— Вітаю, шановна! Нам з вами немає про що говорити. Ви — одружена пані, тож не маю права компрометувати вас своєю присутністю. Бажаю щиро родинного затишку.

Вимикаюся.

Пелена з очей спала. Отак раптом на порозі смерті. А чого ти хотів? Ти просто її собі вигадав. Виліпив у думках, як Пігмаліон Галатею, і закохався в той образ. Так-так! Я любив образ, а не людину. Я любив світло, яке, здавалося, жило в її очах, кола вона по-дитячому щиро тішилася першому снігу чи букету з жовтого кленового листя. В якийсь момент те світло в очах дівчинки Нінелі просто вимкнулося. Бо з’явилися великі гроші та перспективи отримати відразу все. А слова клятви, що колись шепотіла пристрасно на вухо: «у горі і в радості, у хворобі і здоров’ї, в багатстві та убогості, поки смерть не розлучить» залишилися тільки словами.

— Бо убогість не для сильних світу цього, — так і кинула безжально в очі, коли йшла.

Світло згасло. Зрештою, чи було воно те світло? Запитував себе не раз. І продовжував її любити, вірив, що зрозуміє, повернеться… Але тоді раптом ота історія. Арсен живий свідок того, що я ніколи не був для неї кимсь особливим, один із… Розпещене дитя, яке хоче мати відразу всі на світі іграшки і керувати ними, наче лялькар у театрі — маріонетками. Трохи запізно я це зрозумів? Краще пізно, аніж ніколи…

Нінель набирає мене вдруге, втретє, вчетверте…

Ось так завжди. Інколи я не втримуюся і таки пристаю на всі її пропозиції. Та не цього разу. Я більше не відповім. Вона для мене померла. Може, змінити номер телефону? Ні, не варто. Назавтра протверезіє, заспокоїться…

Зрештою, зараз у мене є важливіші справи, аніж черговий заскок у голові Нінелі.

Руслана

Не люблю сутінок! Дивний час, коли не збагнути, чи то все видається викривленим, чи навпаки, речі скидають звичні маски і виглядають по-справжньому. А от ніч…

Ні, темряви я не боюся, а до ночі ставлюся зі щирою повагою. Ще з дитинства, коли не могла збагнути, як вона примудряється щоразу правильно розставити по місцях геть усі зірки. Малі бувають смішними чи, можливо, аж надто мудрими, бо не встигли забути ще всього…

Пригадую притчу з якогось старого фільму. Коли народжується дитина, вона своїм криком повідомляє людству про своє велике знання: вона прийшла з місця, де всі двері відчинені, всі знання відомі. Й тоді поруч з нею опиняється ангел, який легко вдаряє маля крилом по вустах, зачиняючи їх… І мала дитина майже все забуває. Дорослішаючи, забуває ще більше.

Ніч — чудова пора, але ота потреба спати! Ніби кара. І не тому, що я свято переконана: слід працювати двадцять п’ять годин на добу. Ні, я надто ледача, щоб виголошувати такі тези. Мене напружують сни: надто яскраві, надто емоційні… усе надто. Ще й чомусь інші забувають отакі сновидіння і зранку щиро запевняють, що їм геть нічого не марилося. Я ж отак не можу. Тож переді мною вибір: піти влаштовуватися на роботу із синцями під очима від безсонної ночі чи сподіватися, що вдасться хоч трохи поспати. Перш ніж я детально, ніби кадр за кадром в уповільненій зйомці, побачу все, про що йшлося в розмові з Інною. Цікаво, то вона така «добра», і приперлася врятувати упертюху, що суне носа не свої справи, власною волею чи її попрохали, типу, налякати, щоб не влізала?

Притуляюся гарячим лобом до шпалер на стіні. Ті майже відразу стають теплими. А таки цікаво. Втім, що це змінює? Ні, цілу ніч за такими роздумами я не витримаю. Потикатися з дому серед ночі, аби поблукати безлюдними вулицями і трохи розтрусити набридливі думки, немає сил та й бажання: з моїм везінням я й серед безлюддя пригоду відшукаю. «Невже прокинувся інстинкт самозбереження?! Через стільки років після народження?» — вдавано захоплюється внутрішній голос, нащось копіюючи улюблені інтонації Тетясі.

Сил на те, щоб відгавкуватися від себе ж, любої, немає: скроні раптом наливаються свинцем чи то від залишків застуди, чи я просто сильно втомилася. Зариваюся у ковдру й ледь чутно шепочу: «тільки не про Майю! Будь ласка…».

Дивно, але моє бажання виконують.

Знаєте, бувають такі сни, коли ви довго блукаєте, розшукуючи щось дуже важливе, і ніяк не можете знайти? Про «забити на безнадійні пошуки і зайнятися чимось іншим» мова не йде. У снів своя логіка. От і я бреду засніженим нічним містом, безстрашно зазираючи до освітлених вітрин барів і цілодобових магазинів. Зазираю в обличчя поодиноких перехожих. Ті аж ніби перечіплюються через мій погляд, але не роздивляються у відповідь, лише дехто прискорює ходу. Зовсім не переймаюся тим, що можу нарватися на шукачів пригод. Можливо, якась частина мене розуміє, що спить, точніше, крутиться на незручному дивані, дивуючись, чому простирадла наче всіяні грубим піском. Але мені не прокинутися, поки не розшукаю її. Кого? Сама б хотіла знати.

Раптом відчуваю страшну втому. Ніби й справді виходила пів міста. Зупиняюся і ледь не під носом бачу якусь дивачку. Вона зосереджено розглядає пустир, покритий бруднуватим міським снігом, де-не-де помереженими рядками людських слідів. Задумливо хитає головою, не певна, чи саме це їй потрібно. Потім рішуче присідає навпочіпки і починає щось креслити уламком гілки простісінько на снігу. Нащось відзначаю, вона — шульга. У правиці затиснуто ще кілька гілок різної товщини, немов набір пензликів у прискіпливого художника. Он, бере іншу, зовсім тоненьку гілочку. На мить завмирає, ніби хоче нанести на картину важливий штрих. З-під лоба кидає на мене швидкий погляд: мовляв, що витрішки нема де ловити? Дивишся тут під руку… Прошкую далі, відчуваючи, що погляд сірих очей прилип до спини. Нервує. Хоча б тому, що чомусь знаю напевне: коли вона всміхається, ті очі стають блакитними. А зараз вони схожі на інші очі, що зовсім недавно дивилися на мене так само вороже, наказуючи вшиватися з його життя, типу для моєї ж безпеки! Подумаєш! Лише зробивши широке коло кварталом й пройшовши крізь якусь гоп-компанію (було б мені, якби не уві сні!), із холодною ясністю розумію: я — ідіотка… М-м, своєчасне відкриття. Ота мала (а таки мала — їй десь п’ятнадцять-шістнадцять, не більше, я — старша, ха!) не набагато розумніша. Тільки б не встигло те дуреписько втекти кудись! Не біжу, бо вже не від мене, від її волі залежить, чи зустрінемось ще раз…

На місці! Підвелася, уважно роздивляється своє малювання — дивне плетиво сніжинок і квітів, схожих на лілеї, дурне поєднання. Однак, очі чомусь той візерунок охоче вбирають. Кутики вуст кривляться: не зовсім те, що задумала, бо сніг, очевидно, — не найкраще полотно для художника. Поруч із художницею — невисока постать, закутана так, що й не розбереш відразу — дівча чи хлопчик. А може, не через шари одяганок, а тому, що у блідому штучному світлі ліхтарів фігурка видається якоюсь примарною? Що таке маля забуло на вулиці взимку серед ночі? Дитина жадібно роздивляється оте малювання, а потім раптом починає ревіти.

— Чого ти? Ну, чого? Для тебе ж малювала… ти попрохала, я й намалювала, для тебе… як і раніше… раніше ви хоч посміхалися… — тихо, втомлено, але без роздратування запитує художниця. — Не подобається? Стерти?

— Ні-і-і-і! — хлипання стає голоснішим. — Воно і так скоро зникне! Зима ж не назавжди… Не хочу, щоб зникало: воно моє і гарне!

— Та-ак, зима не назавжди… — дівчина уриває себе на півслові, ніби хотіла додати щось іще, типу «на щастя». — Але цьогорічна буде дуже довгою… Ну, хочеш, я тобі намалюю таке, що довше триматиметься?

Дівчина недбало зсипає з долоні усі палички-пензлики, мимохідь заправляє русяве пасмо під смішну картату беретку. Із якоюсь хижою цікавістю вдивляється в бетонну огорожу, яка відгороджує частину пустиря. Ніби прикидаючи, чи не можна її використати як сяку-таку заміну паперу. Потім озирається навсібіч, ніби у пошуках чогось не менш важливого. Нащось скидаю наплічника з натрудженого плеча, копирсаюся у ньому з відстороненою цікавістю. Бо в реальності перед вмістом моєї торби навіть чорні діри від заздрості білішають, а вже уві сні в них можна знайти щось і геть незвичне. Наприклад, кілька балончиків із фарбами. Коли це я встигла захопитися графіті? Відчуваю певне розчарування — ото важлива місія! Зараз їх запхаю до рук художниці й буде їм малюнок, що довше тримається. Й дитина перестане скиглити. А я, врешті, прокинуся, посунуся на кухню сьорбнути ледь теплої води із вистиглого чайника, знову засну і, врешті, побачу щось цікавіше.