«На тому самому місці!» Ці слова глибоко вкарбувалися в мою пам’ять. У мене з’явилося якесь неясне передчуття, що вони допоможуть розплутати справу. Собака здох — це природно для його вірної, відданої натури. Але «на тому самому місці»? Чому цей безлюдний берег такий лиховісний? Невже собака теж став жертвою чиєїсь помсти? Невже?.. Так, здогад був невиразний, але в моїх думках він поволі набував чітких форм. Через кілька хвилин я вже простував до «Шпиля». Стекгерста я застав у його кабінеті. На моє прохання він послав по Садбері й Блаунта — двох учнів, що знайшли собаку.

— Так, він лежав на самісінькому краєчку лагуни, — мовив один із них. — Ішов, мабуть, слідами свого покійного хазяїна.

Я оглянув труп маленької відданої тварини з породи ердельтер’єрів, що лежав на килимку в передпокої. Він задубів, застиг, очі були вибалушені, лапи скорчилися. Усе це свідчило про жахливі передсмертні муки.

Зі школи я подався до лагуни. Сонце вже зайшло, і на воді, що тьмяно виблискувала, мов свинець, лежала чорна тінь високої скелі. Місце було пустельне, без жодних ознак життя; лише дві чайки з криками кружляли наді мною. В сутінках я неясно бачив маленькі собачі сліди на піску, довкола того самого каменя, на якому недавно лежав рушник хазяїна собаки. Я довго стояв у глибокій задумі, а тим часом навколо густішали тіні. У голові вихром кружляли думки. Так буває в кошмарному сні, коли шукаєш якусь украй потрібну річ і знаєш, що вона десь тут, а знайти її все-таки не можеш. Саме так почувався я того вечора, коли самотньо стояв на цьому березі смерті. Потім я нарешті обернувсь і поволі подався додому.

Тільки-но я зійшов стежкою нагору, як мені сяйнуло: ось вона, розгадка, яку я так наполегливо й марно шукав! Якщо Ватсон писав про мене недаремно, то ви, мабуть, знаєте, що в мене є великий запас сучасних наукових знань, набутих без жодної наукової системи, але дуже корисних для роботи. Пам’ять моя подібна до комори, завантаженої стількома різними сувоями, що я й сам не завжди можу дати собі з ними ради. Я знав, що там має бути щось таке, що дотичне до цієї справи. Спочатку це відчуття було невиразне, але врешті я здогадався, що його підказало мені. То була химерна, неймовірна річ, але все-таки вона давала якісь надії. Я вирішив перевірити свій здогад до кінця.

В моєму будиночку є велике горище, повне книжок. У них я порпався цілу годину. Нарешті я зійшов додолу, тримаючи в руці брунатний томик зі сріблястими берегами. Я гарячково відшукав розділ, зміст якого неясно пам’ятав. Так, мій здогад справді був малоймовірний, неправдоподібний, але я вже не міг заспокоїтись, доки не переконаюся, правда це чи ні. Було вже пізно, коли я пішов спати, з нетерпінням чекаючи на завтрашню роботу.

Проте ця робота наштовхнулася на прикру перешкоду. Тільки-но я встиг випити чашку чаю і зібрався вже йти на берег, як до мене завітав інспектор Бердл із Сасекського поліційного управління — кремезний, міцний чоловік із задуманими очима, що стурбовано дивилися на мене.

— Мені відомий ваш величезний досвід, сер, — мовив він. — Я прийшов, звичайно, цілком неофіційно, тож про мої відвідини ніхто не повинен знати. Але я зовсім заплутався в цій справі Мак-Ферсона. То заарештувати мені його чи ні?

— Ви говорите про містера Яна Мердока?

— Так, сер. Тут більше нікого запідозрити. Це безлюддя — велика перевага для нас. Воно звужує коло наших розшуків. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?

— Що ви маєте проти нього?

Він, виявилось, ішов тим самим шляхом, що і я. Враховував і Мердокову потаємну вдачу, і гарячковість, виявлену в пригоді з песиком. І давні сварки з Мак-Ферсоном, і небезпідставні здогади про їхнє суперництво в стосунках із міс Белламі. Він назвав усі мої версії, але не додав до них нічого нового, за винятком хіба того, що Мердок начебто готується звідси виїхати.

— Що я тоді робитиму, якщо я, маючи проти нього всі ці докази, дозволю йому вислизнути?

Гладкий, неповороткий інспектор був неабияк стривожений.

— Зважте самі, — мовив я, — де у ваших міркуваннях суттєві помилки. Він, звичайно, зможе легко довести свою непричетність. Того ранку Мердок до останньої хвилини був зі своїми учнями і підійшов до нас майже одразу після того, як знайшли тіло Мак-Ферсона. Візьміть до уваги й те, що він сам-один не міг би впоратись із людиною, не слабкішою за нього самого. І, нарешті, виникає ще одне питання: яким знаряддям було скоєно вбивство?

— Що ж то могло бути, коли не нагай чи батіг?

— Ви оглядали шрами? — спитав я.

— Так, оглядав. І лікар теж.

— А я старанно роздивився на них у лупу. Це особливі шрами.

— Тобто як, містере Холмсе?

Я підійшов до свого письмового столика й дістав збільшену фотографію.

— Ось мій метод у таких випадках, — пояснив я.

— Ви справді не проминаєте жодної подробиці, містере Холмсе.

— Я не був би сам собою, якби працював інакше. А тепер погляньмо на цю смугу, що оперізує праве плече. Вам нічого не впадає в око?

— Та начебто нічого...

— Але ж дуже добре видно, що смуга нерівна. Отут — глибше поранення, тут — так само. Є такі місця й на іншій смузі, нижче. Що це могло б означати?

— Уявлення не маю. А ви?

— Може, маю. А може, й ні. Незабаром я зможу сказати більше. Якщо ми встановимо, чим завдано ці рани, то суттєво наблизимось до викриття вбивці.

— Може, це й безглузда думка, — мовив полісмен, — але якби йому на спину кинули розпечену дротяну сітку, то ці глибші поранення з’явилися б у місцях перетину дротин.

— Дуже дотепне порівняння. А може, то був жорсткий дев’ятихвостий нагай із вузликами на кінцях?

— Їй-бо, містере Холмсе, ви, здається, маєте рацію.

— А може, це було щось зовсім інше, містере Бердле. Хоч як би там було, ваших здогадів для арешту замало. До того ж не забувайте про останні слова небіжчика — «лев’яча грива».

— Я подумав, що він хотів назвати ім’я...

— Так, я теж думав про це. Але якби ці слова були хоч трохи схожі на «Ян Мердок»... проте ні. Я певен, що він вигукнув: «лев’яча грива».

— А інших припущень у вас немає, містере Холмсе?

— Може, й є. Але я не хочу обговорювати їх, поки не матиму вагоміших доказів.

— А коли вони з’являться?

— Через годину, а може, й раніше.

Інспектор потер підборіддя, недовірливо позирнувши на мене:

— Хотів би я відгадати ваші думки, містере Холмсе. Може, оті рибальські човни?..

— Ні, ні, вони були надто далеко.

— То, може, це Белламі та його син-здоровань? Вони не дуже любили Мак-Ферсона. Чи не могли вони його вбити?

— Ні, ні, ви нічого не випитаєте в мене, поки я не буду готовий, — сказав я, посміхаючись. — А тепер, інспекторе, нам час повертатися до роботи. Якщо ви завітаєте до мене опівдні...

Але тут нас перервали найнесподіванішим чином, і це стало початком кінця справи Мак-Ферсона.

Вхідні двері відчинилися, в передпокої почулися непевні кроки, й до кімнати ввірвався Ян Мердок — блідий, скуйовджений, у накинутім абияк одязі; щоб утриматись на ногах, він чіплявся кістлявими пальцями за меблі.

— Бренді! Бренді! — прохрипів він і, застогнавши, впав на канапу.

Він був не сам. Слідом за ним убіг Стекгерст — простоволосий, засапаний, майже в такому самому стані, як і його супутник.

— Так, так, бренді! — вигукнув він. — Він ледь живий. Я доволік його сюди. Дорогою він двічі непритомнів.

Півсклянки бренді повернули Мердока до тями; він сперся на лікоть і скинув з плечей піджак.

— Заради Бога, олії, опію, морфію! — простогнав він. — Чого-небудь, щоб угамувати цей пекельний біль!

Ми з інспектором приголомшено скрикнули. Плече його було помережане такою самою сіткою червоних, запалених смуг, як і тіло Фіцроя Мак-Ферсона.

Страшний біль, напевно, пронизував груди бідолахи; його дихання раз по раз уривалося, обличчя чорніло, й він гарячково хапався за серце, з його чола котився рясний піт. Він міг померти першої-ліпшої миті. Але ми вливали йому до рота бренді, й кожен новий ковток повертав його до життя. Жмутки вати, вмочені в оливу, вгамовували нестерпний біль. Урешті-решт голова його важко впала на подушку. Змучене тіло поринуло в сон — останнє джерело життєвих сил. Тільки тоді біль, на щастя, покинув його — напівсонного, напівзомлілого.