Баркер зблід, і його дужі, великі руки нервово стислися в кулаки.

— Ви не маєте права питати про таке! — скрикнув він. — Що вам до того з вашим розслідом?

— Я мушу повторити своє запитання.

— Тоді я відмовляюсь відповідати.

Воля ваша, але знайте, що ваша відмова — це вже відповідь. Якби вам не було чого приховувати, ви б не відмовлялись.

Баркер якусь хвилину помовчав; його обличчя спохмурніло, широкі чорні брови насупились у важкій задумі. Несподівано він усміхнувся:

— Врешті-решт я розумію, джентльмени, що ви лише виконуєте свої обов’язки, і я не можу чинити вам опір. Я тільки прошу вас не мучити цими запитаннями місіс Дуглас: їй і без того багато довелося пережити. Мушу сказати вам, що бідолаха Дуглас мав лише одну ваду ревнощі. Він любив мене — жодна людина в світі не любила так свого друга. І він обожнював свою дружину. Він хотів, щоб я приходив до нього, і навіть часто посилав по мене. Але коли бачив, що його дружина лагідно розмовляє зі мною чи просто виявляє свою приязнь до мене, то над ним брали гору ревнощі й тоді він міг говорити найобразливіші речі. Кілька разів я зарікався приходити до нього, й тоді він писав мені листи, прохаючи вибачити. Але повірте мені, джентльмени, що ніхто в світі не мав вірнішої дружини й відданішого друга, ніж він.

Він говорив щиро, з запалом; це помітив навіть інспектор Мак-Дональд.

— Ви знаєте, що з пальця небіжчика було знято обручку? — запитав він.

— Нібито так, відповів Баркер.

— Чому ви кажете «нібито»? Адже це факт.

Баркер здавався збентеженим і розгубленим.

— Сказавши «нібито», я хотів підкреслити саме непевність цього факту. Можливо, він сам зняв обручку.

— І все-таки те, що обручка зникла, вказує на якийсь зв’язок між Дугласовим шлюбом і трагедією, чи не так?

Баркер знизав широкими плечима.

— Я не бачу тут жодного зв’язку, — відповів він. — Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію леді... — Його очі гнівно спалахнули, але помітним зусиллям волі він стримав себе: — Тоді ви на хибному шляху.

— Я більше не маю до вас запитань, — холодно сказав Мак-Дональд.

— А я маю ще одне, невеличке, — озвався Шерлок Холмс. — Коли ви увійшли до кімнати, там горіла лише свічка на столі, адже так?

— Саме так.

— І в її світлі ви побачили все, що там скоїлось?

— Так.

— І ви одразу подзвонили до слуг?

— Так.

— І Еймс прибіг дуже швидко?

— Десь за хвилину.

— І коли він прибіг, то побачив, що свічка погасла і горить лампа. Цікаво!

Баркер знову трохи збентежився.

— Не бачу тут нічого цікавого, містере Холмсе, — відповів він, помовчавши. — Свічка дає надто мало світла. Я й подумав, що світла треба більше. На столі стояла лампа, тож я засвітив її.

— І загасили свічку?

— Саме так.

Холмс більше нічого не питав, і Баркер недовірливо, навіть з викликом, як здалось мені, поглянув на нас, обернувсь і пішов з кімнати.

Інспектор Мак-Дональд послав Еймсом записку місіс Дуглас, де повідомив, що має намір відвідати її. Вона відповіла, що сама прийме нас у їдальні. Невдовзі туди увійшла висока гарна жінка тридцяти років, надзвичайно спокійна — нітрохи не схожа на ту трагічну, розгублену особу, яку я уявляв собі. Її обличчя справді було бліде та зморене, як у людини, що пережила такий удар, однак поводилась вона стримано, а її гарні руки лежали на краєчку стола так само нерухомо, як і мої. Сумні, чутливі очі позирали то на одного, то на іншого з нас здивованим, допитливим поглядом. Несподівано вона спитала різким, уривчастим голосом:

— Ви знайшли що-небудь?

Може, мені тільки здалося, що в її голосі пролунали радше нотки страху, аніж надії.

— Ми робимо все, що можемо, місіс Дуглас, — відповів інспектор. — Будьте певні, що ми нічого не проминемо.

— Не шкодуйте грошей, — сказала вона холодним, байдужим голосом. — Докладіть до цього всіх зусиль.

— Тоді розкажіть нам щось таке, що може пролити нове світло на цю справу.

— Побоююсь, що не зможу. Але все, що я знаю, до ваших послуг.

— Ми чули від містера Сесіла Баркера, що ви не були в тій кімнаті, де сталася трагедія?

— Ні, він на сходах завернув мене назад. Благав, щоб я поверталася до спальні.

— Ви почули постріл і негайно пішли вниз?

— Накинула халат і пішла.

— Скільки часу минуло після пострілу, коли вас зупинив на сходах містер Баркер?

— Мабуть, хвилини зо дві. В таку мить не думаєш про час. Він благав мене не йти туди. Казав, що я нічим не зможу там зарадити. Тоді місіс Еллен, економка, повела мене нагору. Все це було схоже на якийсь моторошний сон.

— Ви можете сказати, як довго ваш чоловік був унизу, перш ніж ви почули постріл?

— Ні, не можу. Він вийшов зі своєї туалетної, й більше я його не чула. Він щоночі обходив будинок, бо страшенно боявся пожежі. Це єдина річ, через яку він щоразу дуже нервувався.

— Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуглас. Ви познайомилися з чоловіком в Англії, чи не так?

— Так. Ми побралися п’ять років тому.

— Він не розповідав вам про яку-небудь пригоду, що сталася в Америці й могла накликати на нього небезпеку?

Місіс Дуглас серйозно замислилась, перш ніж відповісти.

— Я завжди відчувала, що над ним тяжіє якась небезпека, — сказала вона нарешті. — Але він не хотів розповідати про неї. І не через те, що не вірив мені, — між нами завжди були справжня довіра та любов, — а через те, що хотів уберегти мене від хвилювань. Він думав, що я переживатиму, коли почую про це, й тому мовчав.

— Тоді як ви про це довідались?

На обличчі місіс Дуглас заграла усмішка.

— Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб жінка, яка кохає його, нічого не запідозрила? Я знала про це, бо він не хотів розповідати мені про своє життя в Америці. Я знала про це, бо він безперестану чогось остерігався. Я знала про це з окремих його слів. Знала з того, як він поводився з незнайомцями. Я була певна, що він має непримиренних ворогів і вважає, що вони натрапили на його слід. Через те він щодня був насторожі. Я так переконала себе в цьому, що вже кілька років жила в тривозі, коли він повертався додому раніше, ніж звичайно.

— Скажіть, будь ласка, — мовив Холмс, — які його слова найбільше привернули вашу увагу?

— «Долина жаху», — відповіла леді. — Він вимовив ці слова, відповідаючи якось на мої запитання. «Я був у Долині жаху. Я ще й досі не вийшов з неї». — «І ми ніколи не вийдемо з цієї Долини жаху?» — спитала я, побачивши, що він говорить серйозніше, ніж будь-коли до цього. «Часом мені здається, що ніколи», — відповів він.

— Ви питали його, що то за Долина жаху?

— Так, але він дуже спохмурнів і хитнув головою. «Досить і того, що я вже побував там, — відповів він. — Дай Боже, щоб її тінь ніколи не впала на тебе!» То, напевно, була якась справжня долина, в якій йому довелося жити і в якій з ним скоїлося щось страшне. Я цілком того певна. Більше я нічого не можу додати.

— І він не згадував ніяких імен?

— Ні. Але якось після нещасної пригоди на полюванні, три роки тому, він лежав у лихоманці. Я пам’ятаю, як він без упину повторював тоді чиєсь ім’я, вимовляючи його з гнівом і якимось жахом. То було ім’я «Мак-Ґінті» — майстер Мак-Ґінті, «володар душі й тіла». Коли він одужав, я спитала, що то за майстер Мак-Ґінті й чиїх душі й тіла він володар. «Дякувати Богові, не моїх!» — відповів він, сміючись, і це було все, що я від нього почула. Але мені здається, що між майстром Мак-Ґінті та Долиною жаху існує зв’язок.

— Ще одне запитання, — втрутивсь у розмову інспектор Мак-Дональд. — Ви зустрілися з містером Дугласом у найманих кімнатах у Лондоні й там заручились. У вас був перед тим роман? Чи було щось несподіване, таємниче у ваших заручинах?

— Роман — так. Він буває у всіх. Але нічого таємничого у нього не було.

— Він мав суперника?

— Ні, я була вільною жінкою.

— Ви, безперечно, чули, що хтось зняв у нього з пальця обручку. Це вас не дивує? Може, то справді якийсь давній ворог вистежив і вбив його, але навіщо він зняв обручку?