Наступного дня все ж спромігся підвестися і якось вилізти зі свого боксу, бо поряд чувся якийсь галас і наче сміх. Може, той сміх мене й підняв.

У коридорі, на найгіршому місці, де стояло ліжко з малою, стовбичили ті дві практикантки, старша жінка-санітарка й хтось, здається, із сестричок. У ліжку лежала голічерева червона, як обдертий кролик, дівчинка з вогненно-рудим волоссячком. Хаотично дригала багряними ніжками й шкрябала себе по роздертих до крові й сукровиці папулах. Дерла себе по животі, по грудях. Лобок і куна теж були в роздертих вавках. А з куни на простирадло чи якусь там пелюшку скрапувала кров. Дівчатка хихикали. А старша санітарка дуже практично зауважила:

– Як підросте, то хлопцям клопотів менше. Зразу в куну встромлять.

Це був січень вікопомного 1953 року. До кінця щасливої епохи батька всіх дітей товаріща Сталіна лишалось півтора місяці.

Рік 56/57

1956 рік для мене почався погано. Бо це було продовження моїх негараздів у «Цитаделі». Не інфекція. Просто виявилося те, із чим не могли розібратись лікарі «Цитаделі». На старий Новий рік мене забрала «швидка» з приступом апендициту.

Величезна палата й багато ліжок.

Мене поклали десь посередині.

Зразу за мною привезли порізаного молодика. Сімейні порахунки за хмільним столом. Удар ножем у груди. Зачеплена серцева оболонка.

Не встигли його привезти з операційної, як біля нього вже сидів лягавий у білому халаті. У руках записник і олівець. Що говорять – не чути. Але гість бадьоро водить олівчиком.

Спочатку я намагався спостерігати за цими двома. Але далі мене прихопило знов і мені було не до них. Чи дозволили мені пити вранці: ще до операції – не пам’ятаю.

А от як голила мене тупою великою бритвою молодесенька медсестра, пам’ятаю. Ще й зараз, як згадаю, то здригаюсь…

Сама ж операція пройшла для мене в задусі й зеленім мороці болю. Відходив від операції погано й довго.

Перше, що мене відволікло від власного болю, то рейвах біля ліжка міліціонера Редьки. Чоловічок невеличкий, хирявий. Але у війну партизанив. То німці поцілили його розривною кулею в крижі. Оперувати Редьку мав сам Квартін, а він тут головним.

Так-от тому міліціонеру Редьці родичі принесли святкову передачу. Сало, домашньої ковбаси, варених яєць і ще чогось природного, натурального. І ось сьогодні на сніданок він упер добре кільце ковбаси, шмат сала та яйця. Редька пояснив – щоб харч не зіпсувався, бо хтозна, коли після операції дозволять їсти. Квартін вислухав пояснення Редьки й наказав викинути геть усе з його тумбочки. А ще зробити дві клізми – одну ввечері, іншу вранці.

Коли почав потроху чапати палатою й коридором, одна ординаторка, зовсім молодесенька, попросила зробити малюнок для її дисертації.

Повела вона мене в перев’язочну.

Там на одному столі жінка: стара, геть гола й без однієї ноги по коліно.

На другому столі лежить немовля й чеберяє ручками й ніжками. Над ним схилилися три жінки. Дві в білих халатах і шапочках, третя в байковому халаті й хустці.

Немовля дивне та страшне – від грудини до лона ні шкіри, ні тіла немає. Тільки якась прозора плівочка нутрощі прикриває.

Хоч злякався від такого видовища, проте автоматично вхопив альбом і олівець та й заходився зображати те сумне диво.

Коли вже майже викінчую малюнок, заходить у перев’язочну Квартін. Маска звисає на грудях, на рукавичках кров.

І залізним голосом дає прочухана ординаторці. Що пам’ятаю – вона виправдовувалась, повторюючи: «Ну він же не гнійний, він же не гнійний…» Це я так зрозумів, що рана в мене не гнійна.

Хай там як, а закінчував малюнок у ординаторській.

До ординаторської зайшов і Квартін.

Підсунув стільця до стіни. Поколупався під халатом у кишені й витяг пачку «Казбека». Закурив цигарку і затягся так, що аж зашкварчало. Після кількох затяжок почав приходити в норму.

Ну а що я там малюю, він не пхався.

Одужував я чогось погано. Тому в навчанні добряче відстав. Довелося важко надолужувати згаяне, але дев’ятий клас закінчив без трояків. На сімейній раді вирішили, що я ні в які експедиції не подамся, а поїду в село до родичів. Літо в дідовому селі видалось спекотне, і я це люблю. Лише кілька дощиків пролилося.

Ми тоді в школі почали опановувати секрети олійного живопису. І воно щось мені пішло поганенько. То я намагався в селі писати щодня етюди. Але як не йшло, то не йшло. Проте акварелі та малюнки, як на той час, вийшли пристойні. Коротше кажучи, з дівчатами нічого такого не було. І зараз задоволений трьома малюнками того посушливого літа. Перший портрет – прадіда Хоми (дядька моєї бабусі Мокрини).

Обличчя прадіда Хоми мов зі старовинної фрески. Оливково-смагляве лице, чорні уважні очі й невелика борода – чорна, а на кінцях сива.

Другий портрет – сусіда, дядька Яшка. Він колгоспний конюх і Казанова нашого кутка.

Коли дядько Яшко їздив на станцію по запчастини для тракторів, то там пестив привокзальну буфетницю. У дворі за буфетом, по-швидкому.

Коли переїздив через залізничну колію та потрапляв у Протопопівку, завертав до однієї знайомої. І її теж пестив.

У Новоолександрівці в нього була кума. І її він не обділяв ласкою.

В Олександрівці мав коханку, що жила на відрубі, то звертав з дороги. Заходив у посадку й інспектував свій прутень. Якщо прутень після трьох молодиць був у добрій напрузі, то заїжджав до коханки. І там вже і її і себе втішав на повну силу.

Після коханої переїздив через міст між Олександрівкою і Костянтинівською та заходив до своєї симпатії (ще однієї). Вона жила неподалік від школи, над яром.

Якщо ж ще в Олександрівці, після коханки, відчував, що струмент притомився, то їхав додому і, як не дивно, порав свою дружину, чому вона не завжди була рада. Звідки знаю? Баби на тирлі гомоніли, а я почув.

Третій портрет – зовсім маленький на аркуші інших голів. То дід-волівник. Сидів він на соснових колодах коло правління. Кашкет сірий, засмагле округле обличчя, невеличка сива борідка. І смоктав справжню пенькову люльку.

Там ще були дядьки й діди, знайомі і незнайомі. Сиділи на колодках, смалили їдку махорку та про щось ліниво перемовлялись.

Коли я вже малював інших, дід-волівник підійшов до мене.

Уважно подивився на мої начерки й промовив:

– Спасибі, що нас малюєш.

Мені сімнадцять років, у голові вітри гудуть і швайка в гузні, але й досі пам’ятаю того діда з люлькою. Я трохи зніяковів.

Але потім, з роками, зрозумів. Так могла подякувати лише людина з відчуттям самоповаги, яка не втратила її і в колгоспі. То була переможена людина, але не раб.

Літо 1956-го для мене скінчилось десь 20 серпня. На зорі разом із хлопцями погнав людську череду до Совиної балки.

Як пустили корів на пашу, то послали молодших на розвідку через соняшники на баштан. Баштани в наших колгоспах улаштовували подалі від села й дороги.

Розвідка донесла, що на баштані та в курені ні сторожа, ні собаки.

Тоді ми доручили череду молодшим, а самі подались по кавуни. На випаленій сонцем сірій землі стелилася, звивалася сіро-зелена огудина з такими ж візерунчастими листочками. І посеред всього того сітчастого плетива підносились великі чорно-зелені кулі туманів. Та ще на тих крутобоких кавунах ніби сиза патина наросла. Кілька кавунів прикривали лопухові листки. Ми листки не викинули, а перекрили недозрілі кавуни.

Скільки може донести на стоянку одна людина? Та не більше двох. Ми поскидали штани, позав’язували вузлом холоші. І запхали в кожну по два кавуни. Повісили собі на шию, а в руки по кавуну. І назад через шорсткі соняшники.

Як прийшли на стоянку, то мали на пиках та литках червоні смуги, як би хто нас наждаком потер.

Зате перед нами ціла більярдна гірка з чорно-зелених із сизим відливом кавунів. Сонце вже пече, а кавуни ще прохолодні. Беру найдозріліший, бо в нього найменша світло-жовта латочка, де він лежав на землі. Обтираю з нього сизу патину. І тільки торкаюсь лезом кірки кавуна, як вона з легким тріском репається й завивиста щілина горить багряним нутром. Нарізаю гострим ножем добрі скибки червоно-вогненних ласощів. Як впорали перші три кавуни, і не зчулись.