Бажання збулося настільки блискавично, що ніхто й оком не встиг змигнути. Товариство озирнулося і побачило: Рогач стоїть цілий і готовий до польоту, точнісінько як у ту мить, коли його оживили на даху палацу.

20. Страшило прохає допомоги в Глінді

– Слава! – весело закричав Страшило. – Тепер ми вільні!

– Однак уже сутеніє, – зауважив Залізний Лісоруб. – Певно, розумніше буде дочекатися ранку, щоби не потрапити знову в якусь пригоду. Від цих нічних польотів добра чекати не варто.

Після наради мандрівники вирішили чекати до ранку. А доки не стемніло, щоб якось згаяти час, вони обнишпорили гніздо галок у пошуках скарбів.

Шкеребертник знайшов пару золотих браслетів й одразу ж надів їх на лапки. Страшило захопився перснями, яких у гнізді виявилося безліч. Незабаром ними були прикрашені всі пальці його туго напханих рукавичок, включно з великими. А оскільки персні він обирав із яскравими каменями: рубінами, аметистами і сапфірами, – руки його просто сяяли, незважаючи на сутінки.

– Сюди б королеву Джинджер, – сказав він задумливо. – Наскільки я розумію, їй та її війську із усього мого королівства потрібні були самі тільки смарагди.

Залізний Лісоруб милувався своїм діамантовим кольє і заявив, що більше йому нічого не треба. Тіп знайшов чудовий золотий годинник, який цокав тепер у його кишені. Крім того, він причепив кілька діамантових брошок до яскравого жилета Гарбузової Голови, а на шию Коневі почепив лорнет.

– Виглядає дуже мило, – похвалив той, – а що це таке?

Оскільки цього йому впевнено ніхто не міг пояснити, Кінь вирішив, що йому перепала якась рідкісна прикраса, і це його цілком влаштувало.

Рогачу, щоб не ображався, надягнули на роги кілька великих кілець, але він не звернув на них жодної уваги, адже був абсолютно байдужий до свого зовнішнього вигляду.

Незабаром стемніло, Тіп і Шкеребертник заснули, а всі решта всілися поруч і терпляче чекали ранку.

Щойно забринів світанок, віддалік з'явилася велетенська зграя галок. Птахи швидко наближалися, явно збираючись продовжити битву за гніздо.

Та наші мандрівники не чекали нападу, а сіли на м'які сидіння диванів, і Тіп скомандував Рогачу злітати.

Вони піднялися в повітря, і вже через кілька секунд сильні й розмірені помахи крил віднесли їх так далеко від гнізда, що галки навіть не намагалися їх переслідувати.

Машина взяла курс на північ, звідки вони прилетіли. Принаймні так думав Страшило, який, на загальне переконання, тямив у сторонах світу краще за інших. Лишаючи позаду міста й села, Рогач мчав їх над широкою рівниною, будиночки траплялися все рідше й зрештою зовсім зникли. Далі їхній шлях пролягав понад пустелею – тією самою, яка відділяє Країну Оз від решти світу, і до полудня внизу вже з'явилися будиночки з круглими дахами, а це означало, що вони нарешті потрапили додому.

– Тут усе блакитне – й будинки, й паркани, – помітив Залізний Лісоруб. – Це означає, що ми прибули до Краю Жувачів. Звідси до володінь Глінди шлях дальній, але головне – ми не знаємо, в який бік летіти.

– Що робити? – запитав хлопчик, повертаючись до лідера їхньої маленької експедиції.

– Не знаю, – чесно зізнався Страшило. – Якби ми були в Смарагдовому Місті, я би сказав: треба летіти просто на південь, і так буде правильно. Та, на жаль, у Смарагдовому Місті нам не зрадіють. Рогач летить дуже швидко, але чи туди, куди нам треба? Оце так питаннячко.

– Нехай тоді Шкеребертник проковтне ще одну пігулку, – рішуче промовив Тіп, – і загадає бажання, щоб ми летіли у правильному напрямку.

– Згоден, – сказав Вельми Збільшений, – і зроблю це з превеликим задоволенням.

Проте коли Страшило почав нишпорити по кишенях, шукаючи перечницю з двома пігулками бажань, які в них залишилися, там виявилося порожньо. Збентежені мандрівники обшукали весь свій летючий будинок, але коштовна коробочка зникла безслідно.

А Рогач летів собі далі й відносив їх невідь-куди.

– Мабуть, я забув перечницю у гнізді галок, – висловив припущення Страшило.

– Це дуже кепсько, – зітхнув Залізний Лісоруб. – Утім, не гірше, ніж до того, як ми знайшли пігулки бажань.

– Навіть краще, – підбадьорив друзів Тіп, – адже однією з них ми встигли скористатися і врятувалися завдяки їй із жахливого гнізда.

– Дві інші нам би також стали в пригоді, якби не моя забудькуватість, – винувато зізнався Страшило. – У такій мандрівці, як наша, на кожному кроці чигають нещастя: хтозна, може, саме цієї миті ми мчимо назустріч новій небезпеці.

Ніхто не міг йому заперечити, тому запанувала понура мовчанка.

А Рогач летів собі далі.

– Погляньте! – здивовано вигукнув Тіп. – Знизу все має рожевий колір – здається, ми таки потрапили до Південного Королівства!

Друзі перехилилися через спинки диванів – усі, крім Джека, який не бажав ризикувати головою, – і заходилися оглядати місцевість. Справді: будиночки були рожеві, дерева рожеві, паркани рожеві, а це могло означати тільки одне – вони нарешті прибули до володінь Глінди. Ще кілька хвилин польоту – і Залізний Лісоруб уже впізнавав дороги та будівлі. Тепер дістатися до палацу знаменитої чарівниці було простіше простого.

– Оце так пощастило! – сяяв від радості Страшило. – Навіть без пігулок обійшлося, ми майже прибули.

Машина почала знижуватись і приземлилася на зелений оксамитовий газон у прекрасному саду Глінди. Поблизу бив фонтан, а замість водяних струменів у ньому високо в повітря летіли алмази й розсипалися по дну мармурового басейна, ніжно подзенькуючи.

Глінда мала чудові сади, мандрівники захоплено їх розглядали, аж про все забули. Тому навіть не помітили, як звідкись з'явилася сторожа. Військо великої чарівниці мало скидалося на Армію повстанців генерала Джинджер, хоча також в основному складалося з дівчат. Вони були вбрані в чепурні мундири, за зброю мали шаблі та списи, а маршували з дивовижною грацією та спритністю.

Капітан, який очолював військо, він же – особистий охоронець Глінди, – відразу впізнав Страшила й Залізного Лісоруба та дуже ввічливо з ними привітався.

– Доброго дня! – відповів Страшило, галантно піднімаючи капелюха, а Лісоруб по-солдатському козирнув.

– Ми просимо прекрасну правительку вашої країни про зустріч.

– Глінда чекає на вас у палаці, – відповів Капітан, – і вже давно.

– Дивно! – вирвалося в Тіпа.

– Аж ніяк не дивно, – оголосив Страшило. – Глінда – могутня чарівниця. Від її уваги не може приховатися жодна важлива подія в Країні Оз. Напевно, вона не гірше за нас знає, для чого ми до неї прилетіли.

– Тоді навіщо було летіли? – витріщив очі Гарбузова Голова.

– Хоча би для того, щоб з'ясувати – у кого на плечах голова, а в кого – гарбуз, – відповів Страшило. – Але не будемо примушувати чарівницю чекати!

І до палацу вирушила дивна кавалькада – очолював її Капітан, а в хвості важко тупав Кінь.

Глінда сиділа на рубіновому троні й ледве змогла втримати посмішку, побачивши незвичайну делегацію. Страшила й Залізного Лісоруба вона знала та любила давно, але дивака Гарбузову Голову та Вельми Збільшеного Шкеребертника бачила, зрозуміло, вперше. Кінь, як ми пам'ятаємо, був усього лише оживленою колодою, тож не відрізнявся спритністю й досвідом придворних церемоній: коли він спробував вклонитися, бахнувся головою об підлогу з таким тріском, що насмішив до сліз і військо, і саму Глінду.

– Насмілюся доповісти вашій неповторній величності, – урочисто почав Страшило, – що моє Смарагдове Місто захоплене бандою розбійних панянок, озброєних до зубів шпицями для плетіння. Вони перетворили на рабів усіх чоловіків у державі, розікрали всі смарагди з вулиць та громадських будівель, а на завершення безчинств скинули мене з престолу.

– Мені це відомо, – кивнула Глінда.