– Яблуневий поцілунок, – сказав один іншому.
Той замість відповіді лагідно торкнувся своїми губами губ свого друга. Я не зводив з них очей. Та й усі, хто спостерігав за «історією з яблуком», разом зі мною отетеріли. А «пожирачі» ніжно-ніжно цілувалися, тримаючи руки на обличчі один одного. «Краще б вони жлобами були», – подумав я й опустив очі.
– Дай мені свій язичок, – долинуло згори.
Замість відповіді – нерозбірливий шепіт. У маршрутці запала тиша. Стало навіть чутно, як люди намагалися прислухатися до кожного слова, до кожної інтонації цих двох. І тут, згідно із законом «той, хто мені заважає, той мені й допоможе», тишу в маршрутці розітнув гучний «гик». Жінка, що сиділа поруч зі мною, голосно зітхнула. А потім я почув нявчання. Як же це сталося? Невже я так зосередився на тих геях, що перестав чути і гикавку, і нявчання? Чи, може, вони (кошеня і «гикальник») теж притихли, щоб не завадити «блаженній миті».
Я вийшов, ні, я вибіг з маршрутки й набрав Марію. Мені треба було почути голос, який я не чув цілий день, голос, який заспокоює й чарує. Але Марія знов була поза зоною досяжності. Тоді я притулився до бетонної стіни й глянув на небо. Воно було чорно-сіре, таке саме, як моє серце цієї миті.
20
Інколи випадає нагода виступити десь – і для насолоди, і для подальшого натхнення. Саме така нагода випала мені та ще кільком харківським поетам. Нас запросили в Мінськ, у Білорусь – монархічну країну з демократичною оболонкою. Ми залюбки погодились і за підтримки одного з українських видавництв вирушили в дорогу. Візи в «країну царя» не були потрібні. Потяг був напівпорожній. Ми зайняли майже два повних плацкарти. Сиділи всі в одному і, як усі поети, не говорили жодного слова ні про поезію, ні про літературу взагалі.
Настрій був прекрасний. Ми пили, сміялися, доки не під’їхали до кордону. Спочатку нас перевірили бійці української митниці – великі й суворі. Вони ретельно записали кожного з нас у свої блокноти, перевірили за «чорними списками», покопирсались у наших речах, яких, до речі, майже не було. Ми сиділи на своїх місцях, згідно з купленими квитками, посміювались із кожного, кого перевіряли, а часом кидали в його бік провокативні слова чи фрази.
Митники на наші «смішні» жарти не реагували. Мабуть, тому що смішними вони здавалися тільки нам, а їм – дебільними, власне, як і всі ми – україномовні люди з російськомовного Харкова. Диво! У першому плацкарті, де сидів і я, усе обійшлося без особливих проблем. Ми полегшено зітхнули. У другому, де також були наші, митники затрималися. За якийсь час там почалося шурхотіння пакетами, незадоволене бубоніння, тож я туди зазирнув. Одна з наших збирала свої валізи. Я жартома бовкнув:
– Р., іще ж не Мінськ.
Вона приречено посміхнулась.
– Сядь на місце, – зиркнув на мене митник.
– Сяду. А що сталось? – спитав я одразу в усіх і в кожного окремо.
– Р. зсаджують із потяга, – відповіли мені.
– Що?.. Чому її?.. Вона ж найспокійніша серед нас…
Митники мовчали. Ми кліпали очима й сумно дивилися на Р. А вона побажала нам щасливої поїздки й попрямувала до виходу. Пізніше мені сказали, що в її паспорті бракувало належної фотки.
Потім нас перевірили білоруські митники. Це відбувалося набагато швидше. Білоруси були з комп’ютерами й собаками. Завдяки таким благам цивілізації, як персональний комп’ютер, вони швидко перевірили нас за своїм «чорним списком» і занесли в електронну картотеку в’їжджаючих.
Собаки тим часом теж зробили своє діло, і вони пішли. Ми залишились одні. Хтось почав виправдовувати Р., хтось сумувати за нею. Я ж злився на неї, а під час самого виступу сказав, що її зняли з потяга за траву. Звісно, це була вигадка. До речі, про траву в Білорусі краще взагалі не говорити, бо білоруси при цьому відводять очі вбік і роблять вигляд, що нічого не чують або не розуміють, про що ти кажеш. Коли всі перевірки закінчились і потяг нарешті рушив, з радіо час від часу долинала фраза, яку я й досі не можу забути: «Въезжая на территорию Беларуси, не разлагайте нравственность беларусского народа». Решту дороги ми пили, мріяли й сумували за Р.
У потязі до нас підсіла одна знайома, яка й була нашим гідом у просторому й водночас скутому столичному місті. Мінськ вразив нас відсутністю звичних для харків’янина дерев та монументальністю житлових будинків, розкиданих районами міста. Було таке враження, що їх скидали з літаків де попало, і вони там-таки вростали в землю. Не залишили нас байдужими й широкі дороги з великими автобусами та п’яними водіями. Останні нагадували про батьківщину й спільне історичне коріння наших народів…
Виступ пройшов непогано, можна сказати, стандартно. Більше про Мінськ нічого говорити не буду, бо в пам’яті залишилось одне погане. Дорогою додому я часто дивився на Марію. Можна сказати, я дивився в неї, зазирав у самісіньку її душу. Торкався поглядами її долонь, пестив пальці й окремо мізинець на лівій руці. Як я вже розповідав раніше, у мене з ним, із тим мізинцем, були особливі стосунки. Я любив його більше за інші пальці. На харківському вокзалі ми випали з поїзда, наче перший сніг.
21
Одного дня я зрозумів, що мені ніхто не потрібен, крім Марії, і нічого не потрібне, крім життя з нею, але… Так-так, завжди є це «але». Словом, мої механізми в голові заклинило, і я вирішив назбирати капітал для подальшого спільного щасливого життя. Цю логіку з нас двох розумів лиш я, за що одразу ж і поплатився. Надавши своїй новій меті великого значення, я став на шлях «заробляння собі на майбутнє», а тим самим автоматично перестав бути «загадковим» у всіх можливих і неможливих значеннях цього слова. Але ж усі знають, що загадковість у коханні – фундамент.
Можна сказати, що це або основа основ, або дах кохання, бо в коханні все догори дриґом. Я зістрибнув з моста нашої надії на вічне, незаймане соціумом і буденністю спільне кохання. Щодня я пропадав у місті, працюючи по п’ятнадцять-двадцять годин на добу, і, як виявилося, відходив від Марії все далі й далі. Моє кохання мене й погубило.
Воно тримало мене на ланцюзі з шипами на ошийнику. Будь-який психолог сказав би мені, що я захворів любов’ю до Марії й самою Марією. Наступні кілька місяців ми сварилися, точніше, ми почали сваритися. Це стало першим дзвоником. Згодом вона почала пускати сльози, причиною яких знову ж таки був я. Вона не завжди хотіла мене бачити, жартома кажучи, що я її не люблю або що вона мене не любить. Я ніколи не розумів, не розумію і, мабуть, ніколи не зрозумію цієї жіночої логіки, але факт лишається фактом. Не бачишся з коханою людиною – не кохаєш її.
І ось одного сірого дня Марія розвернулась і пішла. А я зробив те, що мені тільки й лишалося – крикнув услід хриплим голосом її ім’я, яке підхопив вітер і поніс у вічність. Саме туди, де колись тліли надії нашого незайманого кохання, нашого спільного щасливого життя.
22
…
Частина друга
23
Я прихильник такої думки: усе, що відбувається в цьому світі – на краще. По-справжньому я усвідомив те, що втратив Марію, далеко не одразу. Хоча, з іншого боку, якісь тривожні передчуття завжди тліли глибоко-глибоко всередині мене, бо я не заслуговую на таке просте щастя, за яке не треба боротись. Усе гарне, що може бути в житті, мені доводиться вигризати або відпускати. Тоді питання вирішуються самі по собі. Інших варіантів для мене доля не передбачила. Золота середина завжди перебуває на відстані випростаної руки, до якої ні дотягнутися, ні, відповідно, схопити. Вона – світло. Я – наполовину щось. Ще від початку наших стосунків я не раз бачив один і той самий сон.
Я йду засніженим білим полем, таким білим, що на нього боляче дивитись. Аж раптом чую стукіт кінських копит і гуркіт карети. Повертаю голову й бачу, як на шаленій швидкості до мене наближаються шестеро коней в одній упряжці й велика чорна, зроблена в готичному стилі карета. На вікнах висять яскраво-червоні фіранки з чорними намальованими піками. Проїжджаючи повз мене, карета не пригальмовує, ні. Але було таке відчуття, що час розтягнувся, аби я зміг розгледіти все до дрібниць. Колеса нагадували якісь маловідомі трипільські кола. Кучер був без губів. Віжки він тримав не руками, а щупальцями, схожими на щупальця восьминога. На його плечі був накинутий довгий червоно-бордовий плащ, так само з намальованою пікою на спині. Раптом фіранки на вікнах розсунулись – і я побачив Марію. Контури її нафарбованих очей були підведені чорними лініями. Її губи були яскраво-червоні, а на лівій щоці чітко виднілася намальована чорна піка. Моя золотава дівчинка не сказала мені ані слова, лиш подарувала погляд, завісила фіранки й зникла за вікном карети. Час у цей момент набув звичної для себе форми, і карета помчала вперед. Я ж крикнув тільки одне слово: «Марія!» Луна пронеслася білим полем і зникла за горизонтом. Раптом мені стало холодно. Я глянув на себе й побачив, що стою зовсім голий. Карета немов розтанула…