– Привіт, братику! – прокричав Ян у телефонну слухавку. Микита невдоволено поморщився. Що за звичка кричати так, ніби довкола нього лише глухі?

– Здоров був, – відповів Микита.

– Я телефоную з приводу боргу, – сказав Ян без довгих вступів.

– У мене поки немає грошей, але я щось придумаю.

– У батька просив?

– Зідзвонювався з ним – говорить, що в нього нова сім’я й він не має можливості мені допомогти.

– А ти їздив до нього?

– Ні. А навіщо?

– Може, там не бідують, а нормально живуть. Поїхав би, придивився, що, де і як лежить, – порадив Ян.

– Нема особливого бажання його бачити, – зізнався Микита. – Утім, мене ніхто туди не кликав.

– Треба поворушитися, – сказав Ян. – Я міг би почекати ще трохи, та тут така справа… Васьок ласти відкинув.

– Коли?

– Сьогодні вночі. Ми з хлопцями хочемо провести його як годиться, купити величезний кошик білих троянд. Прийнято в нас прощатися з товаришами. Зрозумів?

– Ясно, – зітхнув Микита й почухав потилицю. – Яне, приїжджай до мене, забереш телевізор із моєї кімнати.

– Знову? – завив Ян.

– Тобі ж треба терміново? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, додав: – Тільки давай швидше, поки матері немає вдома. Так, і прихопи мені один «чек».

Микита швидко вимкнув телефон, щоб Ян не передумав. Він не закінчить так, як Васьок. У нього є Діана, і треба зробити все, щоб бути поряд із нею, тим більше, що вона буде відсутня два тижні. Це будуть дні змін у його житті. Коли повернеться Діана, він стане вже іншим, а про минуле згадуватиме, як про кошмарний сон. Буде боляче й важко, але заради цієї світлої дівчини можна витримати будь-які випробування, не тільки ломку…

Розділ 56

У палаті з нещасливим номером одне ліжко було вільне, а два інші займали лежачі хворі. Діана привіталася, їй відповіла худенька жінка, представившись Вірою. Важко було визначити, скільки їй років. Жінка була в хустині, а худе, сірого кольору обличчя з безбарвними губами та в’ялою шкірою нічого не говорило про її вік. Було помітно, що хвороба відібрала свіжість молодості й додала років, тому можна було їй дати і двадцять п’ять, і всі сорок. Діана розклала свої речі на вільних полицях шафи, намагаючись робити це тихо – поруч на ліжку, відвернувшись обличчям до стіни, спала жінка. Діана відчинила тумбочку, щоб покласти туди масажний гребінець, але ненавмисно його впустила. Від звуку предмета, який впав, жінка заворушилася.

– Людо, прокидайся, – сказала їй Віра, – нашого полку прибуло.

Жінка обернулася й побачила Діану, яку охопив непідробний жах. У жінки розпухлий ніс був чорного кольору, весь покритий ранками. Усе її обличчя було вкрите великими пухирцями, немов тіло жаби, тільки ці червоні здуття місцями були порепані, вони утворили виразки, з яких сочився гній. Нарости були навіть на повіках, від чого жінці довелося підвести голову вгору, щоб розглянути Діану.

– Не бійся, – хрипко сказала жінка, – моя рожа – це ще не найстрашніше.

– Навіщо ти так, Людо? – дорікнула їй Віра. – Людина тільки лягла в лікарню, а ти її лякаєш.

– Лежи вже, жаліслива ти наша, – сказала Люда. Вона підвелася, підклала під спину подушку й оперлася об стіну. – Мене звати Люда, – сказала вона, звернувшись до Діани.

– Діана, – сказала дівчина, нездатна відірвати погляд від знівеченого обличчя жінки.

– Гарне ім’я, – сказала жінка. – І сама красуня, не те, що я – чудовисько з фільмів жахів. І як ти потрапила в цю палату?

– Тимчасово, – сказала Діана, усівшись на ліжко. – Поки там роблять ремонт.

– А з яким діагнозом?

– Ну чого ти причепилася до дівчини? – обурилася Віра. – Вважатиме за потрібне – сама все розкаже. Діано, підійди до моєї тумбочки, там є фотографія. Хочеш подивитися, якою я була кілька місяців тому?

– Хочу, – відповіла Діана, кинувши погляд на жінку в хустині. Вона дістала невеликого формату фотографію. Зазвичай такі роблять на паспорт. На неї дивилася зовсім інша жінка: молоденька дівчина-блондинка з приємним відкритим поглядом, живими великими очима, пухкими губами й тонким рівним носом. Діана перевела погляд на Віру. У неї ніс був скривлений набік, очі припухли, втратили блиск, а пишні губи були безбарвними.

– Не схожа? – запитала Віра.

– Ні, – чесно відповіла Діана.

– Звичайно, хіміотерапія змінила мене, відібрала волосся. У мене було гарне волосся…

– Не хімія в тебе відібрала здоров’я, а твій Андрюша, – вставила Люда. – Ти краще розкажи Діані про свого «коханого», – хихикнула Люда.

– І розповім, – сказала Віра. Вона попросила покласти світлину на місце, зауваживши, що це в неї єдине фото, що залишилося. – Моя історія починається з того дня, коли я лишила маму одну в селі й поїхала шукати красивого життя у великому місті. Мені завжди здавалося, що в місті й люди гарніші, ніж у селі, і вдягаються вони краще, і живуть у своє задоволення. Захотів піти в кіно або театр – будь ласка! Хочеш ходити на плавання в басейн – на здоров’я, а у вихідні взагалі робити нічого, лежи собі біля телевізора і плюй у стелю.

– Розмріялася! – хмикнула Люда.

– Приїхала, а в мене тут жодної знайомої живої душі. Зупинитися ніде, диплома немає, але руки робочі придалися. Влаштувалася я на вокзалі пиріжками торгувати. Платили копійки, на їжу хоч якось могла заробляти, а щоб житло винайняти – ніяк не виходило.

– Де ж ви жили? – запитала Діана.

– Можна на «ти». Це тільки здається, що я стара, а мені лише двадцять два, – сказала Віра і продовжила: – Жила на вокзалі: не помитися, не поспати, але я ж уперта: усе одно, думаю, доб’юся хорошого життя. І тут зустрічаю землячку. Вона мене забрала до себе на квартиру, відмила, напоїла, нагодувала й питає, чи хочу я так жити, як вона. Я подивилася: квартира хоч і однокімнатна, але в ній усе по-сучасному, холодильник повний продуктів, на підлозі дорогий килим, сама вона вся в золоті. Хто ж не хоче такого життя?

– Ти краще не про неї, а про свого Андрюшу розкажи, – сказала Люда.

– І розповім, – відповіла Віра. – Одне слово, я стала повією. Думала, назбираю грошей, винайму житло, піду на роботу або вчитися, а виявилося, що потрапила в капкан, з якого не вибратися. Звичайно, я не голодувала, нам зняли квартиру, одягали. Життя не було солодким, але я все одно мріяла про кохання, про свого хлопця. І знаєш, Діано, дива бувають на землі!

– Одне з чудес світу – твій Андрюша! – перебила її Люда.

– Він був одним із моїх клієнтів, – продовжила Віра, не звернувши уваги на колючість сусідки. – Це було як спалах світла на темному небі! Я закохалася в Андрія з першого погляду. Ти не думай, що повії без почуттів, без емоцій, без бажань. Усе в мене було: і побачення під місяцем, і ночі пристрасті, і освідчення в коханні. Він знав, хто я, і, менше з тим, зробив мені пропозицію. Ти можеш уявити мій стан, коли я вперше увійшла до його величезного будинку й Андрій мені сказав, що я тепер його господиня?!

– Із грязі та в князі! – захихотіла Люда.

– Ми одружилися, і в якості подарунка Андрій вручив мені каблучку та сережки з білого золота з діамантами. Я думала, що живу в казці, яка ніколи не скінчиться! – Віра всміхнулася, і Діана помітила, що в неї нема багатьох зубів. – Моє щастя було повним, але дуже коротким. Одного разу я відчула нездужання, і чоловік відвіз мене до свого знайомого лікаря для обстеження. Я здала всі аналізи і в той же день таємно поїхала до гінеколога. Лікар мені сказав, що я вагітна. Я не поспішала зізнаватися Андрію, що в нас буде дитина, а чекала слушної нагоди. У той фатальний день ми збиралися йти в театр. Я ніколи не була там, тому почала готуватися заздалегідь. Пошила довгу вечірню синю з білим шлейфом сукню, купила шкіряні сині туфлі на височенних підборах, а зранку побігла в перукарню. Надвечір я вже походжала перед дзеркалом в обновках і прикрасах, подарованих чоловіком, а в маленькій сумочці лежала довідка від гінеколога. Після вистави я планувала в якості подарунка піднести Андрію довідку від лікаря.