, різко гальмував, матюкався і автівка сіпалася, спричиняючи Лесю неймовірні страждання. Але коли вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела до сусідньої Калинівки, то селянин, трохи призвичаївшись до їзди, знову задав те саме питання: «Так що ж сталося?»

«Та то, певне, мене стара виразка шлунку прихопила, бо я «морячкиної» самогонки обпився, а може, «морячка», щось у ту самогонку підмішала… — збрехав перше, що спало на думку.

Василь Денисович, не зовсім повіривши у ту версію, байдуже знизав плечима, мовляв «не хочеш правду казати, ну то твоя справа!»

Отак лежачи на задньому сидінні, Лесик важко, уривчасто дихав ротом, тримаючись за живіт, біль у якому трохи вгамувався, аж до тієї міри, що він зміг дещо розслабити зсудомлені сідниці. І раптом він відчув, що рушник під його сідницями наче змокрів. Миттю змокрів холодним потом і Лесик, передчуваючи лихе.

«Увімкніть світло, отам, отам…» — замахав істерично рукою, вказуючи на лампочки під дзеркалом заднього виду і коли рідке світло долинуло до заднього сидіння, він побачив те, що підтверджувало найгірші його припущення. Рушник був мокрий від крові.

Піднявши перед собою руку, якою він дотикався рушника, він побачив, що вона геть темна від теплої, липкої рідини. Лесика затрусило, мов у лихоманці, і він від страху і лихого передчуття тонко і протяжно завив у-у-у-у…

«Що сталося?» — байдуже обернувся Василь на ті завивання.

«їдь, блядь, швидше, йоб твою м-а-а-ать! — від розпачу і страху, тикнувши йому у пику скривавлену руку, визвірився Лесик. — Йоб твою мать, муділа змієголовий, я бляа-а-адь вмира-а-аю, що не бачиш, їдь швидше-е-е-е, сука-а-а-а!»

Але натомість, щоб їхати швидше, Василь, навпаки зупинив машину в чистому полі, і проказавши тихо: «Та пішов ти на хуй, підарас!», вийшов з автівки, гримнувши дверима.

«Стійте, стійте! Вибачте, я не хотів! Тисячу баксів даю! Тільки відвезіть мене до Києва! Дядя Вася, я ж не хотів вас образити… Чуєте, у мене в бардачку тисяча баксів лежить… То ви візьміть їх собі… Тільки відвезіть мене! Чуєте-е-е-е!»

«Гроші, синку, не все вирішують в цьому світі, -дядя Вася зазирнув у машину через напівпрочинене скло водійських дверцят, — ти що думав, що я за гроші то роблю? Мені просто батьків твоїх шкода, бо нормальні прості люди. І син такий, як і ти, у мене у Дніпропетровську живе. А ти оно як до мене? Та пішов ти на хуй! Хай тебе чорти забирають, підараса лисого…»

По тих словах, розвернувся геть і так само спокійно і розважливо пішов у бік села, що десь кілометри за півтора світилося своїми вуличними ліхтарями.

Гула, кружила, шаленіла буйна ніч перед Святою Трійцею. Танцювали зорі на чорному небі, гасали в повітрі тисячі демонів, відьом, вурдалаків і упирів, яким акурат перед Великими двунадесятими святами й дозволяли погуляти достоту. Але не бачили їх звичайні людські очі, бо тільки ті, що вмирали, чи були на межі, тільки ті й отримували право бачити оце піднебесне демонічне життя перед тим, як перетнути чертог потойбіччя.

Побачив його і Лесик.

Плаваючи на задньому сидінні в калюжі крові, він на якусь мить провалився у чорну прірву і прямо перед собою уздрів мерзенне свиноподібне рило страшного лисого чорта з довгими закрученими рогами.

«Велка-а-а-ам!» — чомусь англійською мовою запросив його чорт до пекла, дихаючи прямо у лице зловонним самогонним перегаром. Але чорну пику нараз відсунула чиясь лагідна рука, і немов світлий образ Миколи Чудотворця з'явився перед Лесиковими очима. У тому образі, що лив довкола тихе, небесне сяйво, він впізнав самого Кобзаря у традиційному кожусі, й у такій звичній смушковій шапці з кошлатими, опущеними долу сумними вусами.

У Шевченка за спиною стояли всі ті, кого Лесь згадував у своїх земних творах, й кому «перемивав кості» у нападах брехливого свого літературного авантюризму. Були тут і Сковорода і Котляревський, і Гулак-Артемовський з Пантелеймоном Кулішем, був сам Гоголь і Богдан Хмельницький з усіма гетьманами. Стояло за кобзаревою спиною усе славне військо запорізьке, зі своєю славною старшиною, вбраною у шати з парчі, оксамиту та дорогоцінної китайки, стояли могутні чубаті гайдамаки із висвяченими ножами навперейми, стояли сонми красивих і заможних селян, що їх виморив голодом комуністичний молох, стояли герої-бандерівці із Степаном і Романом на чолі, стояли В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська і Василь Стус, стояли пліч-о-пліч всі ті, хто жив і вмирав з ім'ям Святої України на вустах. Стояли і просто дивилися на нього — жалюгідного, приреченого вмерти малороса, що із пляшкою безалкогольної «Балтики» у сраці кінчав своє мерзенне життя у калюжі крові на задньому сидінні уживаного червоного БМВ.

«На хуя ти то все писав, Лесик?» — щиро дивлячись йому у очі, прямо запитав Кобзар.

«Вибачайте, я більше не буду-у-у-у! — затрусився, забився у тваринному дикому страху і передчутті суворого покарання Лесик, але було вже пізно. Зашуміло, завило, заскавчало чорне демонічне військо, заступило світлий лик Кобзаря, і уп'явшись своїми цупкими пазурами та іклами в тіло малоросійського літератора, потягло його прямо у пекло!

«Ні, ні! Я не хочу вмирати! Я не хочу в пекло! — щосили заволав Лесь і, відбиваючись від оскаженілих вурдалаків, замахав руками і ногами, намагаючись пригадати «Отче наш!»