– Не питання! Тільки навіщо тобі це треба?

– Напевно, приходить час, коли починаєш замислюватися про створення родини.

– Ха-ха-ха! – Олександр Іванович голосно розсміявся й поплескав у долоні. – Браво! Нарешті ти заговорив про родинне вогнище! А до цього ти з жінками жив просто так?

– Намагався, але все було не те.

– А от зі старіючою заміжньою лікаркою – це те, що треба?

– Не йде вона мені з голови. Засіла думка, що вона повинна бути поряд зі мною, і все! – зізнався Захар Єфремович.

– Ловлять ту, яка тікає, та, що поруч, почекає. Тобі вона потрібна тільки тому, що вона не твоя? Тебе це заїло? Спочатку подумай гарненько, навіщо вона тобі треба? Хіба мало навколо жінок, молодших за неї та самотніх?

– Мені хочеться нормальну сім’ю.

– Друже мій, – Олександр Іванович обняв його за плечі, – перш, ніж сказати «одружуся», згадай Менандра, який говорив: «Якщо хочеш прожити без смутку, не одружуйся».

– Я часто думаю про Вероніку, – не відреагувавши на зауваження друга, промовив Захар Єфремович, – і все частіше доходжу висновку, що вона саме та жінка, яка мені потрібна.

– Мені здається, ти це говорив уже не раз.

– А тепер усе більш серйозно. У ній є те, чого не було в моїх колишніх жінках, – замислено сказав Захар Єфремович.

– І все одно, – зауважив Олександр Іванович, – я б тобі порадив не поспішати. Вона заміжня. Ти хочеш зробити її своєю коханкою?

– Ні. Дружиною.

– Тоді подумай, чи варто руйнувати родину? А раптом вона зовсім не така, як тобі здалося при зустрічі? Розбити її життя заради своєї примхи? Озирнися навколо! У тебе є вибір!

– Я прислу´хаюся до твоєї поради і ще раз усе зважу. Справді, треба заспокоїтися, зняти стрес, розібратися в собі і вже потім визначитися з подальшими діями.

– Ось тепер я тебе впізнаю! Розважливий, мудрий, розумний!

– Годі базікати, – всміхнувся Захар Єфремович, – може, поплаваємо в басейні? Там чудесна водичка!

– Ходімо, бо якось я швидко захмелів, – погодився Олександр Іванович.

Розділ 30

Тимур був дуже здивований тим, як поспішно Діана залишила відділення. Тільки вчора заходила до нього в палату, весело щебетала про те, що їм випала чудова нагода відпочити, наїстися досхочу й відіспатися і що вони не будуть квапитися додому до повного одужання. А сьогодні забігла вже з речами й повідомила, що виписується.

– Тебе так несподівано й поспішно відпустили, – зауважив здивований Тимур.

– Я сама так вирішила, – зізналася Діана.

– Куди ти поспішаєш? У тебе зараз немає показів.

– Я почала набирати вагу, – сказала Діана.

– Та ти така худенька, що ще хоч п’ять кілограмів додаси, не буде помітно.

– Це тобі так здається. До того ж мої м’язи від постійного лежання ослабнуть, і всі старання й тренування зійдуть на «нуль». Ти хочеш, щоб я перетворилася на товстого лежебоку тюленя? – всміхнулася Діана, але Тимуру усмішка здалася натягнутою й неприродною.

– Ти мене не обманюєш? – він подивився їй в очі.

– У мене все гаразд, – сказала Діана, погладивши його руку. – Ти одужуй, а я краще вдома тиждень посиджу. Я буду приходити до тебе щодня, – пообіцяла вона й незабаром пішла.

«Можливо, вона має рацію, – подумав Тимур. – Удома їй буде спокійніше й комфортніше, ніж у лікарняній палаті». Він і сам був не проти повернутися додому на доліковування, але після складної операції на колінному суглобі доведеться ще якийсь час бути в лікарні під наглядом.

Тимур уже мав розмову з лікарем щодо свого майбутнього. Той не став приховувати, що Тимуру доведеться пару місяців полежати тут, потім протягом року ходити з милицями, а в кращому випадку з паличкою, щоб зменшити навантаження на коліно. І все одно він залишиться кульгавим на все життя. Але не це лякало Тимура. Зрештою, йому не ходити по подіуму, як Діані. Непокоїло те, що його коліно не буде до кінця згинатися, як раніше. Лікар сказав прямо, що він не зможе більше працювати на будівництві, треба подумати про зміну професії. Про це Тимур ще не говорив Діані. Тепер він мав вирішити, як їм жити далі, адже на нього Діана покладає великі надії. Через рік він, усупереч усім рекомендаціям лікарів, повернеться на будівництво, а ось де заробляти гроші в період реабілітації? Є над чим подумати.

Тимур спробував лягти на бік, але коліно відгукнулося сильним болем. Він глухо застогнав і ліг на спину. Його думки знову й знову кружляли навколо Діани. Це він підкинув їй думку стати моделлю, помітивши з дитинства її слабкість вбиратися й поважно походжати перед дзеркалом. Він працював на будівництві, відкладаючи гроші на навчання Діани в групі моделей. Він бачив її королівську гідність і поблажливість, коли вона потрапила до гарного наставника і вперше вийшла на подіум не як стажер, а як модель. Він пишався і був безмірно щасливий, коли через рік Діана стала супермоделлю, а незабаром – топ-моделлю. Вони разом раділи кожному її успіху. Тимур цілував обкладинку глянцевого журналу, де була Діана в розкішному вечірньому платті. Йому хотілося плакати від щастя, але не міг – він не звик плакати, адже в дитбудинку жорсткі закони і слабкість не віталася.

На випускному вечорі в дитбудинку Діана заговорила про те, що тепер можна з’їздити в село й дізнатися все про своїх батьків. Вони нічого не відали про батька, знали, що мати була незаміжня й померла в день їхнього народження. Але Тимур порадив не поспішати.

– Але чому? – здивувалася Діана. – Ми так чекали того часу, коли станемо самостійними.

– Уяви собі таку картину, – сказав тоді він. – Ми приїжджаємо голі, босі, без копійки в кишені. Напевно, у селі живуть якісь наші родичі. Що вони про нас подумають? Приїхали з простягнутою рукою? Чи приймуть нас такими? Чи захочуть визнати?

– І що ми будемо робити? – запитала Діана з наївністю скривдженої дитини.

– Спочатку ми отримаємо своє житло, щоб родичі не подумали, що ми приїхали до них просити кут. Потім здобудемо професії й заробимо свої гроші, щоб відчути незалежність. А в ідеалі було б так, щоб ти з’явилася в селі відомою моделлю, а не заляканою дівчинкою в інтернатській курточці.

– Ти, як завжди, правий, – погодилася Діана й додала: – Мені дуже хочеться замовити мамі на могилу красивий пам’ятник. Я хотіла б зробити його за індивідуальним проектом. Я про це давно мріяла, але не зізнавалася тобі.

– І як ти його собі уявляєш? Розкажи негайно! – Тимур жартівливо ущипнув Діану за плече.

– Жінка, схожа на нашу матір, сидить на траві, простягнувши руки вперед, немов захищаючи від бід своїх двох дітей, – мрійливо сказала Діана, втишивши голос.

– А ти можеш собі уявити, скільки це буде коштувати?

– Поки що ні, але я ж буду моделлю, поїду за кордон із показом, привезу багато грошиків, – засміялася Діана, а тоді серйозно додала: – Ти в мене віриш?

– Якби не вірив, то навіщо б ми стільки мріяли? Будували плани на майбутнє? Дурненька ти!

Найбільше Тимур боявся того, що Діані доведеться йти вгору кар’єрною драбиною через ліжко, але все обійшлося. Інакше бути не могло. Діана мала неординарну, незвичайну зовнішність. У неї були великі розкосі очі зеленого кольору. Саме не зеленуватого відтінку, а зелені! Тимур ніколи не бачив таких очей. На світ вона дивилася незіпсованим поглядом не дорослої жінки, а милої дівчинки-підлітка. Їй можна було не наносити грим. Навколо красивих очей – пухнасті довгі чорні вії, а брови мали форму тонкої чорної нитки, наче крила птаха в розмаху. Світле волосся вона найчастіше розпускала по плечах, і воно весело пружинило по спині, від чого і так тонка талія Діани здавалася зовсім осиною. Коли Діана укладала волосся у високу зачіску, її шия видовжувалася. Здавалося, що сама королева йде на важливу церемонію, гордо піднявши голову.

Тимур мріяв про те, щоб у Діани був хороший, добрий хлопець. На свою біду, він одного разу зайшов із роботи зі своїм колегою Геною. Той нічим не вирізнявся, але Діані сподобався, і молоді люди почали зустрічатися. Тимур був проти, вважаючи вибір сестри не гідним її. До того ж він знав Гену як любителя вечорами сидіти з пляшками пива, а іноді і з іншими дівчатами. Тимур сподівався, що в Діани рано чи пізно відкриються очі, і це сталося приблизно рік тому. Вона сама була ініціатором припинення відносин, а Гена вже наступного дня зустрічався з іншою. Після нього Діана якось замкнулася в собі й не поспішала заводити нові знайомства.