На тій землі, де лише у першій половині XX століття мало не двадцять разів мінялася влада?!

Вдумайся, дорогий Читачу, у скупу, але дуже промовисту хронологію ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ звичайного буковинця упродовж неповних ста літ!

- На початку XX століття на Буковині продовжувала правити Австро-Угорська монархія;

- тричі за два роки з початку Першої світової війни (1914-1916) на цьому клаптику землі почергово «борюкалися» Російська імперія із смертельно пораненою цісарською короною;

- 3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське віче з вимогою приєднання української частини Буковини до УНР, а з 7 листопада 1918 року на Буковину знову вернулося Румунське королівство на підставі мирних угод;

- кілька місяців 1919 року генерал Зайдек відповідно до міжнародних угод утримував гуцульську частину Буковини в межах Польщі, й саме тоді на тих землях панував правдивий «безвізовий» режим: люди з Городенки (Галичина) безперешкодно, але з посвідченням особи, ходили через річку-кордон Черемош обробляти свої городи на Буковину;

- 1919 року, після упорядкування кордонів між Польщею і Румунією, такий цивільний «туризм» припинився, щоправда, з поверненням приватної землі її господарям по два боки кордону; а далі - вересень 1939 року: прихід радянської влади в Галичину - масові втечі на «румунську» Буковину переслідуваних галицьких євреїв та українців, що боронилися від перших депортацій; на Буковині далі порядкує королівська Румунія аж до 28 червня 1940 року;

- 2 серпня 1940 року - законодавче підтвердження (сесією Верховної Ради СРСР) приєднання Північної Буковини до СРСР; утворення Чернівецької області УРСР; річне господарювання тут (до 22 червня 1941 р.) радянської влади; на підставі «Угоди між Урядом СРСР і Урядом Німеччини» від 5 вересня 1940 року за синхронних дій НКВД і гестапо - масова депортація на землі Рейху майже 45 тис. буковинських німців, які жили на Буковині з 1781 року, а також депортація 14-15 червня 1941 року 15 тис. буковинців (українців, румунів і т. д.) - політично, національно та «куркульськи» неблагонадійних;

- з 7 липня 1941 року, після здачі Чернівецької області радянськими військами німцям, на Буковину вернулася румунська адміністрація вже в альянсі з гітлерівською Німеччиною, у перші дні добре погостривши «червону косу» на місцевих євреях. До Книги Праведників Світу в єрусалимському меморіалі Катастрофи Яд-ва-Шем занесений адвокат, тодішній мер міста Чернівці Траян Попович - за врятування 1941 року 20 тис. чернівецьких євреїв від депортацій у табори Трансністрії;

- на Буковині урядує румунська адміністрація; воєнні дії як такі - відсутні; серпень 1943: вихід Румунії із гітлерівської коаліції, хаос на «воротах Європи» перед наступом радянських військ; евакуація відступаючими німцями цивільного населення углиб гір від можливої лінії фронту; лютування в гірських районах Буковини угорських військ - останніх альянтів Німеччини у Другій світовій війні; обхід фронтом багатьох гірських буковинських сіл; кількамісячне безвладдя, супроводжуване мародерством місцевих мешканців, охочих наживи і помсти за давні кривди;

- 1944: знову тимчасове безвладдя, мародерство, поява перших загонів УПА, які рейдували переважним чином із Галичини, другий прихід радянської влади;

- голод у низинних районах Буковини 1947 року, організація колгоспів, набір робочої сили на Донбас, одночасні масштабні репресії і масштабні цивілізаційні перетворення в області - розвиток науки, культури, шкільництва;

- 1991 - незалежна Україна.

А люди при тому народжували, любили, ненавиділи, вбивали, прощали, вмирали, гинули - Жили.

Чи доводиться, дивуватися, що ці люди, люди, яких світова історія перекидала з держави в державу, наче колоду карт із рук у руки, мають ТАКИЙ досвід загартування? Що вони навчені мислити самостійно - не поспіхом, але й не надто радикально: не «по-галицьки», не «по-закарпатськи», а «по-буковинськи»?

Чи слід дивуватися, що вони інші, ніж у решті України?! Інші, бо життя закладало їм у гени вміння розраховувати на самих себе, розвиваючи в собі дар підприємництва, а не батракування;

вчило часто-густо мімікрувати за швидкозмінних умов,

більше мовчати, ніж говорити, культивувати працю, віру і толерантність, носити в собі неубієнне почуття гідності, зокрема й гідності національної, незалежно від національності - і жити!

Жити! За всіх обставин. Бо двічі життя не буває!

Фахові історики в науковому обігу мають такий термін - пограниччя території. Але, очевидно, не лише в медичній, але і в літературі з психології є поняття пограничної людини. Людини, яка живе у стані постійного стресу, нестабільності, й страху за своє життя і життя своїх рідних.

Людини, яка живе на межі пограничної - ласої завжди і для всіх - території, а одночасно живе на пограниччі самої себе - бо не знає, в якій державі вона прокинеться зранку.

І може виявитися так, що Ти, мій дорогий Читачу, з подивом, а може, й певним доважком емоційного шоку дізнаєшся про те, що Твої близькі мають стосунок до подій, описаних у моїй книжці, а Ти, може, є прямим нащадком тих, кого в XX столітті спіткало Велике Лихо репресивної машини. А може бути й таке, що Твоя родина щасливо уникнула будь-якої історичної біди. І хвала за це Долі й Богові!

З особистого спілкування з чудовими, відкритими людьми на Донбасі, в Центральній і Східній Україні знаю, як багатьом бракує знань про своє коріння і про своїх найближчих родичів. Доволі часто ця нестача продиктована не байдужістю, а обставинами іншого, аніж у людей із Західної України, характеру. Бо нечисті сили, безжально тасуючи людську колоду, добре усвідомлювали: безпам'ятна людина - слухняна людина.

Проте жодна людина не обирає свого часу і місця народження. Але на кожну людину - незалежно від часу, епохи, ідеології і влади - завжди чатує Колісниця Несправедливості. І кермують цієї Колісницею завжди люди. Хто з переконань, хто з примусу, хто від браку совісті й Бога в душі. А хто просто так - не задумуючись над наслідками своїх діянь, бо в тих, хто так чинить, - викорчуване коріння Моралі й Відповідальності за сподіяне.

Тому «життєпис» моєї Дарусі - це розповідь про світову війну Історії з однією окремою людиною, яка не може запобігти цій війні через своє виховання. Бо вона, Даруся, - не навчена брехати. Так її виховали патріархальні батьки, чисті душі яких байдуже переїхало Колесо Історії - і покотило собі далі, шукаючи інші жертви.

...І ось я часто думаю: а хто, крім митців, безкровно розкаже людям правду про них самих, про те, що вулканно дрімає на дні їхніх душ, чи те, що припало пилом забуття?! Кожна людина хотіла би бути зрозумілою іншим людям. Кожна людина (я впевнена!) хотіла би, щоб у світі знайшлася душа, яка би розтлумачила світові, а може, самій цій людині її проблеми, її біль чи радість. Лише не кожен наважується озвучити таке своє бажання.

На інтерпретацію людського життя найбільш спроможні письменники і філософи. І ніхто мене не переконає в протилежному.

...У мене особисто та й у моєї великої гуцульської родини, коріння якої я знаю до 1790 року, немає жодних глобальних особистих порахунків з минулими історичними катаклізмами. Але... але уявімо, скільки отого вантажу випробувань і пам'яті мають 71 мій живий Матіос - родичі лише по материному «плечу»; а що ще таїть у своїй пам'яті плеяда Матіосів по батькові, яких уже и важко злічити?!

Проте я вважаю, що відсутність досвіду особистої трагедії не є причиною бути байдужим до чужої драми. І може, цю прискіпливість до вивчення і захисту чужих доль продиктували мені гени мого пра-пра-прадіда Фоки Матіоса - на прізвисько «писар» по-сільському? Напевне, недаремно один із хуторів мого села названо на його честь - Писарівка. А та Писарівка - майже 900 м над рівнем моря. Щось та звідти йому було видно на початках XIX століття, якщо його ім'я увічнено у топографічній назві...