Та повернімось до самої книги. Багато про що в ній можна прочитати. Ба’ й побачити. Я навіть добрих знайомих здибав – такий дует цікавий: «Жюль Жаспар с женой». Жюль той старий, висотаний, ну а «жена» – соковита мододичка в крислатому капелюсі.

І ця «жена» – ніхто інша, як наша елегантна Таїсія Павлівна Жаспар. Знала французьку, італійську та ще дві китайські – пекінську й шанхайську. І дуже полюбляла всякі бабські цяцьки з камінчиками. Через ті камінці, щось не поділивши, одного золотаря-аматора на нари спровадила… Я з нею частенько в Спілці художників зустрічався та в Художньому комбінаті. Мені давали роботу поважче й подешевше: кольорові гравюри. А Таїсії Павлівні та іншим ліпшим людям чи просто своїм корефанам – літографські портрети для різних установ. Бачу якось – наша елегантна Таїсія Павлівна мусолить по камінчику літографському масним чорним олівчиком. Комусь кучері вимальовує. Чи то Зої Космодем’янській, чи то Лізі Чайкіній, чи, може, й Павліку самому Морозову. І на пальчику в неї зблискує сапфірчик (ну, аж ніяк не менше двох каратів). У платиновій оправі.

Я й питаю, чи сапфір цейлонський, а чи, може, австралійський? Таїсія Павлівна зробила великі круглі очі, скинула вгору наведені брови: «Невже це сапфір.?! А я й не знала. Скажіть, а яка відмінність між цейлонськими та австралійськими… ну, цими, сапфірами?» От така була Таїсія Павлівна наївна й необізнана…

Але облишимо ілюстрації та повернімось до тексту. А текст ой який же інтригуючий! Ну, просто тобі казки «Тисяча й однієї Луб’янської ночі»! Ось хоча б оповідь про ліквідацію царського генерала Євгена Карловича Міллера, якого викрав у Парижі славний терорист Яша Серебрянський (Бергман): «Особо секретных узников содержали в НКВД под чужими именами, под ними же – отправляли на тот свет. Именно этим, видимо, вызвана была необходимость особого подтверждения личности “Иванова под № 110” начальником тюрьмы при выдаче его коменданту Блохину. Не исключено, что и сам комендант НКВД Блохин (а это – как-никак генеральская должность) так и не узнал, кого он в майский день 1939 года лично возил на расстрел в московский крематорий… И уничтожен был “Иванов под № 110” по известному шаблону, применявшемуся лишь к особо секретным узникам: их привозили в здание крематория, в подвальном помещении, прилегающем к жерлу огнедышащей печи, пристреливали и сразу же, или почти сразу, что зависело уже от чисто технических причин, бросали в огонь».

Читав я, читав цю захопливу оповідь сина обер-убивці, поки не дочитався до історії про охорону кремлівських небожителів. І ось про що дізнаюсь: у товариша Леніна було двоє охоронців. Після замаху й поранення вождя охорону збільшили аж удвічі! Тобто тепер під командою Абрама Бєлєнького було аж чотири ленінських охоронці. Коли Леніна не стало, В. Р. Менжинський викинув геть Абрама Бєлєнького й призначив львівського перукаря Паукера відповідальним за безпеку Сталіна та інших членів Політбюро. Оцей послужливий Фігаро допоміг, а, власне, був головним мотором, організувати сталінську охорону в декілька тисяч сексотів. Це не враховуючи особливі військові підрозділи, які цілодобово знаходились поруч у повній боєготовності. Та найбільшою ознакою довіри Сталіна було те, що він зробив цього оперативника й блазня водночас своїм особистим перукарем. Підставив свою найдорогоціннішу у світі горлянку під нищівне лезо в руках галицького єврея!.. Хто забув чи не знає, то нагадаю: рудувата личина Коби була добре дзьобана віспою. І як би він не скородив себе безпечною бритвою, у заглибинах лишались щетинки. А це ще більше робило личину Вождя рябою… Гоління рябого Володаря було вершиною довіри, а початком стала пристрасть Коби до оселедців. Він їх наминав без міри. Та це були російські оселедці дешевого, грубого посолу. Паукер змикитив і почав замовляти для Кремля вишукані закордонні сорти. «Некоторые из них, так называемые “габельбиссен”, немецкого посола, привели Сталина в восторг. Под эту закуску хорошо идет русская водка. Паукер и тут не ударил в грязь лицом, он сделался постоянным собутыльником вождя». Та не тільки тілесну поживу постачав кремлівський Фігаро своєму патронові.

Щоб бути точнішим, процитую втікача Олександра Орлова, майора НКВД, який прослужив в органах двадцять років: «В Москву приехал из Праги чехословацкий резидент НКВД Смирнов (Глинский). Выслушав его служебный доклад, Слуцкий попросил его зайти к Паукеру, у которого имелось какое-то поручение, связанное с Чехословакией. Паукер предупредил Смирнова, что разговор должен остаться строго между ними. Он буквально ошарашил своего собеседника, вынув из сейфа и раскрыв перед ним альбом порнографических рисунков. Видя изумление Смирнова, Паукер сказал, что эти рисунки выполнены известным дореволюционным художником С. У русских эмигрантов, проживающих в Чехословакии, должны найтись другие рисунки подобного рода, выполненные тем же художником. Необходимо скупить по возможности все такие произведения С., но обязательно через посредника и таким образом, чтобы никто не смог догадаться, что они предназначаются для советского посольства. “Денег на это не жалейте”, – добавил Паукер. Смирнов, выросший в семье ссыльных революционеров, вступивший в партию еще в царское время, был неприятно поражен тем, что Паукер позволяет себе обращаться к нему с таким заданием, и отказался его выполнять. Крайне возмущенный, он рассказал об этом эпизоде нескольким друзьям. Однако Слуцкий быстро погасил его негодование, предупредив еще раз, чтобы Смирнов держал язык за зубами: рисунки приобретаются для самого “хозяина”! В тот же день Смирнов был вызван к заместителю наркома внутренних дел Якову Агранову, который с нажимом повторил тот же совет. Значительно позднее старый приятель Ягоды Александр Шанин, чьим заместителем я был назначен в 1936 году, рассказал мне, что Паукер скупает для Сталина подобные произведения во многих странах Запада и Востока».

Ось таку історію розповів у своїх мемуарах чекіст-«невозвращенец» Орлов (Фельдбін). Тепер усе складалося докупи: книга «Маркізи» з ілюстраціями Сомова і альбом порнографічних малюнків, виконаних «известным дореволюционным художником С.» Тепер не було сумніву: я помилявся! Не для Лаврентія була зелена сап’янова книжка. Для самого «хазяїна» старались лицарі Луб’янки.

Отак, урешті-решт, розгадалась еротична загадка, яку мені загадав Олександр Оврамович двадцять дев’ять років тому у своєму бункері, просякнутому пахощами різних сортів тютюну. Коли він розповідав мені про десант за книгою, уважай, минуло двадцять років від смерті «хазяїна». Та, проте, він не міг виказати «батька всіх дітей»! Чому він не сказав мені? Тому, що я був не з «кодла»? Але ж саму історію розповів!.. Для мене це загадка про мене самого. Бо коли я був молодий, то мені такі «фокуси» час від часу видавали дуже вже несхожі люди, що тільки озирайся на всі боки та зникай мерщій!.. А потім – як обтяло: ніхто нічого не розповідає… І ще одне питання: чи знав Олександр Оврамович про антикварну діяльність Паукера? Про кулю в потилицю послужливому Фігаро у звитяжному 1937 році, певно, що знав. Якщо Паукера судила Військова колегія Верховного суду, то Абрама Слуцького отруїли соратники-чекісти – латиш Штубіс (він же Заковський) та єврей Альохін (він же Смоляров). Слуцький доповідав Фриновському, а один із цих лицарів притис йому до обличчя ганчірку з якимось розчином, а другий штрикнув шприцем у руку. Слуцького прибрали тому, щоб його закордонна агентура не налякалася, що її опікуна репресували, а спокійно їхала в Москву для звітів. Для дуже й дуже багатьох агентів це була подорож до московського крематорію.

За якийсь час замочили в льохах Луб’янки і Штубіса (Заковського), і Альохіна (Смолярова), і самого ката Фриновського.

Кілька слів про Штубіса-Заковського. Син лісника із Курляндської губернії. Освіта – 2 класи Лібавського міського училища. Штубіс-Заковський був головним у «трійці», яка присудила до розстрілу 1111 в’язнів Соловків на відзнаку XX річниці Великого Жовтня.

Фриновський теж постарався для України. Він брав участь у ліквідації штабу Махна в Харкові 1920-го року, «в работе полевого штаба по ликвидации банды Тютюнника 10.21, в боевой операции по ликвидации атаманов Холодного Яра 09.22…».