— У них же й танки є,— заторохтіла раптом жінка безтурботно-істеричним голосом. — Уявляєте?.. — Вона заплакала.

Річардс не зразу спитав:

— Як називається це місто?

— Ві... Вінтерпорт, так написано на д-д-дороговказі. Ой, не можу! Не можу більше чекати, поки вони почнуть! Не можу!

— Гаразд,— мовив Річардс.

Жінка поволі кліпнула очима, ледь помітно труснувши головою, ніби силкувалася збагнути те, що почула.

— Що ви сказали? — перепитала вона.

— Зупиніться. Виходьте.

— Вони ж уб'ють вас...

— Так. Зате не буде крові. Ви її не побачите. У них досить зброї для того, щоб від мене разом з машиною тільки мокре місце залишилось.

— Ви брешете. Ви уб'єте мене.

Револьвер погойдувався в його руці між колін. Річардс розвів пальці, й зброя з глухим стуком упала на гумову мату.

— Мені хочеться марихуани,— ні сіло ні впало промовила жінка. — О Боже, як мені хочеться забутись. Ну чому ви не сіли в іншу машину?.. Господи! Господи!..

Річардс засміявсь. Він сміявся хрипким неглибоким сміхом, і кожен порух його грудей відлунював болем у пораненому боці. Він заплющив очі й сміявся, поки з-під повік у нього виступили сльози.

— В машині холодно — скло ж розбите,— раптом сказала Амелія. — Ввімкніть обігрівач.

Її обличчя біліло невиразною плямою.

— В'їжджаємо до Деррі,— сказала Амелія.

На вулицях було аж чорно від людей. Вони перегиналися через карнизи на дахах, сиділи на балконах та верандах, повиносивши звідти всі літні меблі. Вони жували сандвічі та смажених курчат, тримаючи їх у масних пластикових мисочках.

— Аеропорт видно?

— Так. Я стежу за ним. Вони зачинять ворота.

— А я знову пригрожу, що вб'ю вас, якщо вони це зроблять.

— Ви збираєтеся захопити літак?

— Спробую.

— У вас нічого не вийде.

— Ваша правда,— сказав Річардс.

Вони звернули праворуч, потім ліворуч. Гучномовці монотонними голосами вмовляли натовп розійтись.

— То справді ваша дружина? Ота жінка на фотографіях?

— Так. Її звуть Шійла. Нашій дитині, Кеті, півтора року. В Кеті грип. Може, їй уже краще. Задля неї я й пішов на це.

Над ними оглушливо заджеркотів вертоліт, і на дорогу попереду впала величезна, схожа на павука тінь. Голос, підсилений потужним гучномовцем, почав умовляти Річардса відпустити жінку. Коли вертоліт полетів і вони знову могли чути одне одного, Амелія сказала:

— Ваша дружина має вигляд повії. Їй не завадило б подбати про свою зовнішність.

— Фотографії підмалювали,— незворушно пояснив Річардс.

— Вони й на це здатні?

— Вони й на це здатні.

— Аеропорт. Під'їжджаємо.

— Ворота зачинені?

— Не бачу... Стривайте... Відчинені, але заблоковані. Танком. Гармата націлена на нас.

— Під'їдьте на тридцять футів і зупиніться.

Вони повільно їхали чотирирядною дорогою між рядами поліційних машин, крізь безугавний гомін та крики натовпу. Над ними височіла вивіска: "Аеропорт Войтфілд". Обабіч дороги, на певній відстані, через болотисте пустище тяглась огорожа — дротяна сітка під напругою. Просто перед ними, на острівці безпеки, стояла довідкова будка, що правила також за реєстраційний пункт. Далі були головні ворота, заблоковані танком А-62, що стріляв снарядами потужністю у чверть мегатонни. Ще далі виднілися будівлі й автостоянки; там відбувалась посадка на літаки. Злітно-посадочних смуг за будівлями не було видно. Над усім тим, наче марсіянин з роману Герберта Уеллса, здіймалася масивна диспетчерська вежа, її вікна палахкотіли у променях призахідного сонця. Працівники аеропорту й пасажири, стримувані поліцією, з'юрмилися біля найближчої стоянки. Раптом почулося потужне пульсуюче виття: відірвавшись од злітної смуги за будівлями аеропорту, сталево-сірий "Локхід/Дж. А. Суперберд" здіймався в небо, повільно набираючи висоту.

— Річардсе!

Амелія аж підскочила й, одірвавши погляд від літака, перелякано глянула на Річардса. Той лише недбало махнув рукою: мовляв, усе гаразд, матусю; просто я помираю.

— На територію аеропорту вам проїзд заборонено,— застережливо гримнув гучномовець. — Відпустіть жінку. Вийдіть самі.

— Що далі? — спитала Амелія. — Ми зайшли в глухий кут. їм лишається почекати, доки...

— Давайте ще поморочимо їм голову,— сказав Річардс. — Вони теж спробують нас обдурити. Вигляньте. Скажіть, що я поранений і майже себе не тямлю. Скажіть, що я хочу здатися повітряній поліції.

— Що ви хочете зробити?

— Повітряна поліція не належить ні до штату, ні до федерального уряду. За угодою з ООН тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року вона є міжнародною організацією. Кажуть, навіть, що вони амністують тих, хто їм здається. Це однаково, що потрапити на безплатну стоянку, коли граєш у "монополію"... Все це, звичайно, теревені. Видадуть ловцям, а ті відразу потягнуть за лаштунки.

Жінка здригнулась.

— Але, може, вони подумають, що я в це повірив,— сказав Річардс. — Або що я сам себе дурю. Ну, говоріть.

Амелія виглянула з машини, і Річардс увесь напружився. Якщо має статись отой "нещасливий випадок", який прибере Амелію зі сцени, то він, мабуть, станеться саме тепер. Її голова та верхня частина тіла були відкриті й добре видні сотням озброєних людей. Один натиск на спусковий гачок — і весь фарс швидко закінчиться.

— Бен Річардс хоче здатися повітряній поліції! — гукнула Амелія. — Він двічі поранений! — Вона кинула нажаханий погляд через плече, і голос її урвався — високий і чіткий в несподіваній тиші після зльоту літака. — Півдороги він був, мов навіжений. Господи, я так боюся... Я прошу... прошу... прошу!..

Телекамери ввесь час знімали; за кілька хвилин Північна Америка й півсвіту побачать, що тут діється. Це добре. Це чудово. Річардс знову відчув, як усе його тіло напружилось, і зрозумів, що починає сподіватись.

Хвилинна тиша: за реєстраційною будкою радились.

— Дуже добре,— тихо промовив Річардс.

Жінка подивилась на нього.

— Гадаєте, так важко було вдавати перелякану? Я — не ваша спільниця, хоч би що ви там подумали. Я просто хочу вас позбутися.

Річардс лише тепер помітив, які гарні груди ховаються під цією закривавленою чорно-зеленою кофтиною. Які гарні і які жадані.

Раптом щось загуркотіло; жінка вереснула.

— Це танк,— сказав Річардс. — Нічого страшного. Просто танк.

— Він від'їжджає,— промовила Амелія. — Вони пропускають нас.

— Річардсе! Заїжджайте на шістнадцяту стоянку. Там чекатиме повітряна поліція, щоб вас заарештувати!

— Гаразд,— промовив він тонким від напруження голосом. — Поїхали. Через півмилі за ворітьми зупиніться.

— Ви хочете, щоб мене вбили,— сказала вона безпорадно. — Мені треба у ванну, а ви хочете, щоб мене вбили.

Машина піднялася на чотири дюйми над дорогою і з тихим вуркотінням плавко рушила вперед. Коли проїжджали крізь ворота, Річардс пригнувся, чекаючи засідки, але її не було. Гладенька доріжка з чорного бітуму заспокійливо звертала до головних приміщень аеропорту. Дороговказ із стрілкою повідомляв, що вона веде до стоянок 16—20. Поліція чекала по той бік жовтої огорожі — хто стоячи, хто опустившись на коліно. Річардс знав, що досить найменшого підозрілого руху — і вони рознесуть машину на друзки.

— Тут зупиніться,— сказав він.

Амелія загальмувала.

Реакція була блискавичною:

— Річардсе! Негайно заїжджайте на стоянку шістнадцять!

— Скажіть, що мені потрібен гучномовець,— тихо промовив Річардс. — Хай покладуть його на дорозі за двадцять ярдів попереду. Я хочу говорити з ними.

Вона прокричала Річардсову вимогу; стали чекати. За хвилину чоловік у блакитній формі підтюпцем вибіг на дорогу й поклав на ній гучномовця. Він постояв трохи, мабуть, тішачись тим, що на нього дивляться п'ятсот пар очей, і знову злився з безликою масою за огорожею.

— Уперед,— сказав Річардс,