Подруга проняньчилася з нею два дні. Поїла чаєм, годувала з ложечки. Біль наче ставав меншим, уже майже не пекло. І так не була ніколи говіркою, а тут зовсім заціпило. Відповідала короткими словами або кивком голови.

Навіть на роботу пішла. Спеціально пішла, бо на людях ставало легше. Зап’ялася білою хустиною і так ходила, певно, тиждень. Розум наче жив окремо від тіла, а душа ще далі. Стало враз усе байдужим. Бо зрозуміла, що той світ тримає її на своїх долонях не через те, що вона якась особлива, а тому що у нього така робота: і повії, і поети, й академіки, і зваблені, і зраджені, і щасливі, і злидарі — всі для нього однакові.

Колись тітка Калина розповідала стару легенду про Птаху Щастя, яка не має ніг і, коли дуже втомлюється, просто падає на розчепірені долоні випадкового щасливця, щоб перепочити. Коли ж вона врешті зміцніє, набереться від того «щасливця» сил, то просто, не задумуючись, летить далі, бо у неї насправді власне життя. А що тобі залишається? Так само жити далі або чекати, що вона до тебе колись ще раз зазирне. Або не чекати, а йти своєю дорогою. Чи та Птаха коли сиділа в її долоні? Можливо, в дитинстві. А зараз? Був тільки страх перед тією страшною дорогою, яку мусила долати сама. Проклинала маму, батька, Василя Григоровича, а потім йшла до церкви і просила в намальованих на іконах ликів прощення.

Завтра з санаторію повертається батько. Що вони робитимуть далі, як житимуть? Поставив її перед доконаним фактом — із ними мешкатиме Клара, бо вони, бачиш-но, люблять одне одного. А її? Хтось любить її?

Відчай рвав на шматки серце. Дивилася у нічне вікно на зоряне небо, у квартирі світло не вмикала. Зорі тільки-но зачинали спинатися у тому нічному полі на свої блискучі ноги. Далі? Та чи є для неї далі? Не розуміла, що робить, не тямила себе. Відчай загнав на дах будинку. Стояла на краю дев’ятиповерхівки і дивилася не вниз, а чомусь у небо. Стояла приголомшена тим, що для неї відкрилося. Упала зірка, одна, друга, третя… Лишилися сліди. А вона? Що залишить вона, якщо надумається кинутися вниз? Тільки мокру червону пляму крові на асфальті… Присіла, обійняла ноги руками, не перестаючи дивитися в небо. Може, й задрімала, бо здалося раптом, що ніжна й тепла рука торкнула її за плечі, наче хотіла зігріти. Озирнулася. Порожній дах, а поверх нього — зорі-зорі-зорі.

І враз чітке розуміння прийшло до неї, так, наче те вона вже знала, але відчула нутром щойно. Дві зірки дивилися на неї з неба, тільки на неї. Вона їх упізнала — то мама та тітонька. Вони наче казали: «Дитино, не смій! Бо чи зустрінемося ми, коли ти це зробиш?» Ох, те розуміння… Тітонька мертва, і мама мертва, знала це. Мертва! А вона? Вона житиме, бо так треба, бо вона не хоче впасти і вже не піднятися ніколи. Вона ж Літавиця, зірка, що падає, і зірка, що завжди повертається на небо!

Вона спустилася до себе в квартиру і зателефонувала Василю Григоровичу. Попросила про послугу — розшукати маму в Італії. Йому тон розмови сподобався. Бо вона не скиглила, не благала, не дорікала. І він пообіцяв, бо він — людина слова.

І слова він дотримав. Мама була мертва. Її тіло довго пролежало в морзі невеличкого італійського містечка, як таке, що в розшуку. А потім, коли ніхто не зголосився, її поховали під серійним номером на соціальному цвинтарі. Валентину Білововк за знімком упізнали працівники моргу. Василь Григорович запитував, чи вимагатиме Зоряна перевезення тіла матері на батьківщину. Вона вимагатиме, вона поховає її поруч із тітонькою і приходитиме до них на розмову.

А тоді був похорон після похорону. Наглухо запечатана труна, де покояться залишки її матері, того, що не встигло зогнити в італійській землі. На її труп поліція випадково натрапила у лісі. Звичайне пограбування. Грабіжник надто сильно вдарив жінку по голові. Пропали сережки, золота обручка, ланцюжок із хрестиком. Не було при ній і сумки, з якою вона пішла на закупи для своїх сеньйора та сеньйорити. Зникла вона насправді вже через місяць після того, як стала працювати в доньки пані Ренати. Італієць строго-насторого заборонив дружині шукати служницю-українку. Валентина була нелегалкою, і чоловік не хотів мати проблем із італійськими законами.

Батько плакав над могилою своєї колишньої дружини. Плакав щиро, звинувачуючи себе в усьому. Якби не його слабкість духу, якби… Але людське життя не складається, на жаль чи на щастя, з того «якби», бо воно — навіть не перехрестя доріг, інколи то — звичайнісіньке болото. Два хрести один біля одного на цвинтарі, між хрестами на інвалідному візку батько, яким зворушливо і щиро опікується пані Клара.

«Вона його любить. Його, інваліда. Любить». Дивилася Зоряна на тих двох і торопіла від свого знання. А вона? А її? Ті, хто любили, пішли. А батько? Він сам потребує зараз тепла, мов замерзла земля після льодовикового періоду.

А вона? А вона житиме далі.

І вона жила. Батькової пенсії, Клариних заробітків та її зарплати виявилося трохи замало для виживання.

Батько досі потребував недешевих ліків. До того ж вирішили ставити йому на ноги протези. До Василя Григоровича за допомогою звертатися не сміла. Поки що досить. Вона знала, де брати гроші, вже знала. Коли її тіло відділилося від душі, зрозуміла врешті Лєрку. Вона також так зуміє.

Спала з чоловіками за гроші, клієнтів їй знаходила Лєрка. Того добра завжди навалом — чоловіків, що втікали від прикрих чи навпаки вже надто чемних дружин. Після ночі некохання вилазила на дах дев’ятиповерхівки, сідала та витріщалася в небо, навіть коли було хмарно, міг падати дощ, сніг… Їй здавалося, що навіть у похмурий день вона завжди бачить там дві зірочки. Вони чи не єдині не засуджували її, вони давали їй сили жити далі, знову падати додолу і підніматися вкотре. Тоді поверталася до своєї квартири, де на неї чекала смачна вечеря, приготовлена вправною господинею пані Кларою, а потім на папір лягали слова, її душа прагла комусь висповідатися чи принаймні сказати собі: «Я жива, досі жива і, поки мій світ стоїть, — житиму!»

Василь Григорович, схоже, як до сексуального об’єкта геть втратив до неї цікавість. Навіть не робив спроб «повторити». Іноді вони з ним обідали в якомусь затишному ресторані. І він говорив, багато, натхненно, інколи напивався і говорив гірко. Вона перетворилася для нього на вуха. А то для чоловіка, очевидно, було навіть важливішим, аніж коханка, бо «коханку знайти набагато легше, ніж уважного співрозмовника-слухача». То його слова. Нарікав на свою самотність, дружина померла десять літ тому. Серце мала хворе від народження, от воно свій термін відбуло і просто відімкнулося, пересаджене ж не прижилося. Відійшла тихо, як і жила, сіра мишка в сірих буднях. Чи він сумує за нею? Напевно, так. Бо, коли в хаті ламається твоя улюблена книжкова шафа чи диван і вже не підлягає ремонту, ти також за ним сумуєш. Звичка — то велика справа. Він до дружини Лілі просто звик. Чи кохав? Може. Та шаленства ніколи в їхніх стосунках не було. Чи то добре? Може, й не дуже, бо чогось такого все шукав на стороні. Коли на морі шторм, ти розумієш, що то не тільки стихія, то пристрасть керує вітром.

— Пристрасть, Зоряно, керує не тільки людиною, вона править світом, — любив повторювати.

І певно, вважав себе пристрасним чоловіком. Мав купу уподобань, навіть політикою у свій час захоплювався. Та й тепер є народним депутатом від однієї з партій. Але то також мов гран-прі. Отримав — і стало нецікаво. А що йому цікаво? Тепер уже й не знає. Діти дорослі, вважають його самодостатнім і сильним, згадують про батька вряди-годи, коли потрібні його зв’язки, бо ще не здатні впоратися з проблемами самостійно. А він? Він самотній, дуже самотній. А може, він просто втомився від того, що можна мати все, чого захочеш і кого захочеш?

Зоряна заперечила:

— Можна мати все — володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти людською душею?

Так тоді глянув на неї, аж у п’ятки душа втекла. Улучила вона в ціль. Та нічого у відповідь не сказав. Тільки криво посміхнувся і налив собі в чарчину горілки. І завів нової. Про те, що останнім часом чомусь не висипається. Сни важкі, темні приходять, тож деколи краще не спати. Про сни розповідав тоді, коли був уже дуже п’яний. Дивився крізь Зоряну божевільними виряченими очима і перелякано переповідав побачене. Здебільшого то було щось недобре: вовки його малого в темний ліс затягують, він колобродить і ніяк із нього не вибереться, то трясовина все засмоктує та засмоктує. Навіть дивне тату на його правій долоні у вигляді людського ока також тоді здавалося наче наляканим. Вона ніколи не запитувала його, чому він зробив собі таку дивовижу в такому химерному місці. Та й відповідь, певно, була б очевидною: просто так, щоб вирізнитися. Усі роблять стандартно, а я — не такий, як усі.