Коли б моя воля, то тій суці перед смертю ще не так заболіло б! Добре, ми з Арсеном, хай і з натяжкою, але винні — треба менше з бабами валандатися. Однак, до смерті її чоловіка жодного стосунку не маємо, бо ж знаю добре, хто вбив та за що. Так, покійний далеко не янгол, навіть навпаки. І його сумління не те що по коліна, по шию в крові. А от що тобі, Марино, зробили дівчата — Руська та її компанія? Очевидно, просто опинилися не в тому місці і не в той час. Але от чого я геть не розумію — то це діти. Наче ж з добрими намірами всиновлені діти, що Марину навіть мамою почали кликати?! Діти, яких Марина ще не встигла вбити?! Їх нащо в офіру приносити? Що то за помста така збочена?

Євка, певно, думає про те саме, однак не сперечається: нікому не болітиме, якщо малі нам допоможуть. Дорослі дітям і після смерті брешуть — на тому цей довбаний світ і тримається!

Двері домальовані. Сестра повертає ручку — двері легко піддаються, без скрипу та інших спецефектів. Ніби й дивного нічого немає у дверях між світами. Тільки за порогом — не світло, за порогом — туман. Принишклі малі починають перешіптуватися і посміхатися. Євка ще нашорошена, але в очах полегкість. Певно, щось там, за порогом, є таке, що мені просто не розгледіти. Мабуть, і справді рано туди зазирати усерйоз? Сестра пропускає малих поперед себе — усіх сімох. Вони чемно переступають поріг, не озираючись, як їм і наказували. Євка на мить завмирає. Дорослі часто порушують свої ж настанови — тож на мить сестра озирається і сумно посміхається мені: схоже, не таке вже й веселкове буття нас чекає попереду, як мені моя молодша сестричка щойно розписувала. Однак вибір свій ми вже зробили.

— Хай щастить, братику!

— Хай, Євко!

Дурнувате прощання, дурнуваті обставини. Зате все щиро.

Двері зачиняються, перетворюючись на простий малюнок на стіні у кімнаті з білими стінами без натяку на вихід. Веселі перспективи тут провести вічність замайоріли на горизонті. Бо якщо сестра помилилася щодо моєї долі? Рішуче перехоплюю балончик із фарбою у ліву руку — права, до якої Евеліна необережно доторкнулася, усе ще німує. Підходжу ще напівкроку ближче: хочеться зробити усе як слід. Хрест поверх дверей. Не простий — сварга, як Єва і прохала. Поки не варто думати, чому фарба для запечатування вибрана саме червона. І чим доведеться запечатувати примарні двері насправді, в реальності, аби їх точно не можна було відчинити…

— То капєц, Олеже! Тобі ще сплячого красеня зображати не набридло?! Хто, думаєш, цілуватиме?! — і ляпас, правда, не сильний, але, схоже не перший. Мушу поставити собі ще одного хрестика до списку «за що маю помститися Арсену, коли ця історія позаду лишиться». Але плин думок різко уриває його сухий кашель, що рве горлянку насмішнику. Схоже, у цьому будинку розпочалися справжні неприємності. І тому не час розлежуватися. І вже точно знаю, що не прийшов би до тями, попри всі методи народної медицини пана детектива, аби не Русланка. Звісно, дівчина не стала мене цілувати. Обзиваємо її божевільною, а вона буває практичнішою за всіх нас: десь роздобула респіратор, притисла до моїх губ. Кілька судомних вдихів відносно чистого повітря — і вдається слабко поворушитися. Допомагають дві думки: що, як і далі слабуватиму, Руслана собі респіратор не зодягне, так і задихатиметься, мене до тями приводячи. Яка тоді з мене допомога?

Руслана

Диск № … …останній.

Людина в реанімації. Чоловік. Заплющені очі, худе змарніле обличчя одного кольору з білизною. Трубочки, дротики причеплені до тіла. Зараз в комі. Доживає. А про «доживає» шепочуться між собою лікарі. Хоча він не може їх чути, принаймні вони в цьому впевнені. Його смерть вже доконаний факт, залишилося тільки вписати до паперів годину та хвилини. Біля нього вже навіть медсестри не чергують. Для чого? Лишень камера спостереження, про всяк випадок. А «всяк випадок» — то візит іншопланетян, очевидно. Відео записується на диск — вимоги охорони того чоловіка. А чоловік, очевидно, з когорти сильних світу цього. Бо навіть при майже мертвому медперсонал уголос висловлюється доволі стримано з переляком в очах. Наче нічого особливого в усьому цьому немає. Бо все, як у всіх хворих — процедури, крапельниці, обхід лікарів, розмови, невтішні висновки. Але.. Хтось з охорони, видно, що інерційний профі, таки передивлявся відео і… Коли в палаті порожньо, починається найцікавіше. Майже мертвий чоловік розмовляє сам з собою. Та я вже якось звикла, що можу бачити те, чого інші не бачать, чути те, що інші не чують.

— Відпусти мене. Доню, благаю! Я хочу на той світ — хай навіть до пекла.

— До мами, татусю? — дитячий голос нізвідки. Уважніше вдивляюся в екран.

— Можна й до мами. Думаю, мені вона вже простила. Бо по-справжньому, як з’ясувалося згодом, любила мене тільки вона. Всі решта — використовували.

— А ти?

— Я?

Холоне всередині від почутого. Господи, на екрані телевізора наче фільм жахів транслюють. З’являється картинка. Мала сидить майже біля голови непритомного чоловіка. Звісила ноги, махає ними, вони короткі й не дістають до підлоги. Симпатичне русяве дівчатко років семи, кучерики вибиваються з-під поношеної червоної шапочки, щербата посмішка. Вона мені когось нагадує, вже я її бачила колись… І все б нічого, таке миле дівчатко, якби не…

Воно мертве. Потерча. Через напівпрозору фігуру малої можу добре розгледіти стіну за її спиною. Клубок, колючий і неприємний, застрягає в горлі. І ні туди, і ні сюди. Згадую, де я бачила ту малу. Господи, це ж вона. Те саме дівча, котре замерзало тоді посеред степу, коли мене покликало до цього клятого міста. Але воно ж тоді було зовсім не прозоре чи ні? Чому ж тоді крім тебе його ніхто не зміг побачити? Ціпенію. Уважніше вдивляюся в екран, роблю звук гучнішим.

— Тату, ти мене більше любиш, правда, більше аніж Ірку? Ірка — погана. Вона жадіна-гавядіна, бо не хотіла дати своєї іграшки погратися.

— Доню моя! Віруню, я вас обох люблю. Пробачте мені, дівчатка, що не зумів стати для вас батьком, хоч якимсь батьком. Не тримай мене тут, Віруню. Відпусти.

— Я не можу, тату. Не можу. Я не хочу бути сама. Я так довго була сама, поки мене та тьотя не підібрала. Вона каже, що коли ми її слухатимемо, вона стане нашою мамою. Але ж у мене вже є мама. І тато є… Хіба може бути у людини дві мами?

— Ні, не може, маленька. — Чоловік ледь говорить, майже шепоче, з останніх сил напевне. — Тому давай, сонечко, підемо з тобою до мами разом: ти і я.

— Ти мене не обдуриш? Дорослі так часто брешуть. От і наша нова мама також бреше. Каже, що буде нас любити, коли ми її слухатимемо, а насправді вона нікого крім себе не любить.

— Як, доню, звати твою нову маму?

— Вона ще не моя, кажу ж, вона хоче стати нею. Її звати тьотя Марина, інколи вона себе називає Георгіною. Хіба можна називатися двома іменами відразу? Вона — погана. Вона каже, що ти вбив її чоловіка, її дитинку, мене і маму. Але коли люблять, то хіба тоді вбивають? Ти ж любиш мене, татку, правда?

— Люблю.

— А Ірку?

— І тебе, й Іринку люблю. Бо ви мої донечки.

— Ірка погана. Чому ти її любиш? Вона гуїстка.

— Хто?

— Гуїстка. То наша нова мама так називає тих, хто тільки себе любить.

— Ні, вона не егоїстка. Вона бідна перелякана дівчинка. Ви з нею сестри. Ти також маєш її любити. — Мала опускає очі на підлогу, нервово махаючи ногами. — Донечко, не сердься. Я тебе люблю, моя маленька. Як мені гірко, що не можу тебе зараз пригорнути. Як мені прикро, що був таким довбнем і так багато в житті втратив через всяку дурню, яка називається владою, грішми… Не сердься, моя солодка. Будь ласка.

— Добре, не буду. Таточко мій любий.

Я аж слину заковтую нервово від зобаченого. Напівпрозора дитина пригортається до майже мертвого чоловіка. Кілька хвилин вони мовчать. Нарешті, озивається чоловік:

— Ти знаєш, де зараз твоя сестричка? Ти щось про це говорила, Віруню?