— Вичерпно, Сергію! Відмінно просто! Ви, колего, мені дедалі більше подобаєтеся. Тільки й додам, що Велику й Малу Ведмедицю можна бачити на небі цілорічно, тому що це сузір’я, котрі не заходять за обрій. Вони найяскравіші й найпомітніші на північному небі. І, до речі, за зорями цих сузір’їв можна перевіряти зір. Якщо кожна зоря з сузір’я вам чітко бачиться, зарано звертатися до окуліста, коли ж ні — то справи кепські з зором. Що ще, колего, ви додасте?

— Та наче й нічого. Хіба що… — Сергій наче щось пригадав. — От на Малий Віз ми, українці, ще кажемо Пасіки. Кожна зірочка — то вулик. А ще я в одній книжці читав таке. Наші предки вірили в те, що у Великому Возі між крайнім переднім конем і другим конем є маленька зірочка — вудила: коли вони перетруться, тоді й кінець світу настане.

— Можливо, — чи то серйозно, чи жартома каже професор, у темряві і не добереш. — А хочете на Місяць зблизька подивитися? Га?

Хто ж не захоче?! І професор повів хлопців далі мандрувати своєю вотчиною.

— Що ж, колеги, щоб добре роздивитися Місяць, ідемо в павільйон із телескопом — тільки, Арсене, не жахайся, — рефрактором Цейса.

Хлопці опинилися в просторому павільйоні й завмерли вражено перед величезним телескопом.

— Отже, орли, знайомтесь: австрійський пан, він тут із середини минулого століття, але й досі справно працює. Ви добре знаєте, що Земля наша, як, зрештою, й усі небесні тіла, перебуває в постійному русі. От таким чином за всіма небесними тілами рухається і наш телескоп. Куполоподібний дах, той, що над нами, може відчинятися, що і потрібно для зміни положення телескопа. Лишень одна морока — кожні сорок хвилин слід накручувати його механічний годинник.

Якісь маніпуляції біля телескопа — і Олександр Олексійович запрошує Сергія першим глянути.

— Ах! Це ж Місяць! І зовсім поруч! — майже шепоче Сергій. Від здивування, здається, і дар мови втратив. Весь усередині від зачудування та захвату закляк, бо це зовсім не те, що бачити Місяць на малюнку.

— А ось тепер сюди погляньте, Сергію та Арсене! — запрошує професор.

Серед безхмарного зоряного неба добре видніється яскраве світило, яке не мерехтить.

— Це не зірка, — впевнено каже Сергій. — Це якась планета, бо тільки планети не мерехтять.

— Правильно! Це планета, і це — Юпітер. — Олександр Олексійович відкриває щілину сферичного купола, наводить телескоп і запускає годинниковий механізм, який «веде» телескоп за світилом.

— Ось так виглядає Юпітер із Землі, — каже пан професор, пропонуючи глянути у телескоп. — А поруч, бачите, його чотири супутники: Іо, Європа, Ганімед, Каллісто. Найцікавіша з них — Європа. Уся поверхня цього супутника вкрита стокілометровим шаром льоду. І на ньому, уявляєте, практично немає кратерів від зіткнень із астероїдами. Це дуже дивно, адже майже всі планети та їхні супутники в Сонячній системі вкриті кратерами. Наша Земля не виняток. Запитання — чому? Відповідь у ще одному факті. Льодова поверхня на Європі — рухається. Ці два факти доводять, що під поверхневим льодом лежить водний океан. А отже, можливо, саме там колись виявлять позаземне життя — цих страшних чи нестрашних інопланетян!

Арсен і собі витріщається на Юпітер, прицмокує язиком, його скептицизм кудись занапастився, і він обережно починає:

— Ну, все! Здався остаточно. Пробачте дурневі, панове астрономи, ще раз! У таке видиво і справді можна закохатися та навіть зробити своїм фахом. Одне мене тішить, що моя мрія не гірша від вашої.

Пан професор сумно посміхається, кладе руку на плечі вищому від нього зростом Арсену.

— Розумію і поважаю, Арсене, але й ти чужі мрії поважай. Хоча, знаєш, інколи мене такий розпач розбирає, коли доводиться микатися кабінетами тих, хто тимчасово керує й освітою, і нашою державою, і наукою… Доводиться переконувати, що астрономія потрібна, зорі комусь треба вивчати, а не тільки під ноги дивитися, як і де трава росте. А в чиновницьких кабінетах мрійників нема зовсім — одні скептики сидять. Можливо, вони колись і були мрійниками, та забули. Чи то краватки та дорогі маринарки перетворюють людей на чиновників, а мо’, то велика кількість влади робить їх блазнями та заручниками грошей? В очах читаю одне і теж: «Кому воно тре’, те ваше небо?» Та хіба воно тільки моє? Охо-хо, коли дивитися лише під ноги, так легко перетворитися на крота… Хлопці, не будьте кротами, кротів до неба не пускають… Цитую майже за Сковородою, — і професор сумно розсміявся.

А пізніше вони сиділи в кабінеті, в тій самій тісній комірчині з невеличким віконечком, яке виходило у двір університетського корпусу і з якого можна було побачити хіба що дах будинку навпроти. Сутінки закрадалися в кімнату, світало. Арсен солодко спав, скрутившись калачиком у старому м’якому кріслі, а Сергій із Олександром Олексійовичем розмовляли: і про небо, і про астрономів. Здебільшого говорив професор, а Сергій слухав, він, мов суха земля, всотував у себе всю поживну рідину, яка лилася з уст мудрого чоловіка.

— Справа в тому, що знати координати змінної зірки для спостережень недостатньо. Найчастіше це дуже слабкі зірки, й без пошукової картки їх практично треба відкривати заново. Крім того, для реальних висновків про фізичний стан зоряної атмосфери необхідно точне знання її елементів, тобто початку моментів максимуму й мінімуму кривої блиску. Тому що періоди, приміром, у пульсуючих зірок, невеликі, необхідні тривалі спостереження, практично постійно потрібно вести «Службу неба». Тому, мій юний друже, без знань математики, фізики та хімії ви не впораєтеся з жодним, навіть найелементарнішим, завданням.

За дверима хтось гучно задзвенів ключами, почулися приглушені голоси. Олександр Олексійович глянув на годинник:

— Овва, колего, восьма ранку! От і забалакалися ми з вами. Знаєте, я хочу вам дещо подарувати, одну маленьку книжечку, вона якраз для мрійників. Завдяки тому, що вони народжуються, наша планета досі жива. Повірте, то я вам кажу не як науковець, а як чоловік із досвідом.

Професор відсунув шухляду столу, щось там вишукуючи під стосом паперу:

— Де ж вона? Ага, осьдечки!

З-під самого низу витягнув на світ Божий невеличку книжку й урочисто простягнув її хлопцю. Сергій узяв обережно, наче брав до рук не звичайну книгу, а щось крихке та цінне. На обкладинці було написано: Пауло Коельо, «Алхімік».

— Дякую, дякую, щиро дякую, — забубонів Сергій. У нього забракло слів, аби ще щось додати.

— Зачекай дякувати. Це ще не все… — Професор потягнувся до верхніх полиць із книгами. На корінцях були різні чудернацькі назви: «Физика планеты Марс», «Курс практической астрофизики», «Звезды, их рождение, жизнь и смерть» і так далі. Урешті з-поміж них він витягнув найнепримітнішу, загорнуту в коричневий папір. Простягнув книгу хлопцеві. Той її взяв, розгорнув. Це був посібник із математики. Сторінки всередині жовті від давності та зачитані, якщо можна так сказати про підручник із математики. Очевидно, книжкою часто користувалися. Прийшла Сергієва пора.

— Бери-бери, це також тобі. Вступні іспити в нас проводяться з трьох предметів — фізика, математика, твір.

Із фізикою та математикою я допоможу, маємо в запасі два роки, надолужимо. Із творами у мене складніше. То до пані Ніни. Попереджаю — буде важко, й у навчанні майже все від тебе залежить. Насамперед — то бажання вчитися. Це набагато нудніше, ніж спостерігати з телескопа за зірками, але без цього ти астрономом не станеш… Думаю, я тебе вже в дечому переконав, а мо’, і розчарував — і пан професор примружив одне око.

— Ні, не розчарували. Я хочу бути астрономом і вчитимуся. Але… — Сергій осікся на півслові. — Я ж той…

Забракло слів. Зробив вдих-видих, заспокоївся:

— Я, пане професоре, лишень сирота. У мене немає грошей, щоб оплатити ваші заняття, і тому… от таке-то…

Сергій опустив очі. Він мусив то сказати.

— А ви думаєте, молодий чоловіче, що все у світі вирішують гроші? Ох, не розчаровуйте мене. Я знаю, хто ви. І знаю також інше: ви можете стати кимось, якщо захочете, для цього у вас усе є, насамперед упевненість у тому, що вже знаєте і що маєте. Мрію маєте, вірних друзів також, решта — у ваших руках. Знаєте, як у далекому космосі народжуються зірки? Напевне, читали. Бо ви багато знаєте і це сьогодні гарно продемонстрували. Та я вам нагадаю. Зірка народжується зі звичайної чорної хмари. Народження те триває мільйони років, і приховують від нас це дійство темні хмари, так що цей процес практично не доступний прямому спостереженню. Астрофізики намагаються дослідити його теоретично, за допомогою математичного моделювання. Перетворення фрагмента хмари в зірку супроводжується гігантською зміною фізичних умов: температура речовини зростає приблизно в сто шість разів, а щільність — у тисячу двадцять разів. Колосальні пертурбації всіх характеристик зірки, що формується, складають головну трудність теоретичного розгляду її еволюції, На стадії подібних змін вихідний об’єкт уже не хмара, але ще і не зірка. Тому його називають протозіркою. Зараз ви, Сергію, — протозірка. Я, ваш друг Арсен, пані Ніна, люди, які вам бажають тільки добра — ми ваші хмари. Ставайте собою і не озирайтеся на минуле, бо воно вже минуло, а ми з вами є зараз, тут і тепер. Жив колись такий відомий античний філософ Аврелій Августин, у п’ятому столітті, здається. Так от, він сказав приблизно таке: «Ні майбутнього, ні минулого не існує, і краще говорити так: „теперішнє минулого“, „теперішнє майбутнього“. Щоб відтворити „теперішнє минулого“ існує пам’ять; для „теперішнього теперішнього“ маємо споглядання, а для „теперішнього майбутнього“ лишень сподівання та надію». Розумієш, Сергію, сподівання та надію. Ми з бабунею Арсена Ніною Петрівною давні приятелі. Вона вчила ще моїх дітей. Четверта школа недалечко, зовсім поруч. Вона дуже просила за тебе, щоб послухав, оцінив, зацікавив. Вона чудова людина і, схоже, в тобі не помилилася. Тобі пощастило, синку, попри ті негаразди, що спіткали тебе, хтось там, на небі, опікується тобою.