Усі сторонні думки миттю вивітрюються із голови, коли, врешті, знаходжу потрібний пам’ятник: надто пишний гранітний хрест — таточкові старання. Ох, і не сподобався б він бабусі! Здалеку бачу під ним наче якусь темну купу, не то ганчір’я, не то сміття. Купа ворушиться! Сили небесні!

Звати на допомогу чи викликати міліцію по мобільному — таке навіть на думку не спало. Кинулася під хрест, не розбираючи дороги. Букет у бік, повні чобітки снігу, волосся в усі боки з-під шапки стирчить… Рятівниці в кіно виглядають охайніше. Ото сміху, якщо справді купу ганчірок якийсь бомж понатягував, а мені те ворушіння привиділося!

Сміх зачекає: не помилилася. Під хрестом — зламаною лялькою людська фігура. Вдивляюся і впізнаю. Бачила її до цього пару разів, але впевнена — то вона. Бо в її жилах тече моя кров. Хай та кров і дуже спаскуджена. І на щастя (ти певна, що оце — щастя? Клопотів замало?! — шпигає внутрішній голос) тітка ще жива. Намагаюся згадати хоч щось про першу допомогу. У голові — лише розповідь Руслани про те, як вона зігрівала малу прояву серед степу. Гарячково нишпорю в наплічнику, відшуковуючи щось тепле і таке, аби не дуже шкода було. Раптом вмикається розум: відьма я, врешті, чи хто?! На зцілення, може, і не вистачить сил, але збагнути, що з тіткою — має стати.

Кістки цілі — можна сміливо перевертати й термосити. Взагалі, найсерйозніше — то переохолодження і те, що кров аж фонить якоюсь спиртовмісною гидотою. Накачалася. Ніхто її вбивати не збирався. Принаймні, фізично. Доведення до самогубства теж не причепити. Тут інше — закляття, неможливість фізично вийти за невидиме коло, що стискається над цим спаскудженим містом. А тітка таки намагалася. Навіть бачу, як сіла на потяг. Проїхала кілька зупинок — стало так зле, що провідниця викликала «швидку», залишивши небораку на дрібній станції. У місцевій, з дозволу сказати, лікарні, де хіба пластир і йод є, ну, може, ще аспірин, залікувати не встигли, бо пацієнтці стало ліпше. Тож повернули назад додому, згідно місця реєстрації у паспорті. Повертали наче на вірну смерть. А тут напасть — іграшка виявилася не надто цікавою.

Капєц, і тітка якимсь дивом вляпалася в цю історію. Чорт, чорт, чорт! Поки не дізнатися… У скронях і так уже віддає призабутим болем. Не дуже сильним, так собі, щиголь по носі від невидимого, але могутнього спостерігача для надто самовпевнених відьом-початківців. Ще вчора відступила б, може, ще й подумки вибачилася б… Те саме роблю і сьогодні, хоч добре знаю, що навряд чи кого обдурю такою примітивною машкарою. Але мені треба хоч дрібку часу…

— Ви як, йти зможете? — Господи! Яке ж дурне запитання!

Але «люба родичка» несподівано майже притомно киває, незграбно намагається підвестися. Невже впізнала мене? Чи то я змогла десь на денці душі нашкребти потрібну кількість доброї сили, щоб поділитися з нею? Тож їй тепер справді краще?

Питання можуть почекати. Бо таке просвітлення — тимчасове. Швидко одягаю на неї свого светра, подумки прощаючись із одежиною. Розтираю крижані почервонілі руки, ледь закусюючи нижню губу, щоб не дуже помітно морщитися від огиди. «А Руська про це не думала б у таку мить…», — насмішкувато втручається внутрішній голос. Не зважаю. Персональній совісті очевидні речі, типу, я не Руслана й ніколи нею не стану, на щастя, можна повідомити і пізніше.

Виявилося, що дорога зовсім поруч. Дивно, як я примудрилася аж стільки блукати перед тим? Топографічний кретинізм прокинувся, чи що? Помахом руки зупиняю першу, що трапляється, автівку. Машина на диво чемно завмирає поруч. Схоже, водій має що мені сказати, бо тягну майже бездиханне тіло серединою дороги. Так, з мене досить. Уважно дивлюся в сердиті очі чоловіка, ледь помітно суплюсь — і він слухняно киває. Застигає за кермом, утупившись поперед себе на роз’їжджену дорогу. Сяк-так прилаштовую свою ношу, супутницю тобто, на задньому сидінні. Сама примощуюсь поруч — на всяк випадок. Із деяким зусиллям ловлю ледь розфокусований погляд водія у дзеркалі заднього огляду. Надтріснутим голосом, що й сама ледь упізнаю, називаю адресу. Той слухняно киває і рушає. Для чого я це роблю — не замислююся. На життя треба дивитися простіше. Дрібницям радіти. Хоч би тому, що хлоп виявився міцним і, попри мої невмілі вибрики, достойно впорався із керуванням. Я чесно сунула йому досить пристойну суму за послугу. Із принципу. О, так, принижуватися, щоб зекономити на поїздці, — ще цього мені бракувало! Можна тільки порадіти, що Русьчина халупа недалечко… Чи з того, що дівчисько винайняло квартиру хоч і в будинку без ліфту, але на другому поверсі… Чи ото — з такого дива: на сходах є лампочка, хай і тьмяна…

Чому іще можна порадіти — на думку не спадає. Ноги трусяться, і не лише від зусиль дотягти родичку до помешкання. Бурмочу собі під ніс: «Ото малій сюрприз буде, якщо вона вдома! Цікаво: спитає, чи я знущаюся, чи мовчки кивне — «Проходь, будь, як вдома». Мовляв, готуй свій правильний чай, а сама тим часом розшукає чистий рушник й переодяганку для тітоньки? Може, краще й у двері не дзвонити, а відразу спробувати таємничим ключем відімкнути?»

Дізнатися про це мені не судилося: Руслани вдома не було. Це я зрозуміла навіть не торкнувшись дверного дзвінка. І магія тут ні до чого. Витягую з кишені ключі. Перед дверима навпочіпки застигла тонка фігура у модному пальті. Здавалося, що зайді цілком комфортно у незручній позі і що вона не збирається найближчим часом кудись рушати. Час від часу відпрацьованим жестом закидає за вухо неслухняне пасмо фарбованого в блонд волосся і знову завмирає. Перше бажання — притулити на диво мовчазну тітку до підвіконня на площадці сходів та вигнати нахабу під три чорти. Такі спонтанні рішення, зазвичай, найрозумніші, але втілити у життя не щастить. Інна, врешті, помічає нас. Розтягує рота у непоганій підробці під щиру посмішку і неспішно розпрямляється:

— Ну, здрастуй, родичко! Невже справді пороху вистачило, щоб повернутися? Фа-а-кхгм… Не кажи тільки, що й оце, що із собою притягла, якийсь стосунок до малої має?! Хе, та це ж знайома особа! Крейзанутися можна, який той світ малий! Що стоїш, витріщаєшся? Відмикай двері. Стару прилаштуєш на диван, тільки спершу вимити доведеться… А ми тим часом побалакаємо собі та вирішимо, де оте наше кришануте янголя шукати і як витягати з халепи…

Що?! З яких пір моє персональне нещастя стало «нашим»?!

Послати нахабу під три чорти не встигаю, бо приходить розуміння: вона — моя союзниця. На кращу, либонь, не заслужила. Дідько знає, яку вона для себе тут вигоду чує, але обирати нема з чого. Вона ж хоч у місцевому матеріалі тямить і знає від чого слід триматися подалі… «Від усього!» — послужливо коментує внутрішній голос. Ігнорую, мовчки намагаюся однією рукою намацати в кишені клятий ключ, іншою підтримуючи свою ношу. Інна з цікавістю спостерігає за моїм акробатичним етюдом. Потім дозволяє собі ледь помітну задоволену посмішку і прямує до мене — допомагати. Дуже хочеться відважити їй ляпаса, аби зникли оті переможні сміхулечки в ледь примружених очах. Звісно, стримуюся. Хіба подумки підбадьорю себе, що отаке, з дозволу мовити, співробітництво — тимчасове. І згодом відіграюся на ній за все. Ой, і відіграюся…

Заспокоїтися не дуже вдається. Бо точно знаю: такими ж думками у цю мить тішить себе і моя випадкова спільниця.

Арсен

Повертаюся своїм позашляховиком додому. Нарешті, можливість перепочити.

Ага, яке в сраці перепочити? Он у валізі на задньому сидінні купа роботи, що називається домашня для детектива. Сутінки накривають місто. Не люблю сутінків. Навіть не так. Ненавиджу їх. Всі силуети тоді розмиті, чітко-сірі, і навіть увімкнені фари не рятують від сірості. А ще он сніг сипле. Дрібний-дрібний. Якась та зима цього року дивна, наче й не лютує: ні морозів шпарких, ні заметіль, однак щоденним снігом настійливо нагадує про себе.

Важкий деньок видався. Вірніше, доба. Згадую собі перекошену від здивування, страху, розгубленості та люті фізію Олега в лікарні. Такого навіть я не сподівався… Дас іс фантастіш. Так, Мстислав Маврикійович рулить не по-дитячому, тобто вийняв з рукава туза, і той туз — Олег. Не можу знайти у тих вчинках логіки. Чому Олег? Невже і справді в тому нездариську, бо пішак він натуральний, щось є таке, що змушує сильних світу цього схиляти перед ним голови. Опікун, зараза. Хоча… Не заздрю зараз йому, ох зовсім не заздрю. Отримати такий спадок у вигляді не тільки грошей, а й просто смертельних ворогів, небезпек, проблем…