– Чому ти мене не попередив? Нічого не сказав?! – обурювався Микита.

– Не шукай винних навколо себе, краще в собі покопатися, та якнайглибше, – сказав Ян, збираючись піти.

– Але ти ж міг…

– Аналізи тобі щоразу пред’являти?! Та пішов ти… – Він махнув рукою.

Ступивши кілька кроків, Ян зупинився. Він повернув голову і кинув:

– Ми все одно скоро здохнемо. Яка різниця від чого?

Микита пішов у протилежний бік. Він довго безцільно бродив вулицями міста. На душі було нагромадження нудьги, а в голові – суцільний липкий клубок думок…

Розділ 51

Настав довгоочікуваний вихідний, коли Вероніці не потрібно було нікуди поспішати. Їй навіть не вірилося, що можна не зриватися з ліжка і бігти, бігти, бігти… Прокинувшись, Вероніка глянула на електронний годинник. На світловому табло була сьома ранку. Ось так завжди! Коли потрібно поспішати на роботу, то страшенно хочеться спати, а коли приходить довгоочікуваний вихідний, виявляється, що в цей же час ти прокидаєшся, цілком відпочивши. Вероніці було приємно думати про те, що завтра не буде схоже на вчора й позавчора, коли їй здавалося, ніби вона живе у фільмі «День бабака», де дні повторювалися один в один.

Назар іще спав, коли Вероніка підвелася з ліжка й тихенько пройшла на кухню. Поки закипав чайник, жінка досліджувала вміст холодильника.

– Не густо, – зробила вона висновок.

У неї залишилися гроші після похорону Неллі Сергіївни. Вероніка їх поклала в її квартирі, щоб навесні замінити тимчасовий дерев’яний хрест на могилі бабусі на гранітний пам’ятник. З тієї суми Вероніка взяла частину, щоб купити собі нові зимові чоботи. Сьогодні її чоловіки будуть удома, і Вероніці захотілося побалувати їх чимось смачненьким. Вона згадала, що давно не запікала курку в духовці. Вероніка не стала пити чай. Вона швидко зібралася й пішла в магазин.

Повертаючись додому з важкими сумками, вона думала про те, чи оцінять домашні патріотизм домогосподарки. Вероніка подумала, що сьогодні гарний привід розповісти своїм чоловікам і про Неллі Сергіївну, і про спадщину, яка їй дісталася. Усе буде як раніше. У квартирі вона прибере все до пилинки, на кухні витатимуть приємні запахи, і вони всією родиною сядуть за стіл, у центрі якого на великій пласкій тарілці буде лежати рум’яна курка із золотистими боками. Як раніше, Вероніка прикрасить її зеленню кропу та петрушки. Коли Микита був маленьким, він насамперед з’їдав петрушку, зщипуючи зелень, як курча. Нагодувавши своїх чоловіків, Вероніка похвалиться тим, що в неї є квартира, яку можна продати. Можливо, Назар підрахує їхні накопичення і їй уже не доведеться працювати на півтори ставки.

Окрилена мріями, наспівуючи під ніс нехитру мелодію, Вероніка увійшла у квартиру. Микита вже прокинувся, це було помітно з увімкненого телевізора. Вона поспішила на кухню, щоб якнайшвидше поставити курку в духовку. Упоравшись із пернатою, приставила каструлю з картоплею. Вона зробить пюре, а щоб не морочити голову із салатами, купила готовий у супермаркеті. Поки все готується, Вероніка вирішила прибрати в синовій кімнаті. Сьогодні їй не хотілося починати день із докорів Микиті. За обіднім столом вона м’яко натякне йому, що не треба нахабніти й у своїй кімнаті можна й самому хоч іноді прибирати.

Вероніка потягла пилосос до кімнати Микити.

– Привіт, сину! – весело сказала вона.

– У нас будуть гості? – запитав Микита, солодко на весь рот позіхнувши.

– Чому ти так вирішив?

– Мені здається, що в нас не було прибирання вже півроку.

– Гостей не буде.

– Тоді з якої нагоди свято?

– Не базікай! Тепер так буде завжди. Запитаєш чому? Відповім за столом, коли будемо їсти смажену курку. До речі, де твій ноутбук?

– Я ж тобі казав, що в ремонті.

– Так довго? Казки будеш розповідати своїм дітям, а мені потрібна правда, – сказала Вероніка, протираючи пил на книжкових полицях.

– Мамо, іноді краще не знати правду, – сказав Микита.

– То де ж ноутбук? – повторила своє запитання Вероніка, не надавши значення репліці сина.

– Я дав його одному другу на певний час. Пам’ятаєш, зі мною вчився Ян, потім його батьки розміняли квартиру. Утім, навряд чи ти його пам’ятаєш. Так ось, Яну потрібно робити дипломну роботу, без Інтернету йому не обійтися, а його комп’ютер щохвилини «зависає». Ось я і дав йому свій ноутбук на певний час, – збрехав Микита, дивуючись своїй кмітливості. Швидко й правдоподібно!

– У тебе на полицях так мало книг, – зауважила Вероніка. – Де ж решта?

– Там же, у Яна. Він не може заснути, не прочитавши книгу. Уявляєш?!

Вероніка дісталася до шафи Микити. Зараз відчинить її…

– Ма, я сам закінчу прибирання, – сказав Микита.

– От і добре! Тоді поміняй постільну білизну, я хочу сьогодні випрати, – сказала Вероніка.

– Доброго ранку, – сказала Вероніка чоловікові, який уже прокинувся й ходив по кімнаті, розминаючи плечі.

– Справді ранок добрий, – сказав він. – Невже в цьому будинку запахло чимось смачним? – Він по-собачому повів носом. – Чи мені здалося? О! Та моя дружина з ганчіркою в руках?! Неймовірно!

Вероніці стало неприємно від такого цинізму. Вона відчула, що всі її благі наміри – просто дурна затія.

– «Цинізм – це добровільна сліпота». Стівен Колберт, – сказала вона і почала згрібати простирадло з ліжка.

– У мене буде свіжа сорочка, – продовжував Назар. – Буде що вдягти в понеділок. Навіть зможу взяти чисту білизну у відрядження. Неймовірно!

– Неймовірно те, що ти не ночуєш удома, їдеш на декілька днів і вимикаєш телефон.

– Щоб можна було добре виспатися!

– Брешеш. Удома ти його ніколи на ніч не вимикаєш.

– Як сказав Юзеф Булатович. – Назар зробив поважне лице. – «Чоловіки стільки б не брехали, якби дружини стільки не питали».

Вероніка промовчала, не бажаючи до кінця зіпсувати день, який так добре почався. Вона зібрала Назарів одяг і пішла у ванну. За звичкою перевірила кишені штанів чоловіка. В одному з них виявила пачку презервативів. Тремтячими від хвилювання руками вона розкрила коробочку. Одного презерватива не було. Їй стало спекотно. Вероніка приймала протизаплідні пігулки, тому вони не користувалися презервативами. Значить, Назар їй зраджує. І не їздить він у відрядження, а ночує в коханки.

– Назаре! – покликала вона його й не впізнала свій голос, він був чужим і хрипким.

– Що ще? – запитав він, зазирнувши до ванної.

– Що це? – запитала Вероніка, тримаючи перед собою упаковку.

– Якщо не помиляюся, то це пачка презервативів, – незворушно сказав Назар.

Його нахабний спокій вивів Вероніку із себе.

– Це, – вона потрусила рукою з презервативами, – я знайшла в кишені твоїх штанів. Саме в них ти їздив у так зване «відрядження».

– Це… Мені могли підкинути… Так-так, саме підкинути, на роботі. Знаєш, у нас такі є жартівники! Спеціально зробили, от негідники!

– То поверни їм це назад! – гнівно кинула Вероніка, всунувши до руки Назара презервативи.

Вона поспішила на кухню перевірити, як там курка. Вероніка не знала, вірити чоловікові чи ні. Занадто багато було причин, щоб йому не довіряти. І водночас вона не могла бути впевненою в його зраді. Можливо, Назар справді не буває вдома, працюючи день і ніч, щоб забезпечити краще майбутнє їхнього сина? Не треба піддаватися емоціям, що одразу нахлинули. Треба вмитися холодною водою й охолонути.

Вероніка пішла у ванну, але там уже зачинився Назар. Його телефон, який лежав на тумбочці в коридорі, повідомив про отримане СМС-повідомлення. Вероніка ніколи не переглядала телефон чоловіка. Вона вважала, що це те саме, що підглядати в чужу спальню, але сьогодні порушила табу. Вона зняла телефон із блокування і прочитала повідомлення: «Милий, коханий, я так сумую за тобою! Чому ти мовчиш?» Від прочитаного у Вероніки закрутилася голова. Можливо, хтось помилився номером? Слідом за першим прийшло друге повідомлення. «Назаре, не муч мене! Ти обіцяв, що вранці їй розкажеш про нас», – прочитала Вероніка. Не залишилося ні сумнівів, ні надії. Послання, без сумніву, були адресовані її чоловікові. Вероніка стояла, застигла в одній позі з телефоном у руках. Вона почувалася так, ніби їй плюнули навіть не в обличчя, а в саму душу. Наступне повідомлення прилетіло слідом за іншим. «Скажи своїй мимрі, що ти мене любиш, інакше я сама їй подзвоню!» – прочитала Вероніка.