«Я самотній, немов дерево, ув’язнене в іншому дереві…» Знайомий стан… Ти пам’ятаєш, Джанніс, коли ми познайомились, я вчителював?! Безпосередньо перед тим мене ганебно поперли з екскурсоводів, бо я втирав отарам іноземних туристів, що мізерна барельєфна компанійка на меморіальній дошці (насправді присвяченій якомусь засіданню якогось революційного штабу), вчепленій на стіні будинку чи то дитячої творчості, чи то якихось інших дитячих тортур, саме навпроти нашого жалюгідного Самсончика, називається «Братва за пивом» (до речі, вперше тих козлів облили чорнилом я та Елам, відтоді їх періодично відчищують і періодично знову-таки обливають фарбою чи смолою), а також багато інших цікавих шняг, жодним чином не пов’язаних з офіційною історією міста-героя. Тож я змушений був викладати в середній школі English! Здебільшого, щоправда, за «The Beatles». Наприкінці чверті мене, замордованого жорстокими відходняками після пива з димедролом, дітки тішили тим, що усім класом співали «Yellow Submarine»! Навстоячки, неначе під час гімну Радянського Союзу! Одне мажорне дитя всю чверть проїздило з папіками по закордонах, «Yellow Submarine» не знало, а на поставлене мною запитання про улюблену групу відповіло «Ласкавий май»! «Два» у чверті без права на помилування! Я задавав діткам писати три сторінки слово September, а сам у напівсні втикав у небо за шибою й від згадки про тебе, ще сонну, голу серед жовтувато-сірих пожмаканих простирадел у нашому розхристаному ліжку, про те, як чорне кошеня Фестер залазить до тебе під ковдру… у мені все піднімалося, як прикордонник по тривозі. Що ти робиш з Фестером? Що ти дозволяєш йому робити з собою? У нього такий шерхлий язичок, він такий пухнастий, весь чорний… я закрию його у карцері - виберу найменший з трьох бонґів, і він сидітиме під тим барабаном, всередині, доки я… я отямлююсь: дитя стоїть біля мене, здається, не вперше повторює: «Максиме Олеговичу, я не можу писати - у мене вена болить», і я абсолютно рефлекторно зойкаю: «Покажи!!!» дитя заголює руку, природно, рука чиста, здорова, дитяча… «Добре, сідай… можеш не писати…» - втомлено шепочу я. «Ми схожі з Джанніс навіть зовні, - думаю я. До кінця уроку лишається ще двадцять хвилин - ми схожі навіть зовні, всіх нас «тонких, дзвінких» гіпі уніфікує хаєр - зі спини навіть не розбереш статі… та й що воно, стать… на фіґа? Он у америкосів є поняття sex - фізіологічна статева належність, та gender - хрін його знає, що вони тим хотіли довести Всесвітові… ще цілих двадцять хвилин у напівсні втикати у небо за шибою, й думати про тебе, сонну й голу…»

Небо - в дієзах… Фотоспалах… раз, два, три - в ритмі вальсу хустатих доярок, прибиральниць, картатих друкарок, чорно-білих модельок, квітчастих кухарок - розженеться й уклякне, Sobaka! Бо то… не є відбиттям на поверхні проґнозованих надто завчасно синтаксичних конструкцій людства, що загнало себе в коло незугарних реалій з крейди, цегли, вапна та бетону в лабіринт божевільного равлика, який має китову сутність… Зрештою, я зустрічала горе-вампірів у своєму житті - Алісу та Прома. Вони обоє насправді були теплими, добрими, безхребетними… І до того ж, вони обоє обрали мене! Ну яка з мене жертва! І чому мені самої себе не страшно? Мабуть тому, що я по- чесному вивільнила із себе звіра, і нікому про це не розповідаю, принаймні, доки звір не стрибнув (треба переконатися в тому, що цей кровожерливий стан - епізодичний, або навпаки - перманентний). Тамувати саму себе такою немає сенсу. Нехай… Вищий пілотаж - твереза здобич. БО - БЕ - стселери - Пишуться у - БЕстіарії (Я - Ї - БУ - БА - БУ - І - Я - БА - БУ - ЇБУ) - Класика виповзала з-під стін серпентарію - лепрозорію - крематорію, куди допускаються лише арії… Я годувала голубів хлібною скибкою - брудних звичайних і покалічених на ранковому Франківському вокзалі: без жодної думки в голові. Коли скришилася й скорина, я згадала, що лишила у вокзальній кав’ярні недоїджене тістечко («ніштяки в ментальному соусі», блін…), я повернулася обличчям до кривавих портьєр кав’ярні, щоби забрати те тістечко й скришити його брудним ординарним франківським голубам («Івано Франківськ - трохи Паризьк, трохи Львівшьк»…). І тут я побачила на ятці книжку Клода Фаррера «Курці опіуму». Тоді то й відбулася зміна синтаксису. Не в книжці справа, ясна річ, бо дивні сновидіння наздогнали мене ще у потязі, ба ні, навіть у нічному Львові, а книжку я іще й не гортала. Довкола мене змінилися перспективи та абриси. Все зробилося таким важливим, яскравим, непізнаним і… таким несуттєвим. Ніби хтось зненацька вилив мені на голову горня гарячої віденської кави, як я вилила тобі на голову борщ. (Не тому, що ти безсоромно клеїв ту курвочку просто у мене на очах, а тому що мені так захотілося!) Була серед тієї ейфорії мить нестерпного болю, через який серце ніби заповнювало все тіло зсередини, але то був чистий біль, в якому не було ненависті чи ревнощів, чи жаги карколомної помсти. Гру закінчено - слава грі! Війну закінчено, дякую всім.

Ти ніколи не припиниш своєї війни, Джанніс, бо не керуєш нею - це твоя внутрішня війна скеровує тебе на руйнування живих об’єктів. Пам’ятаєш грандіозну зливу в травні - ту, що наскрізь промочила нас на шляху в сотню метрів - від Сходів до парадняка будинку біля льошка, де тепер «Ольжин двір»? «Гроза нуртувала на повну силу, вода з гуркотом й виттям падала у каналізаційні отвори, всюди пузирилося, надималися хвилі, з дахів цебеніло, тюжило повз труби, з підворіття мчали піняві потоки».* (Зноска - М. Булгаков, «Майстер і Маргарита»). Заскочивши всередину, ти рвучко стягла через голову свою майку й заходилася її викручувати, а ми чомусь сором’язливо відвернулися від твоїх вогких, мов розбухлі родзинки, пипок - двох пістолетних дул, зведених на наші мішені нижче пояса… Ми мали повні кишені (варто Джанніс було забажати зливи та шмалі, й сказати про це вголос, як на нашому шляху трапився завбачливий львівський Річард та відсипав у подарунок десь із півкорабля хешу, просто до кишені, бо тари не було) трави, що намокла разом із джинсами - довелося вишкрябувати її звідтам, скочувати в кульки й тими «бомбочками» забивати висушену над запальничкою й витрушену сиґарету. Ти знаєш, Джанніс, я там був не так давно - твій літачок, намальований на стіні чорним бензиновим маркером, залишився, й він не схожий на військовий…

Тоді то я й побачила собаку! Я завжди не любила псів, але від цього, ніби вирізьбленого зі спеченого золотого піску, або відлитого з липового меду, я не могла відірвати захопленого погляду. То був Піщаний Пес На Межі Світів. З різними вухами та поглядом істоти, якій добре й затишно у світі, тому що вона любить все, що її оточує, з упевненістю відчуває, що з цього оточення проливається на неї дитяча любов! Це робить її невразливою, непереможною, священною…

Сон в очах собаки налякав мене до переосмислення: ВІТАРА ПЕРПИХУД, вітаю! Хелло, ДУХИ ПРЕПАРАТІВ! Погода - небесна нежить (а може, іспанська мряка…). Кінотеатр «Місто». Східці вниз до нічного клубу. Я та Майк. Сідаємо в м’які крісла. На стінах - сірі екрани. Напівтемрява. Темрява. На стінах - щось схоже на ретроспективу Осанґа. Сидимо у пальтах. Ковтаємо по два білі колеса. Задуха. Каламуть (сидимо ж у пальтах). Закінчення невиразне. Якісь офіціантки в червоному. Публіка - наче з «Ребекки». Вигрібаємо на поверхню. Майк: «Трохи легше. Зараз накриє.» З розділу фразеології згадую: «Накрити мокрим рядном»… Вечір. Небесна нежить. Мжичка, мряка, калюжі. З візуальним сприйняттям вже щось сталося. Переважно все чорно-біле. З перешкодами. Параметри телевізора КВН із каламутною лінзою. Люди - лише силуети. Й переважно ліворуч. Рухаються плавко - через синкопу стоп- кадру.

Ліричний відступ: пожежник загинув на місці події…

Іноді все каламутно-матово-брудно-жовте з червонуватим і бурим. Та ще трохи фіолетовим. Фокусування проб- леми: людей обминаєш в останню мить (рвучка зміна швидкості викликає нудоту). Перемикач швидкості… Де ж він? Ось. На рівні сонячного сплетіння.