Для таких «законників», як я й наші старші «зубри», це було ганебне порушення всіх наших традицій. У це молодим зараз важко повірити, але неписані правила існували. А все тому, що після нас жіночої статі попливло в аудиторії та майстерні без усякої міри.

Та повернімося, як казали літописці, на «прєднєє». Але не до Канева 1963, а ще раніше в рік 1961. Далі розповідаю те, що сам бачив і чув від інших. Тому почуте пишу курсивом.

Отже, літо 1961 року. Певно, найкраще літо в інституті, бо потрапив я до славного села Трушки. Славне воно тому, що його описав Нечуй-Левицький у своєму знаковому творі «Микола Джеря». Тільки назвав село Трушки – Вербівкою.

Стояли Трушки на знаменитій річечці Роставиці. Я прибув туди пізніше, ніж мої однокурсники, до доброї душі хазяйки Явдохи Поліненко.

Жила вона далеченько від школи, де спинилися хлопці. То я й попросив їх допомогти мені з моїми речами.

За таку допомогу для підтримання гонору належало влаштувати стіл або, як тепер кажуть, «накрить поляну».

Під вишеньками стіл. На столі яєчня з салом, огірочки, просто сало, цибулька молода, часничок і тушкована картопля. І, звичайно ж, добрий пшеничний самогон. Ось і мої однокурсники, що вервечкою йдуть по стежці. У мене очі на лоба лізуть – Шура з усіма преться. Я граю люб’язного господаря. Наливаю всім по стопарю – гранчастій півсклянці. Знаменитій стопці воєнних і повоєнних років. А в ощадливої баби Явдохи вони збереглися до 61-го року. Точно такими стопками в Миргороді міряли махорку. За цю махорку, ходячі поранені розраховувались шматочками казьонного мила.

Випили по стопарю. Закусили. Ще повторили. Після третьої стопки Шура щось став виступати. Виголосив якийсь дурний тост. Потім почав вистукувати на стільниці якийсь ритм і завивати, ніби найновішу, мелодію.

Люди казали, що рідний дядько Шури, брат Шуриної матері, Марії Давидівни, жив у Бельгії. Наче співвласник студії чи фабрики довгограючих платівок. І тому що в трьох людей: Бажана, Глущенка та Касіяна – було зелене вікно, тобто ні їхні поштові відправлення, ні до них не перевіряли, як тільки в Бельгії випускали нову платівку, за тиждень вона була в нашого Шури.

Щоб прослухати новинку західної музики Шура встановив таксу – одна пляшка коньяку. Чи один слухає, чи п’ятеро, чи більше – пляшку! Тому хлопці скидалися на пляшку коньяку й слухали найновіший шлягер.

Тоді, у садочку Явдохи Поліненко, Шура не на жарт завівся й щосили гахнув кулаком по стільниці. Не втримався на ногах і завалився під стіл. Спільними зусиллями ми витягли його звідтіля, бо Шура мав дебеле, повне тіло.

Наступного дня пішов я писати разом з усіма портрет діда Лобаня. І зразу ж одержав прочухан від нашого бурмотливого професора Єржиківського. За те, бачите, що впоїв Шуру. Щось пояснювати я не став, щоб не розвивати тему. Проте від хлопців довідався, чого це раптом Шура опинився разом із нами.

Приїхали дві поважні дами – Марія Давидівна та її чи то подруга, чи знайома, дружина професора Єржиківського. І привезли нашому буркотливому професору вічного фантазера Шуру. Чому саме фантазера? Тому що він свої фантазії реалізовував. Просили дві дами прихистити Шуру, поки на місці його практики все вщухне. Шура там не знаю чи довго, чи не дуже фантазував, поки не здогадався вкрасти двох гусей в однієї старенької бабусі. Казали, що це було все хазяйство старої, бо в колгоспі вона вже не могла працювати. Ну, а пенсії тоді в колгоспників не було, як і паспортів, до речі.

Засмажив Шура гусей на багатті й зжер без остатку. Довелося Марії Давидівні заплатити за тих гусей і подалі забрати своє укохане дитя…

Тож якщо в історії з гусьми Шуру рятувала Марія Давидівна, то в історії з Лєною рятували обоє Глущенків. Кажуть, саме, що Миколі Петровичу допомогли старі зв’язки в КГБ і «далее везде». Я довідався, що Микола Петрович знаменитий агент ГПУ – «Ярема» тільки десь у 1967 році з одного з ворожих голосів. Тому я думав, що все влаштували гроші. Що Микола Петрович – агент «Ярема» я тоді не відав і не здогадувався. З пологового будинку молоду матусю Лєну з дитятком забрали до помешкання Глущенків. І Марія Давидівна героїчно терпіла цю кудрявецьку кралю з усіма її бзиками. Коли ж невісточка стала повнолітньою, а дитина потопала власними ніжками, їй дали доброго копняка та «історглі із прілічной сєм’ї». Онуку Марія Давидівна лишила в себе. Добре виховала й дала освіту. Так кажуть…

А от про Шуру ще таке. Хоч його вже немає, та Шурині вибрики й фантазії даються взнаки і зараз. Як помер Микола Петрович (агент ГПУ «Ярема»), він геть зірвався з прив’язі. Уже його не лякало, що час від часу забирали до Кирилівки. Це ставалося тоді, коли до «богоспасаємого града» Києва прибувало якесь велике цабе, щось типу Ніксона-Брежнєва… Там ще було кілька таких клієнтів, як Шура. Він, як правило, потрапляв до мого приятеля Боба. Той проводив дезінтоксикацію Шуриного тіла і духу. І тоді Шура міг писати гарні краєвиди. Я саме через такий краєвид і довідався про Шурині відсидки в Кирилівці. Зайшов якось до Боба й бачу на стіні висить величенький весняний пейзаж київських пагорбів. Зелень тільки пробивається, яскраве сонце, сині тіні. Точно, що Миколи Петровича рука. Питаю Боба. Звідкіля в нього така бадьора робота Миколи Петровича? Мені він і каже, що це Шурині екзерсиси під час чергового перебування під його наглядом. Я почав допитуватися, чи справді Шура психічно хворий? А якщо так, то який діагноз. Та Боб був законником і охолодив мою цікавість, пояснивши, що такі речі справжній лікар ніколи не розголошує.

Ну, коли Шуру випускали, починалося старе. Усе добро родини, яке вона притягла із Франції в страшному 1937-му, Шура за безцінь спускав. За випивку, за наркоту. Заздрісні, але тямучі люди казали, що в Глущенків був і богемський кришталь, і порцеляна, дерев’яна скульптура, і велика кількість книг найвідоміших людей ХІХ – ХХ століть із автографами. І ще багато було різних раритетів. Усе щезало в Шуриних руках. Тоді Марія Давидівна, не відчуваючи ніякого захисту від Шуриних грабунків, зібрала 50 полотен Миколи Петровича. І тихенько, тишком-нишком переправила на схованку до літературно-мистецького архіву. Я не дилер, не маршан і не аукціонщик. Тому не можу оцінювати живописні полотна. Чув лише, що кожна робота може оцінюватись в кілька десятків тисяч баксів. З телеку й преси знаю, що онука Миколи Петровича судилася з архівом, щоб їй віддали ті п’ятдесят полотен, адже вона єдина спадкоємиця народного художника СРСР Миколи Петровича Глущенка (він же агент «Ярема»).

А Шурину ниточку обірвав якийсь бродячий собака. Шура десь тинявся на базарі й почав дратувати того пса. Він і хапонув Шуру за ногу. Шурі зробили ін’єкцію від сказу. Ніби стався анафілактичний шок і Шура сконав.

Про Шуру я закінчив.

Тепер про нашого славного Дядіна.

Таких, як він, точно не було й не буде. Адже й епоха не та, і клієнтура не та. Коротше кажучи, пішло все за водою. А на воді слідів немає.

Горохове поле

Оповідань та новел я не пишу. Я пишу оповідки. А розповідаю й малюю різні історії. Особливо мені подобається зовсім екзотичний і невідомий у нас жанр – «існад». Араби ним прекрасно користувалися ще з часів Багдадського халіфату. Це дуже просто: автор розповідає правдиву історію, яку йому розповіли люди, у чиїй правдивості нема жодного сумніву, а тим цю історію розповіли ще інші правдиві люди. Ну, сучасний український читач за останні роки такий деморалізований та розбещений відсутністю українського письма й телевізійним голлівудським ґвалтом, що я не збираюсь йому накидати довгий ланцюг імен і свідчень свідків про свідків. Тим більш що довгого українського ланцюга не вийде – зайди повибивали багато ланок ланцюга правдивості.