Изменить стиль страницы

— «Всі ці шляхтичі, котрі вдають із себе шляхтичів, всі ці бутафорські аристократи, котрі не мають поняття навіть про добру бутафорію — це ж просто рогулі. Вони щодня міняють краватки, але не білизну чи шкарпетки, вони роблять собі манікюр, але ніколи не підстригають нігті на ногах, вони чудово обходяться без біде, заміняючи його вчорашньою газетою, а дайте їм достатньо пива чи вина, і вони пообсикають вам весь туалет. Кожен із них, приємний начитаний молодий пан, елеґантно сякнеться на землю і так само елеґантно обґрунтує це дзен-буддизмом. А потім ще й переконає, що поезія і вино, кохання і злягання, не кажучи вже про ригання, — речі абсолютно взаємопов'язані, рівноправні та необхідні. А їхні леді! О, їхні леді — це сама вишуканість, вони дбають про зуби і про ноги, вони курять дорогі сигарети з самого ранку, вони навіть вряди-годи підмиваються перед статевим актом, якщо є вода, залишаючи волосся на емалевій поверхні ванни, якщо ж води немає, що в нашій любій вітчизні трапляється нерідко, ніщо не завадить миловидній панянці накласти де-небудь купу і швиденько змотатися, встидливо прикриваючи носика. Запам'ятай: їхні леді ніколи не обертаються позад себе. Люди, ви мені безмежно симпатичні».

Що це було? Спроба утопії[34]?

— Брудна вода. Вона почала підніматися зі стоку в ванні. Ми нічого не могли вдіяти, я товк вантузом, аж поки не відламалася ручка, але безрезультатно. Це було як в тих дурнуватих американських фільмах, але  б у л о  насправді.

(І тоді бачиш, як те, що ти змивав з себе вчора і позавчора і позапозавчора, повертається; воно нікуди не ділося, не зникло, не розчинилося в землі. Все, про що б ти з радістю хотів забути, про що вже майже забув, все воно з тобою.

Візьми мене на своє свято, татусю Хеме[35]).

— … і розумієш, поступово я почав помічати, що я не просто псую людям настрій, а що через мене у них трапляються різні негаразди, дрібні, не дуже серйозні, але неприємні випадки, спочатку я відмахувався від цього, списуючи все на свої звичні манії, але потім побачив, що речі, котрі побували в моїх руках, навіть хай я подарував щось приятелю, подарував зі щирою душею, ці речі, як зачаровані монетки, стають причиною різної гидоти і паскудств. Отоді я перелякався не на жарт. Я нагадав собі, як одного разу у Львові я ледь не стратив розум, бо мені здалося, ніби зникли всі хрести. Колись одна забобонна дівчинка наговорила мені купу дурниць про магічну силу різних символів і щось там зокрема про навскісний хрест, такий, знаєш, ікс-подібний. Я ж ніколи не вірив у подібну бридню, але тут раптом мені здалося, що довкола самі кляті ікси. Господи, я був зачинений в трамваї, і крізь шибу бачив, що жодного нормального хреста не залишилося. Всюди, і в загорожах і у віконних рамах, в антенах, і на деревах й куполах — самі лише ікси. Я разів з п'ятсот проказав, та що там — проверещав подумки молитву, аж поки не вискочив на Привокзальній і не вкляк перед Ельжбєтою[36], хрестячись і б'ючи поклони. Я був мокрий, як щур. Люди обходили мене з пересторогою. Не знаю, скільки це тривало.

Того разу відпустило.

Того разу я підійнявся і побачив, що все гаразд.

Тепер — невідомо.

Тепер я боюся думати про таке.

— Коли все вже котилося донизу, розвалюючись на ходу, я знав про кожну її зраду. Навіть вона сама здогадувалась не про всі. Так якось це з'явилося само по собі. Вона нічого не могла приховати. Навіть якби схотіла. В кожному випадку я діставав шалений удар під дих, варто мені було зустріти її хоча б мимохіть. Спочатку це траплялося рідко, я ще не здогадувався, в чому справа, потім — частіше, під кінець — завжди. Якщо воно находило в присутності людей, я змушений був тікати, щоб не виглядати повним ідіотом, згодом просто довелося уникати її, та й всіх, хто її знав.

— Вперше це сталося в театрі, ми стояли поруч на сходах, відповідав на чиїсь запитання, може, відвернувся на хвилю, і тут відчув цей удар, від якого хотілося сісти просто на землю. Вона зникла. Її вже не було поруч. Вона могла піти де завгодно, та і з ким завгодно, в цьому не було нічого такого дивного, вона, зрештою, не зобов'язана весь час стовбичити коло мене, та й взагалі у людини може бути маса найпрозаїчніших причин, піти в туалет, для прикладу… Розштовхуючи натовп, я кинувся вниз, під сходи, де находилися туалети, добре розуміючи, що роблю щось не те, що так взагалі не робиться, що тупцювати коло жіночих туалетів, витягуючи, мов страус, шию, принаймні смішно, але мені було не до пристойності і хороших манер; потім я погнав нагору, звірине чуття вело мене і я таки помітив їх в кінці коридору.

То був хворобливий і витончений балетний хлопчик, «весь голубий, аж синій[37]» (от клятий Патріарх!). Він вів її за руку і вона давала вести себе за руку. Не знаю, що було б, якби я догнав їх. Може, все б закінчилося ще тоді. Не знаю. Але двері, за котрими вони зникли, зачинилися на ключ перед моїм носом. То були двері в зал, масивні дубові двері з химерно шліфованим гранчастим шклом. Зображення в тому шклі множилося відповідно до кількості граней, світло примхливо мерехтіло, і я бачив мільйони оздоблених оксамитом стільців і сотні пар, котрі неквапно йшли поміж рядами. Сотні балетних хлопчиків тримали за руки сотні моїх коханих. Чи міг я любити стільки жінок одночасно Чи міг?

Шкло було старовинним, а тому напевно якісним, гладеньким і твердим, імовірно навіть, це був справжній гірський кришталь, тож не дивно, що я ніяк не міг продерти його нігтями.

— Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш? Я ненавиджу, коли хтось вночі пітніє коло мене, сопе мені у вухо, коли чиєсь волосся лізе в очі. Але з нею все було по-інакшому. Я повірив, що можна спати обійнявшись цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще. Що можна любити її запах. Що можна любити всі її запахи. Що першим ранковим бажанням є не тотальна дезинфекція, а бажання поцілувати. Зазвичай я прокидався раніше і дивився, як вона спить. Куди там! — я просто милувався, дивлячись, як вона спить. Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим.

— В її будинку, там, де ми кохалися, їли, мили одне одного, через рік вже була комуна. Звичайна комуна: забрьохані гіппі, трава, Марлі[38]. Бліді дівчатка із здивовано розкритими від маріхуани очками і пиздами, мандрівні філософи, всілякі ці, знаєш, бременські музиканти, вільний дух Європи[39], коротше кажучи. У кожного щось там у вусі або на чолі чи, в гіршому разі, на зап'ясті. Фєнєчки так звані. Весело, блін.

Любов, братство і трава, трава, трава.

Або (якщо скористатись рецептами геніального рекомбінатора Млинарського): братство, трава і любов, любов, любов.

Або: братство, братство, братство.

— То був такий невеликий острівець посеред ріки. Ми перейшли до нього вбрід. Давно минули сонячні дні, і я, здається, переніс її через воду на плечах. Ми пекли на тому острівці бульбу. Зверху сіялася мжичка, але коло вогню було тепло і сухо. Зліва насувалося місто, а на правому березі в негустому переліску догнивав прибитий до стовбура трупик чорного кошеняти. Я наткнувся на нього, шукаючи хмиз.

Знаків і так було більш, ніж достатньо, то я нічого не сказав їй про знахідку.

вернуться

34

«Спроба утопії» — назва есею Андрія Бітова, опублікованого в журналі «Четвер»№ 4. Збіг очевидно випадковий.

вернуться

35

«Візьми мене на своє свято, татусю Хеме» — натяк на роман Гемінґвея «Свято, що завжди з тобою». До чого він тут, не маю анінайменшого уявлення.

вернуться

36

«вкляк перед Ельжбєтою» — костел свято Ельжбєти на Привокзальній площі Львова. Вважається архітектурною пам'яткою псевдоґотики. За радянських часів у ньому був господарський склад. Тато мені розповідав кілька цікавих історій про цю споруду, переповідати котрі тут не наважуся, аби не виставитися на посміховисько львів'янам, які ревно бережуть свою власну мітологію, не допускаючи туди чужинців.

вернуться

37

«весь голубий, аж синій» — здається, вже востаннє цитується «Любовний хід…», а саме:

або ось ти поет весь голубий аж синій
що трешся між купців з якихось абісиній
вернуться

38

«хіппі, трава, Марлі» — Боб Марлі, відомий музикант, виконавець реґґі, один із ідеологів музично-нарко-молодіжної субкультури. В колах, які її сповідують, беззастережно вважається культовою постаттю разом із, скажімо, Гендріксом чи Моррісоном. Майже всі стовпи цієї субкультури від ними ж пропаґованого способу життя вже давно повмирали, але справа їхня, як писав Ірванець, «жиє і є, — бачиш?..»

вернуться

39

«бременські музиканти, вільний дух Європи» — «Бременські музиканти», популярний в застійні часи мультик, в котрому, фактично, доволі відверто, як на ті часи, оспівувався хіппівський спосіб життя. Поки войовничі ідеологи дружно розносили ідейні позиції «дітей-квітів», мільйони радянських дітей вбирали з екранів леґалізовану романтику житія в комуні, вільного музикування, подорожей автостопом і т. д. Не йшлося там, щоправда, про траву і вільне кохання, але до цього вже було недалеко. Мушу щиро визнати, що я сам у ранній юності був симпатиком хіппі, їхньої гуманності і «непротивления-злу-насилием», аж поки не усвідомив, що ці миролюбиві нащадки 60-х, вудстоків і орієнтальних медитацій наробили стільки зла, скільки не снилося ніяким там, скажімо, панкам, котрих змальовували, як войовничих і аґресивних потвор. Досьогодні маю таку відразу до цих захайрених немитих інтелектуалів, що словосполучення вільний дух Європи» перетворилося для мене на певну саркастичну метафору бл(…)ства, бл(…)ства, бл(…)ства, про яке так встидливо написав: «братство, братство, братство».