— Я думаю, — проказав Олександр Миколайович, — можна відпочивати до завтрашнього ранку. Усе, здається, готове. Ви попрацювали на славу, вам від мене величезне спасибі, ви — моя опора і моя надія! Я вас, як це не сентиментально звучить, обожнюю! Звичайно, нам шкода, що від нас пішли такі милі нашому серцю люди, як Валя Патлань, але, сподіваюся, все стане на свої місця і ця прекрасна феміна, — Культурний відкашлявся, — цей чудовий працівник повернеться до наших рядів, і вони, ряди, вряди-годи, годинами, тьху! заплутався, вони, тобто ряди і лави, не збідніють!

Ніколаєвський пустив сльозу…

— Не варто так розчулюватися, мій ненаглядний! — почав утішати Леоніда Григоровича Культурний. — Усе добре, я ж нічого такого і не сказав. Чи сказав? — і він хитрувато глянув на двох пацючих, які від тих слів зашарілися.

— Я не від того, — тихо промовив Ніколаєвський, але в голосі його вже відчувалася істерична інтонація. — У мене синок там, у клітці, - дрижав голос Ніколаєвського. — Голодний, змучений, розтерзаний цією клятою несправедливістю, цією соціальною нерівністю! Я казав йому! Так-так, я вбивав у його голову! Ванюшо, синку, казав я, не тягайся ти з тою дівкою, не варте воно того, і от… Я ж казав, батько її — ще той коршун!

— Тьох-тьох-тьох, — передражнив Культурний свого колегу, — друже мій, годі заливатися — тихше, тихше, ви, наче той соловей, ну так уже заливаєте! Тихше… Головне, що завтра настане переломний момент у нашому житті, завтра — відбудеться те, заради чого варто жити, заради чого і не страшно померти! Ви тільки подумайте, хто до нас з'їдеться! О-о-о! Свята діва! Діва невмируща!

Ніколаєвський заголосив ще дужче, від чого жінки з сорому поховали стомлені очі… Припинивши плакати, вичекавши тишу, Леонід Григорович підняв угору вказівного пальця й закричав:

— Не буде життя! — й істерично забігав кабінетом.

Культурний відсахнувся, жінки повскакували зі своїх робочих місць. А Ніколаєвський безпорадно розмахував руками і щодуху лаявся останніми словами. Намагання колег заспокоїти Ніколаєвського були марними. Його невгамовна душа вискакувала з тіла, серце щосили билося об ребра, а в голові мерехтіли страшні картини катування його сина.

Варто сказати кілька слів про шаленство й безумство, які часом накривали Ніколаєвського. Річ у тім, що колись у Ніколаєвського був брат. Михайло. Але всі називали його Мішею.

Так склалося, що мама любила лише Мішу і зовсім не любила Льоню. Ну, буває таке у матерів. І хоч Льоня був більш слухняний, чемний, охайний і намагався будь-що заволодіти прихильністю матері, проте «не приймав Господь жертв його», і коли мати кликала своїх дітей їсти, вона кричала так:

— Міша! Міша, йди їсти! — ось так вона кричала, але прибігали обидва сини.

Мама мовчки зціплювала зуби і накривала на стіл двом своїм синам. Звичайно, що Міші діставався найкращий шматок. Так, це були повоєнні роки і голод давався взнаки, Міша і Льоня були худими й обідраними хлопчиками, обидва недоїдали, але старший Льоня завжди віддавав частину свого обіду брату: йому було шкода Мішу, звичайно, що і себе йому було шкода, проте мама все одно любила лише Мішу.

Вона зітхала, коли ввечері з вулиці повертались обидва. «І чого ти не загубився? — думала вона про Льоню. — Міг би десь у трясовині потонути або до кар'єру звалитись — ну, навіщо ти мені здався такий?» — «Ненавиджу», — додавала вона й цілувала Мішу.

З часом Міша почав гладшати. Він перетворювався на кулю — на таку круглу, знаєте, круглу кулю з людського м'яса, — а Льоня, навпаки, все сохнув і сохнув… аж поки не занедужав. Ось тоді мама і почала підсипати Льоні миш'як, аби той швидше до Бога добрався, проте Льонин шлунок не приймав їжі з отрутою, і, врешті, Льоня оклигав. Організм його почав міцнішати, а мозок розумнішати. У той час як Міша навпаки, жирів і тупів.

І от одного літнього вечора брати пішли купатися на річку. Був початок червня, було ще не так тепло, і підводні течії були холодні-холодні, і так сталося, що задумали Льоня та Міша попливти на другий берег.

— Попливли, Мішко, на другий берег! — запропонував Льоня.

— Давай! — погодився Міша, і вони попливли.

Якщо Льоні вистачило всього лише трьох змахів руки, щоб опинитися на другому березі Сіверського Дінця, то Міша якось непевно бовтався і зміг добратися лише до середини річки. І тут трапилася несподіванка, яка змінила життя обом братам. Міша почав тонути. Звичайно, що Льоня, побачивши це, одразу кинувся б на допомогу, однак він не бачив, адже хотів налякати свого брата, щоб той подумав, що Льоня потонув. І поки Льоня начебто тонув, насправді тонув його брат, і якщо Міша, тонучи, помітив, що, здається, тоне і Льоня, то Льоня, не тонучи, не знав, що насправді тоне його брат. Зрештою, Міша потонув, і його віднесло течією, і занесло аж до Дону, і його більше ніхто не бачив, і не знайшов, і взагалі, капець настав йому, і всі плакали, і вопше… А Льоня повернувся до мами, яка стала ще більше ненавидіти його.

— Це все ти, — казала вона. — Це все ти! Ти винен у смерті Мішки!

— Так, — погоджувався Льоня і здавлено ридав на власному плечі.

Урешті-решт, він скотився в навчанні, отримував трійки, закинув спорт і перетворився на звичайного вайлуватого абикогося, що сидів удома й слухав радіо. У нього розвинулися психічні хвороби, почалися напади — іноді навіть шаленства й безумства. Хтось із далеких родичів возив Льоню до районного центру, до лікаря, але лікар сказав:

— Безумство! Шаленство! Хо-хо! — і більше нічого. Мовчав лікар, наче риба у воді, що харчується потоплим Мішкою.

Уже згодом Льоня почав навчатися, цікавитись марксизмом, вступив до МГУ, працював лаборантом, вивчав філософію, вступив до партії, завів дружину, але вона виявилась бездітною, та і взагалі згодом померла, і тільки у п'ятдесят, коли був уже не Льоня, а Леонід Григорович, на горизонті з'явилася молода, розумна і красива. І Леоніду Григоровичу вдалося здобути її прихильність усього лише квітами та цукерками, а згодом у них народився синок, якого назвали Баня, а згодом і вона, вродлива, розумна й молода, відійшла до царства Божого (у неї були якісь паразити крові), де й спочиває по цей день.

А в Леоніда Григоровича й досі трапляються напади безумства й шаленства.

І це був один із них.

— Ніколи! Ніколи Ніколаєвські не сиділи в клітках! Це все він, я казав йому: «Дострибаєшся, жопа-голова!» — от і має — дострибався! Я казав йому, що з жидами поведешся, жидівського наберешся, от і має тепер — набрався! Я казав, щоб з цією сучкою не зв'язувався — зв'язався!

— От і має тепер! — в унісон закінчили жінки, що тишком причаїлися за акваріумом.

— Ніякого, в дідька, хрєна він не має!!! — розірвався Леонід Григорович й одразу зблід. На мить утратив рівновагу, однак цього було достатньо, щоб не втриматися на ватяних ногах, зачепитися за стілець і з гуркотом гепнутись на червоний дірявий килим. Брови професора зігнулись у мефістофеліанську дугу, очі стріляли іскрами, сиве волосся стало дибки.

Викликали медсестру. Вона прибігла вся заплакана і, здавалося, зневірена у людській чесності й порядності.

— А ви чого ревете? — суворо запитав Ніколаєвський, пронизливо глянувши у вічі медсестри.

— Нашу маму… нашу… Люб… Люб'дрі-івну… — через сльози вона не могла сказати нічого більш-менш змістовного.

— Що ти мелеш? — театрально прокричав Ніколаєвський. — Давай, уколюй вже свій препарат!

— Я не можу, у м-мене руки д-дрижать!

— А голова у тебе не д-дрижить? — перекривив медсестру зловісний професор…

— Нє-е, — промекала медсестра, потім глибоко вдихнула, витерла очі і, набравшись звідкілясь мужності, промовила: — Нашу Любов Андріївну, докторку нашу, матінку нашу рідну, забрали, і в клітку посадили, і звинуватили у вбивстві!

— Ага! — ще дужче запалився Ніколаєвський! — Ага! — ще раз запалився він. — І її теж! Ах ти ж моя рідна, ми з тобою тепер на одній мотузочці! Ех, обшустрілось бакланьйо! Сучари, — поліз із нього професійний жаргон. — Нічого, розберемося… — і він потягнувся обіймати худу заплакану медсестру.