Жінка, не глянувши на записку, порвала її на дрібні шматочки й викинула в смітник. Кімнату Діани купив її племінник – це вона знайшла йому дешеве житло, а кімнату Тимура купить її хрещениця, коли він буде продавати. Ось це називається турботою, а не «візит ввічливості», тітонько…

Вероніка так просто не здалася. До самого вечора вона сиділа за рогом будинку. Коли почали повертатися додому жителі гуртожитку, вона підходила до них, сподіваючись дізнатися що-небудь про від’їзд Діани і Тимура. Комендант сказала правду. Ніхто не знав, куди й навіщо виїхали Тимур і Діана, знали тільки, що Діана навіщось поспішно й дешево продала своє житло, Тимур цього разу з нею не приїжджав. Це видалося дивним, оскільки зазвичай брат завжди був поруч із сестрою. Ще Вероніка дізналася, що Діана й Тимур були дуже замкнуті й не розповідали про свої плани. Близьких друзів у них не було – у своє особисте життя вони не впускали сторонніх.

Пригнічена, засмучена невдалою поїздкою, втомлена й голодна, Вероніка приїхала на автовокзал, але останній автобус вирушив півгодини тому. Їй не залишалося нічого, як їхати на залізничний вокзал. Вона взяла квиток і кілька годин чекала поїзд. Уранці поїхала не додому, а до Неллі Сергіївни.

– Ну що? – запитала старенька з порога, забувши привітатися.

Підсумки поїздки красномовно відобразилися на обличчі Вероніки. Вона попила чай із Неллі Сергіївною, розповівши про подорож.

– І знову я повернулася до вихідної точки, – Вероніка підбила підсумки. – Не знаю, чи правильно я діяла, чи ні, але мені й далі належить жити в невіданні й бачити жахливі сни. Усю дорогу думала: чи все я зробила, щоб їх розшукати?

– Ви ж записку з проханням зателефонувати залишили?

– Так, залишила.

– Пробачте, – Неллі Сергіївна з незручності смикала куточок халата, – я хотіла запитати…

– Питайте що завгодно.

– Я не зовсім зрозуміла, чому ви не вказали в записці, хто ви є.

– Спочатку хотіла, але потім подумала, що вони можуть тримати на мене обра`зу або зовсім мене не пам’ятають. Хіба мало яка там жінка назвалася тіткою Веронікою? Коли зателефонує Тимур, я зустрінуся з ним та Діаною і все поясню. Не знаю, чи зрозуміють вони мене, чи пробачать, але мені треба висловитися, попросити вибачення, полегшити душу. – Вероніка помовчала, а потім додала: – Я хочу їм розповісти про їхню матір, Уляну. Гадаю, що вони нічого про неї не знають. Вона була дуже добра, душевна та красива. Цікаво, Діана така ж красуня?..

Розділ 40

До початку занять в інституті залишалося два тижні, а Микита так і не влаштувався на роботу. Щоранку він казав собі, що завтра обов’язково піде працювати. Приходив вечір, і його магнітом притягували розваги в нічному клубі. Він ішов туди, і всі проблеми та турботи залишалися позаду. Там було багато друзів і подруг, багато музики й веселощів. Коли екстазі втратив свою магічну силу, Микита перейшов на прийом амфетаміну. Звичайно, безкоштовно його ніхто не давав, постійно потрібні були гроші. Щоб розрахуватися з Яном, Микита після маминої обручки продав свій фотоапарат і відеокамеру. Добре, що батьки зайняті роботою настільки, що не помітили пропажу. Потім із дому непомітно зник новий столовий набір на дванадцять персон. Благо, гості до них не приходили вже сто років, тому нікому не спало на думку перевірити вміст великої коробки, що стояла тихо-мирно на шафі для одягу. Щоб пропажа не виявилася під час прибирання, Микита поклав туди цеглину. Вага була та сама, коробка ретельно закрита й перев’язана мотузкою. Як стояла, так і стоїть на своєму місці, стоїть і мовчить. І нікому до неї немає діла.

Далі Микита «приробив ноги» старовинній іконі, яка дісталася матері від предків. Ця ікона припадала пилом у шафі. Напевно, усі про неї забули, а ось Микиті виручена за неї сума була дуже до речі – він був тоді зовсім на мілині. Звичайно, буде неприємно, коли мати побачить, що ікона зникла. Тоді сліз і істерик не уникнути. Зрештою, не буде ж вона вічно тримати на нього зло через якусь картинку на дошці? А помолитися можна і в церкві.

Дещо довелося продати з особистих речей. До зими ще далеко, тому в шафі Микити не залишилося верхнього зимового одягу. Його батьки не зрозуміють, їм неможливо пояснити, що є речі, які дорожчі за всі тарілочки у квіточку або зимові куртки. Після прийому «фену» весь світ наповнюється яскравими, насиченими кольорами, яких стає більше, ніж у звичайному житті. Немов потрапляєш в інший, прекрасніший світ. Музика сприймається по-іншому, її звуки стають чистішими, вона наповнює всю душу, проникає в кожну клітинку тіла, розтікається приємною знемогою. Час змінює звичний плин. Він немов сповільнює свій біг, і за короткий проміжок всього відбувається набагато більше. Це ж так чудово – відчути, як змінюється плин часу! В одну мить танцювальники можуть рухатися швидше, потім, як за помахом чарівної палички, уповільнюють свої рухи, а ти можеш прискорити свої.

Єдине, що іноді викликало тривогу в Микити, – це усвідомлення того, що з кожним днем посилювалося бажання все частіше і частіше відчувати кайф від «фену». Він не хотів і не збирався потрапити в залежність від «федора», вважаючи, що зменшить частоту його вживання з початком навчального року. Тоді не буде стільки вільного часу, як зараз, і можна буде ловити кайф тільки по вихідних. Та й де брати стільки грошей? Батько буде виділяти йому гроші на проїзд, харчування та кишенькові витрати, а ще треба купити до зими нову куртку. А поки літо. У нього є ще два тижні для повноцінного відпочинку.

З наближенням вечора Микита пожвавився, немов прокинувся після зимової сплячки.

– Мамо, тату! – крикнув він. – Я йду! Буду пізно!

– Може, час уже кидати роботу? – спитала мати з кухні. – Скоро почнуться заняття, а ти не відпочив. На тебе вже страшно стало дивитися, шкіра та кістки залишилися.

Микита посміхнувся. Коли предки почали йому дорікати за нічні походеньки, він скромно опустив очі і «зізнався», що працює офіціантом у нічному барі. Мати була розчулена до сліз, батько схвалив його благородний порив, а Микита подумав про те, які довірливі в нього батьки. Нехай уже мати, вона виросла в селі, нічого в житті не бачила, бо рано вискочила заміж, але батько…

– Ні, мамо, – сказав Микита, – ви працюєте без відпустки, без вихідних, а я повинен сидіти склавши руки?

– Правильно, Микито, – заступився за нього батько, – хочеш жити нормально – треба гарувати день і ніч.

– Що я й роблю, – сказав Микита вже біля порога.

Серце радісно застрибало в грудях від передчуття приємного вечора, коли Микита переступив поріг «Венери». Ян сьогодні не прийде, але не велика біда. У Микити тепер багато друзів. Він не знав, де вони живуть, навчаються або працюють. Усе це було неважливо. Головне, що вони тут і з ними весело. До того ж уже не треба просити Яна принести йому «чек». Він познайомився з Тимуром, якого всі називали Кульгавим через те, що той таки сильно накульгував на одну ногу й ходив із паличкою. Микита до нього звертався на ім’я, називаючи пестливо «Тимурчик».

– Тимурчику, салют! – привітався він із Кульгавим.

– Як справи? – поцікавився той.

– Усе відмінно! Мені як зазвичай, – зробив замовлення Микита.

Тимур добре знав свою справу. Кульгаючи, він пірнув кудись у натовп, приніс замовлення, і Микита знав, що все сьогодні буде чудово…

Микита, повернувшись додому, звично дістав свій зошит і сів писати.

«Не я сам думаю, але мої думки думають за мене», – прошепотів він слова Ламартіна.

І справді, йому не доводилося напружувати думки. У моменти найсильнішого збудження він писав інстинктивно, ледве встигаючи записувати міркування, які навалювалися на нього лавиною. У такому шаленому стані вони самі бризкали, як іскри з палаючої головешки. Його розгнуздана уява не стримувалася здоровим глуздом. Жива уява й швидке генерування ідей, пристрасне збудження – усе це викликало непереборну потребу викласти свої думки на папері.

«Коли починається новий день, то ніхто не знає, чим він закінчиться, – почав швидко писати Микита. – Прихід нового дня – немов нове народження. Песиміст бачить у ньому тільки схід сонця, очікуючи нових неприємностей. Оптиміст наче заново народжується щоранку. У його житті новий день – це щось нове, як свіжий весняний вітер. Молодий Карась своїм риб’ячим розумом не міг філософствувати й визначити, до якої категорії він себе відносить, але перші промені сонця в ясний день принесли радість: у них із Карасихою з ікринок народилися діти. Вони були зовсім маленькі та беззахисні, як і всі діти. Усі мальки були здоровенькі і спритно плавали, виляючи маленькими хвостиками. На радощах тато Карась поцілував своїми великими губами маму Карасиху. Звичайно ж, день почався з радості, значить, має й далі поталанити. Поки мама перераховувала поповнення сімейства, Карась вирішив підкріпитися. Він поплив ближче до берега, туди, де течією води зносило твань, листя, дрібні корчі, а разом із ними – їжу. Наспівуючи про себе якусь веселу пісеньку, Карась швидко дістався до потрібного місця. Днями він знайшов тут багато хлібних крихт і наївся так, що цілий день провалявся у твані, лежачи то на одному, то на іншому боці. Сьогодні йому пощастило більше. Він помітив великого й жирного хробака. Зараз він його заковтне і попливе назад, до дружини, запросивши її сюди на сніданок. Де є один черв’ячок, повинен бути й інший. Потім він навчить дітей шукати собі їжу. Треба буде обов’язково показати їм це місце! Карась, радісно вильнувши хвостом, схопив хробака й миттєво відчув різкий біль не тільки в горлі, але й у всьому тілі, немов у нього увігнали гостру голку. Він різко смикнувся назад, щоб сховатися в прохолодному баговинні й угамувати біль, але миттєво злетів угору, виринувши з води. І тут він зрозумів, що опинився на гачку. Карась зібрав усі сили й забився, затріпотів, звиваючись усім тілом, але його чіпко схопили людські руки. Вони боляче обпекли прохолодне тіло, немов до нього приклали розпечене вугілля. І тут Карась побачив перед собою усміхнене обличчя. Чому людина так радіє його загибелі? І які страшні зуби! Якби був у Карася голос, він би закликав людину змилуватися над ним хоча б у цей день, день народження його дітей, але він був рибою, не мав голосу, тому тільки безпорадно відкривав рота, задихаючись від повітря. – Микита писав швидко, не замислюючись, не перечитуючи написане. – Чоловік задоволено хихикнув, кинувши його в порожнє відро. Карась гепнувся, боляче вдарившись правим боком, потім, зібравши сили, знову забився, намагаючись вистрибнути з пастки, поки чоловік не відійшов далеко від рятівної води. Але, напевно, це був не його день. Удома чоловік, наспівуючи пісеньку, поставив сковорідку на вогонь, виклавши Карася поруч на дерев’яну дощечку. Карась задихався, він позіхав, хапаючи повітря й намагаючись зловити хоч крапельку води. Людина ножем провела по його лусці. Карась не знав, що біль буває таким нестерпним. Чому людина не вбила його, а вирішила піддати такій екзекуції?! Адже люди завжди були розумнішими за риб – це Карась знав, але він не знав, що люди такі безжальні та жорстокі істоти. Карась уже не хотів жити, він мріяв швидше померти, тому що навіть його крик від нелюдського болю ніхто не чув. Він не знав, що це тільки початок. Чоловік всадив ніж йому в черево, і Карась зітхнув з полегшенням: нарешті довгоочікувана смерть, коли не буде болю. Він тріпнувся вже рефлекторно, але смерть не прийшла від розпанаханого черева. Чоловік запустив у його плоть гарячу долоню й живцем вирвав усі нутрощі, викинувши їх у відро. Разом із кишками туди шльопнулося його серце, яке зовсім недавно любило і цей світ, і воду, і дружину, і маленьких діток. Карась думав про своїх мальків, які ще не встигли добре розгледіти батька. Зараз усе закінчиться, і Карась втішав себе думкою про те, що він може ще думати про дітей. Людина кинула його все ще живе тіло в миску з водою. Карасеві не хотілося жити, усе тіло горіло так, немов його обсипали вугіллям, але вода, його рідна стихія, остудила пекуче тіло, освіжила зябра, і він зітхнув. Можливо, це сон і людина змилостивилася й знову подарувала йому життя? Але людина була винахідливою. Чоловік придумав ще більш витончені тортури. Він вмочив його змучене тіло в борошно, яке відразу забило зябра, і поклав у киплячу олію. Карась підстрибнув, зібравши останні сили, намагаючись позбутися болю. Але олія була така гаряча, що він почув запах своєї смаженої плоті. Останнім, що промайнуло у свідомості Карася, була картина, де чиста та свіжа вода, а в ній він, його дружина й діти. Усе навколо затуманилося, попливло, і Карась зробив останній подих із полегшенням, вирішивши, що вже відмучився, але життя не поспішало покидати його тіло. Він відчув, як від болю його очі полізли з орбіт. Він кинув останній погляд на людину, яка вигадала для нього ці тортури. Карась подумав, що своєю смертю він продовжить життя своєму катові, але прийде час, коли тіло людини буде горіти в пеклі в киплячій смолі, а вона буде кричати: „Чому?!”».