— Усе буде гаразд. Усе буде гаразд.

— Я... — Шійла замовкла. — Я нізащо не залишила б її саму, але я мусила... Бене, я знайшла сьогодні двох клієнтів. Ти вже пробач. Зате дістала деякі ліки в аптеці. Добрі ліки... — Голос її зазвучав натхненно й ритмічно, наче вона проказувала проповідь.

— Ті ліки ні к бісу не годяться,— сказав Бен. — Слухай, Шійло, не роби цього більше. Прошу тебе. Я думаю, мене вже зарахували. Правда. Тепер не дуже відсіватимуть, бо людей залишилось мало, а програм багато. Треба ж якось забезпечити їх гарматним м'ясом. Крім того, мені, мабуть, дадуть аванс. А місіс Апшо...

— На неї в чорному аж дивитись було страшно, — перебила його Шійла безбарвним голосом.

— Ти на це не зважай. Головне, пильнуй Кеті, Шійло. І ніяких клієнтів.

— Гаразд. Я сидітиму вдома. — Він не повірив її голосу. (Правду кажеш, Шійло?) — Бене, я кохаю тебе.

— І я тебе ко...

— Три хвилини закінчились,— урвала їх телефоністка. — Якщо бажаєте продовжити, опустіть, будь ласка, нову двадцятип'ятицентову монету або три старі.

— Зачекайте хвилинку! — заволав Бен. — Поклади трубку, суко! Ти...

У відповідь почувся бездушний гудок.

Бен пожбурив трубку. Вона відлетіла на довжину пругкого сріблястого шнура, підскочила вгору, вдарилась об стіну й почала розгойдуватися, наче якась дивна змія, що, вжаливши раз, мусила здохнути.

„Хтось повинен платити, — тупо думав Бен, повертаючись назад. — Повинен“.

Вони пробули на п'ятому поверсі до десятої наступного дня, і Річардс мало не збожеволів од люті, тривоги й розчарування, аж поки схожий на гомика тип у форменому комбінезоні, який щільно облягав його молоде тіло, лагідно запросив їх до ліфта. їх лишилось разом чоловік триста; понад шістдесят тихо вирядили вчора ввечері. Серед них був і невтомний оповідач сороміцьких анекдотів.

Групами по п'ятдесят чоловік їх підняли на шостий поверх і завели до невеликого залу. Тут в око впадали неабиякі розкоші — скрізь червоний плюш. Помітивши вмонтовані в підлокітники із справжнього дерева попільнички, Річардс дістав свою прим'яту пачку сигарет і закурив. Одначе попіл струшував на підлогу.

У центрі невеличкої сцени стояла трибуна, на ній — карафа з водою.

Десь о чверть на одинадцяту до трибуни підійшов схожий на гомика тип і сказав:

— Я хочу представити вам Артура М. Бернса, помічника режисера розважальних програм.

— Ура,— сказав хтось кислим голосом за спиною в Річардса.

На сцену широким кроком піднявся тілистий чолов'яга з отороченою сивим волоссям лисиною на маківці. Зупинившись біля трибуни, він скинув головою і мовчки постояв, ніби прислухаючись до оплесків, які лише він один міг почути. Потім усміхнувся до присутніх широкою променистою усмішкою, що, здавалося, перетворила його на товстенького підстаркуватого купідона у піджачній парі.

— Поздоровляю вас,— промовив він. — Ви свого домоглися.

Усі разом зітхнули, як один чоловік, почувся сміх, попліскування по плечах. Задиміло ще більше сигарет.

— Ура,— обізвався той самий кислий голос позаду.

— Невдовзі вам роздадуть назви програм, у яких ви братимете участь, і номери кімнат на сьомому поверсі, де вас поселять. Керівники програм уточнять, що від кожного з вас вимагається. А я хочу ще раз привітати всіх і сказати, що ви — мужні, винахідливі люди, які відмовились від допомоги з безробіття, аби скористатися можливістю показати себе справжніми чоловіками й навіть, на мою думку, героями нашого часу.

— Бредня,— зауважив кислий голос.

— Крім того, я бажаю вам успіху від імені усієї Мережі. — Артур Берне зухвало пирхнув і задоволено потер руки. — Вам, звісно, кортить дізнатися, що кому випало, тож не докучатиму вам більше своєю балаканиною.

В ту ж мить розчахнулися бічні двері, і до залу ввійшло з десяток асистентів у червоних куртках. Вони почали викликати прізвища й роздавати білі конверти, які незабаром, наче конфетті, усіяли підлогу. Люди роздивлялися пластикові картки, обмінювались враженнями. Хтось глухо застогнав, хтось радісно скрикнув, хтось розчаровано присвиснув. З висоти свого подіума Артур Берне споглядав цю сцену з усмішкою благодійника на вустах.

— „Вам не жарко?“ І треба ж, щоб мені таке попалось! Господи, я жару терпіти не можу.

— Та ця передача й мідяка не варта — іде одразу після мультиків...

— „Колесо“! Оце маєш... Не думав, що в мене так кепсько із серцем...

— Мав надію потрапити в цю передачу, але щоб так і вийшло...

— Гей, Джейку, ти бачив коли-небудь „Верхи на крокодилах“? Я думав...

— От уже не сподівався...

— Навряд чи ти зможеш...

— Кляті мерзотники...

— „Мерщій до зброї“ — та це ж...

— Бенджамін Річардс! Бен Річардс!

— Тут я!

Йому дали білий конверт. Річардс розірвав його й тремкими пальцями лише за другим разом дістав звідти пластикову картку. Насупившись, якусь хвилю спантеличено дивився на неї. Замість назви програми там було надруковано: „Ліфт № 6“.

Він засунув картку в нагрудну кишеню разом із своєю перепусткою і вийшов із залу. П'ять ліфтів у кінці коридора працювали безупинно, піднімаючи на сьомий поверх тих, що мали брати участь у передачах наступного тижня. Біля шостого ліфта вже стояло четверо, серед них і власник кислого голосу.

— Що це означає? — спитав Річардс. — Нас забракували?

Власникові кислого голосу, досить пристойному на вигляд молодикові, було років двадцять п'ять. Одна рука в нього усохла, мабуть, від поліомієліту, що поширився 2005 року, особливо в Південному районі.

— Аби ж то,— сказав він і засміявся безбарвним голосом. — Я так думаю, що нам дісталися програми, де можна заробити великі гроші. Там не обходиться серцевим нападом, втраченим оком чи ампутацією однієї або й обох рук. Там закінчують смертю. Зате нас показуватимуть у найкращий час, друже.

Невдовзі до них приєднався шостий учасник — симпатичний хлопчина, який здивовано кліпав на все, що бачив.

— Привіт, юначе,— обізвався до нього власник кислого голосу.

Об одинадцятій, коли біля решти ліфтів уже нікого не було, двері шостого ліфта нарешті розчахнулися. У куленепробивній будці знову сидів полісмен.

— Ось бачиш? — сказав власник кислого голосу. — Ми — небезпечні типи. Вороги суспільства. Тому нас треба порішити. — Він скорчив страхітливу гангстерську міну й зробив вигляд, ніби поливає з автомата куленепробивну будку, в якій сидів полісмен. Той дерев'яно витріщився на нього.

Приймальня на восьмому поверсі була дуже маленька, вся у плюші, дуже інтимна й дуже затишна.

Не встигли вони піднятися ліфтом, як троє полісменів вихопили трьох із них і квапливо кудись повели коридором по плюшевій доріжці. А Річардса, власника кислого голосу й хлопчину, що ввесь час кліпав очима, привели сюди, до цієї кімнати.

У приймальні їх зустріла усмішкою секретарка. Вона нагадувала котрусь із давніх телевізійних секс-зірок (Ліз Келлі? Грейс Тейлор?), яких Річардс бачив на екрані ще в дитинстві. Секретарка сиділа за письмовим столом у ніші, оточена такою кількістю рослин у вазонах, що здавалося, ніби вона виглядає з окопу десь в охопленому війною Еквадорі.

— Містере Янскі,— промовила секретарка, сліпуче всміхаючись,— заходьте.

Хлопчина, що весь час кліпав очима, ввійшов до святая святих. Річардс і чоловік з кислим голосом, Джіммі Лафлін, завели стриману розмову. Річардс дізнався, що Лафлін живе всього за три квартали від нього, на Док-стріт. До минулого року працював неповний робочий день підсобником у фірмі „Дженерал атомікс“, а потім його звільнили за участь у сидячому страйку проти застосування захисних щитів, які пропускали радіацію.

— Так чи так, а я ще живий,— провадив Лафлін. — А все інше, якщо послухати тих кретинів, мало важить. Ясна річ, я не можу мати дітей. Але це вже не суттєво. Це просто невеличкий ризик, одна з тих неприємностей, на які погоджується заради симпатичної суми — сім нових доларів на день.