І на закінчення. У мене в Розтоках кажуть, що чоловік без жінки - це копито без підкови, а жінка, якщо вона самотня, аби у церковних ризах ходила, то вона ніхто, а як із чоловіком, то аби він мотузом був підперезаний, але то таки чоловік.

Можливо, це трибунальне мислення, цей сільський консерватизм, - не такий уже й консервативний у нашому теперішньому політичному випадкові - випадкові неприродного «двобою» Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.

Беззастережна українська сутність нашого Президента дає мені сміливість вважати, що його потрібно відвоювати у тих, хто грає вар'ята. І, можливо, відвоювати не дуже ніжними на цей раз жіночими руками. Інакше його будуть відвойовувати інші. Дай Боже, щоб я помилилася у своїй тривозі.

ВІКТОР ЯНУКОВИЧ

Травень 2001 р. Щорічне Міжнародне Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій». Державний захід, фінансований урядом. Тогоріч воно відбувалося на Івано-Франківщині. Маю офіційне запрошення взяти участь у ньому як письменник. Але потрібен дозвіл керівництва: я - державний службовець, помічник секретаря Ради Національної безпеки і оборони України. Клерк із апарату РНБО «точний», як годинник за Гринвічем: «Поїздка тільки власним коштом! Шевченківське свято не має жодного стосунку до проблеми національної безпеки». Не має - то й не має. Хто сумнівався?

...Відкриття свята відбувається в селі Серафинці Городенківського району. Хто бодай трохи знайомий із краєзнавством Прикарпаття, знає, що значать Серафинці в національному житті галичан і який український дух тут панує. Але не про це зараз мова.

На пагорбі над селом відбувається церемонія відкриття пам'ятника Шевченкові. Краєвид, що відкривається з цього місця, вражає. Вражає і велелюддя. Як сказали би в моєму селі на Буковині, «тоді народу було більше, ніж людей». Тодішній міністр культури України Богдан Ступка, а заодно - куратор Івано-Франківської області від уряду, відкриває свято промовою з папірця, але закінчивши невластиве йому читання, яке, очевидно, він щойно взяв до рук, поза спинами високодостойників дратується: промову йому написали занадто пафосну, неприродну. Люди на Ступчин виступ відреагували мляво.

У «президії» - тобто в перших рядах перед пам'ятником, де стою і я з рештою письменників, відчувається деяке - хоча й мовчазне - напруження місцевого начальства. Адже зараз, тут, у Серафинцях, де чи не третина села скуштувала «тепла» Сибіру, присутня численна делегація з Донецької області, очолювана новим головою держадміністрації Віктором Януковичем. Напередодні дві області - Франківщина і Донеччина - підписали угоду про ділове співробітництво. Дерев'яні кріплення для шахт, працьовиті галичани, що ще з повоєнних часів осіли на Донбасі (хто добровільно, хто примусово-добровільно - це вже інша справа) - є про що домовлятися!

Проте в Серафинцях франківське начальство все одно остерігається якоїсь спонтанної провокації. Багато хто з донецьких також спітнілий. Не від сонця. Слово донецького голови ОДА також із папірця. Коротке, але значно тепліше, ніж у Ступки. Українською. Хоч і з добре помітним акцентом. Багатотисячні Серафинці на промову реагують, як реагували би на рідну мову не вдома, а десь «на Сибірах» - вони вітають донецького голову адміністрації так, ніби він їм прочитав «отченаш», а не зацитував Шевченка. Адже він гість! А гостей тут завжди вітають щиро! Напруга спадає. Донецькі витирають спітнілі чола. Витирають чола і франківці. Далі триває художня частина. Співають українською Галичина і Донбас. Свято триває.

...Під час урочистого прийняття на честь свята за столом я сиджу між двома «губернаторами» - ліворуч тернопільський Василь Коломийчук, праворуч - донецький Віктор Янукович. Прийняття у гуцульському стилі: гуцульська музика, гуцульські наїдки. Ненапружене, але й не надто обтяжене серйозними розмовами спілкування. Жарти. Тости. Гарно. «Дві слові» дають митцям, «дві слові» кажу і я.

Сусід по праву руку, застебнутий на всі ґудзики піджака, відчуваю, занадто зібраний. Далі вын ледь-ледь нахиляється до мене і тихо, майже винувато каже: «Я чомусь дуже хвилююся. Допоможіть мені, будь ласка, як правильно сказати по-українськи...».

Тим часом тодішній івано-франківський керівник області Михайло Вишиванюк виголошує тост. А далі - черга Януковича. Він говорить дуже повільно, добираючи слова. Але говорить щиро - ще не дуже вміючи опанувати своє людське зворушення.

Ах, як жаль, що у мене залишилася лише фотоплівка прийняття, а не аудіозапис того слова! А тост був простим і нелукавим. Звучало, приблизно, так: «Я сьогодні щасливий, Михайле (це до Вишиванюка. - М. М. ), що ти мене запросив на Прикарпаття. Чесно кажучи, мені трохи було страшнувато. Я вперше тут пробую говорити українською мовою. І вибач мені, якщо це виходить не дуже добре. Я ніколи не думав, що тут такі щирі і добрі люди. Що вони нас так сердечно приймуть. Я сьогодні відкрив для себе ще одну Україну. А зараз я хочу, щоб ви всі знали, що Донбас - це також Україна. Що у нас чудові українські люди, чудові українські артисти. І я хочу, щоб ви всі почули ці прекрасні голоси».

А далі співали донецькі гості - народні артисти України Петро Ончул (до речі, мій земляк-буковинець), Аліна Коробко розхитувала чоловічу кров чудовими українськими романсами.

І мій сусід праворуч лише тоді скинув свій темний піджак, а далі широко усміхнувся: «Правда, вони прекрасні?» Мене важко спантеличити, але тоді я справді була спантеличена, тому лише відповіла, що Ончул - мій знаменитий земляк.

...Чесно кажучи, мені ліньки зазирати до довідників, якими музеями чи книжковими раритетами «промишляв» у той час Дмитро Табачник Точно знаю, що тоді порад Януковичу «про немиті руки галичан» він не давав.

Журнал. «Країна», 2010 р.

P.S.

9 березня 2010 року. Після покладання квітів до пам'ятника Т. Шевченкові в Києві Президент В. Янукович іде до виходу - у напрямку Червоного корпусу університету. Іде красиво. Справді красиво. Обіч доріжки стоїть уся чиновницька челядь. Ну, не наструнко, але й без вальяжності. І раптом! Чудеса Господні! Чиясь чоловіча шапка (а майже всі простоволосі!) падає просто до ніг Президентові. Ясна річ, такого не помітити не може навіть сліпий.

А вже що казати про видющу відьмачку! (Це я про себе - бо шапка змахнула крилами з голови того, хто ще не змив долоні від обіймів із президентом-попередником, і під ним 9 березня не те, що хитається крісло - там всі чотири ніжки вже підпиляні!)

Президент Янукович дещо сповільнює крок, вітається з шапкозакидателем і йде далі.

Мавр зробив свою справу - мавра запам'ятали.

Мавр робить свою справу далі.

Тепер уже в ранзі міністра.

Захоплююся: не всі такі відважні, хто міг би кидатися шапками перед Президентом із відчаю! Колишній комсомольський вишкіл переріс у передпенсійний досвід...

...але нічого нового ні про людину, ні про людство після 9 березня 2010 року я так і не дізналася...

ІВАН ДЗЮБА З ДОНБАСУ

...Коли заарештований Іван Дзюба, хворий на туберкульоз легень, міряв камеру СІЗО КДБ на Володимирській, його дружину Марту чи не щодня «виховували» в «інстанціях».

- Что, ваш муж самий умний марксіст? - слідчий Генеральної прокуратури потрясав перед очима Марти речовим доказом - рукописом «Інтернаціоналізму чи русифікації?». - Ви понімаєтє, целий інстітут работаєт над опровєрженієм всєго етого!

- ...і, очевидно, не знаходить... - докінчила жінка. - Правду важко заперечити...

А за якийсь час після цієї розмови за авторством Богдана Стенчука вийшла рептилька під назвою «Що і як обстоює Іван Дзюба?»