– Тоді що тобі від мене потрібно?! – скрикнула Вероніка.

– Пояснюю для тупоголових, – сказав він цинічно і грубо, – Захар Єфремович любить, щоб усі навколо жили за його правилами. Ти не виняток.

– Не розумію, – тремтячим від хвилювання голосом сказала Вероніка.

– Тепер ти в мене на гачку. Я можу в будь-який момент зруйнувати твою родину, відіславши диск за однією адресою.

– Ти не посмієш це зробити.

– Ще як посмію! Ти мене погано знаєш. А можу і не відправляти відео твоєму чоловікові, якщо тільки… – він зробив паузу.

– Якщо що?

– Якщо ти прийдеш до мене ще раз.

– Навіщо я тобі?

– Так хочу я, – він зробив наголос на слові «я», – і так буде.

– Це… Це ж шантаж! – мало не плачучи, сказала Вероніка.

– Називай, як хочеш. Чекай мого дзвінка! – кинув Захар і, не давши Вероніці отямитися, вимкнув телефон.

Вероніка ледве додибала додому. Вона почувалася втомленою, приниженою й розтоптаною. Як вона могла вляпатися в таку історію? І що тепер робити? Думки хаотично миготіли в голові, але жодна з них не могла дати відповідь на запитання, що тепер робити. Вероніці не хотілося зізнаватися у своєму гріху нікому, навіть Кірі, але в такій ситуації доведеться. Можливо, подруга зможе все тверезо проаналізувати й підказати вихід? Вероніка набрала номер Кіри. Телефон довго стугонів протяжними гудками, поки Кіра відповіла.

– Вітаю! Ти вже вдома? – запитала Вероніка.

– Ще ні. А що?

– Хотіла з тобою поговорити.

– Вибач, Вероніко, не сьогодні.

– Будеш пізно? Нічого, я можу зайти й пізно ввечері.

– Ти мене не зрозуміла, – сказала Кіра. – Я сьогодні не буду ночувати вдома.

– А Наталя як же?

– Вона кілька днів поживе у моєї подруги. Так треба. Розумієш?

– Не зовсім, – сказала Вероніка. Її запалений мозок відмовлявся що-небудь розуміти чи аналізувати.

– У мене побачення, – майже пошепки сказала Кіра в слухавку.

– Побачення на кілька днів? Ти не одна?

– Так, Вероніко, я не сама.

– А мені не казала, що когось знайшла, – дорікнула Вероніка.

– Я й не шукала. Цю людину я вже давно знаю.

– Познайомиш?

– Коли-небудь, – якось розгублено сказала Кіра, – не зараз. Можливо, прийде час, і я тобі все розповім.

– У тебе від мене секрети? – ображено запитала Вероніка.

– Є речі, якими не хотілося б ділитися навіть із найкращою подругою. Не знаю, чи зрозумієш ти мене? Буває ж таке?

– Буває, – зітхнула Вероніка.

Вона набрала номер Назара, щоб дізнатися, коли він буде вдома. Його телефон був вимкнений. Вероніка зазирнула в холодильник. Там самотньо стояла маленька каструлька із супом. Микиті вистачить повечеряти, якщо захоче. Готувати в неї сил уже не залишилося. Вероніка лягла спати, але сон не приходив. Вона зі страхом чекала повернення додому чоловіка. А що, як Захар відправив йому диск? Або залишив іще один у поштовій скриньці, а Назар його знайде?

Вероніка забулася в тривожному сні під ранок, коли сутінки вже почали розсмоктуватися, а Назара все ще не було…

Розділ 44

Такої душевної незручності Микита давно не відчував. З голови не йшла красуня Діана. Він ніколи не скаржився на брак уваги з боку слабкої статі, але навіть не уявляв, що якесь дівчисько заповнить усі його думки вщент. Микита не міг сидіти на заняттях, то впадаючи в депресію, то потерпаючи від сильного збудження. Йому доводилося часто йти з пар, щоб побути на самоті. Кілька разів поривався подзвонити Діані. Він набирав номер її телефону, але настільки боявся почути «Не телефонуй мені більше», що відразу його вимикав. Він чекав від неї дзвінка вдень, а вночі боявся заснути, щоб не пропустити довгоочікуваний виклик.

Уже кілька днів Микита не відвідував «Венеру». Утім, йому не можна було там з’являтися, бо в кишені гуляв вітер, а він іще не розрахувався з Яном. Сьогоднішній вечір переповнив чашу його терпіння. Микита зідзвонився з Яном і домовився про зустріч.

– Прошу тебе, востаннє, – просив Микита, щоб той купив йому в борг «фен».

– Брате, пробач, але більше не можу, – сказав той і пішов до двох дівчат, які кокетливо підморгнули схвильованому Микиті.

Микита вирішив поговорити з Тимуром.

– Мені треба в борг, – сказав він без передмов. – Дуже треба.

– Я в борг не даю, – відповів Тимур. – Товар чужий.

– Це перший і останній раз.

– Я ж сказав ясно: «Ні!» – прозвучало, як удар.

– Будь ласка! – клянчив Микита. – Мені дуже погано!

– У мене на грудях немає таблички «Каса взаємодопомоги», – сказав Тимур і покульгав у своїх справах.

Микита знав, що вихід є завжди, тільки треба його знайти. Він вийшов на вулицю, і його відразу осінило. Він найняв таксі на останні гроші й поїхав додому. Незабаром повернувся в клуб і віддав Яну свій ноутбук.

– Я хочу відірватися на повну і все забути, – сказав він, передаючи пакет Яну.

– Вічно ти тягнеш якийсь мотлох, – сказав Ян, навмисно невдоволено скривившись.

– Він майже новий!

– Добре, – зітхнув Ян, – повірю тобі на слово. На що тільки не підеш заради дружби! Я тут познайомився з двома гарненькими дівчатами. В однієї з них вільна квартира. Ти з нами?

Микита на мить задумався. Він не хотів втратити Діану, але вона ще не стала його, а тут така можливість! Хотілося отримати задоволення сповна, у нормальній обстановці, а не ховаючись десь за рогом.

– Звичайно, з вами! – сказав він уже веселіше.

У квартирі було неприбрано й незатишно, усюди валялися вперемішку з одягом використані пластикові стаканчики, брудні серветки та пивні пляшки. Але це було неважливо. Звучала музика з увімкненого телевізора, а вона так чіпала Микиті душу! Він згріб одяг із крісла й розвалився в ньому, витягнувши вперед ноги. Ян жартував із дівчатами досить-таки довго. Микита вже почав нервуватися – його «чек» був у Яна в кишені.

– Яне, ти зовсім забув про мене, – нагадав Микита.

– Ти чому такий кислий? – запитав Ян, і дівчата нерозумно хихикнули.

– Іди до нас, буде весело! – сказала одна з них, кокетливо прикусивши нижню губу. Микита подивився на неї з гидливістю. Якби вона знала, з якою неземною дівчиною його звів випадок!

– Потім, – сказав він.

– Кажеш, що хочеш відірватися на повну? – запитав Ян, підійшовши до Микити.

– І якнайшвидше! – нервово відповів Микита.

Ян дістав шприц.

– Можна «фен» розбавити, і тоді «прихід» зловиш за кілька секунд. Тобі знадобиться «скрипка», – сказав Ян, крутячи в руках шприц.

– Давай уже! – нетерпляче гаркнув Микита, звільняючи руку вище від ліктя.

Микита не відчував страху, коли в його вену вп’ялася голка. У голові була одна думка: «Швидше б!» І Ян таки його не обдурив. Майже миттєво потужною хвилею його облила ейфорія. Настала байдужість до дівчат у кімнаті, до бруду, до Яна, до всього, що відбувається навколо, і навіть до всього світу. Усі негативні емоції кудись випарувалися, зникли, залишивши тільки відчуття комфорту, приємних духовних хвилювань. І невимовне задоволення, у якому не залишилося місця для поганого. Він відчув себе частиною величезного світу, у якому панує лише кохання.

– Оце кайф! – чи то сказав, чи подумав Микита і в неземному блаженстві прикрив очі, щоб віддатися ейфорії до останку…

У Микити тепер був невеликий кредит коштів за ноутбук, і назавтра йому захотілося повторити вчорашній вечір. Цілий день він перебував у депресії, не хотів ні їсти, ні спати. Занадто короткими були хвилини задоволення. Усе відбулося настільки швидко, що він не встиг як слід насолодитися. Він побував в іншому світі, де немає ніякого негативу, де цілковита відсутність поганих думок, де ніщо не тривожить і ні про що не треба думати. Повернення в цей порожній світ, де вічно нервова, забита й чимось перелякана мати в заштопаному одязі, батько, який, окрім роботи, їжі та сну, нічого навколо не помічає, нудні викладачі в інституті й пожовклі від давності шпалери, було немов повернення з раю в пекло. І нехай він був у раю зовсім небагато, але він там був! А що тут? Час до побачення з Діаною тягнеться нестерпно довго. Годинники завмерли, не бажаючи їхньої зустрічі. Дурний час! Він не знає, що його можна змінити, і зробити це не для когось, а для себе.