— Ласкаво просимо вас до вашого королівства, княжно Анно.

— Дякую вам, володарю.

Ось такий був цей чоловік, за якого її віддав батько. Впродовж усієї довгої подорожі Анна уявляла його то високим і огрядним, то низьким і худим, то старим і негарним, то вродливим, але завжди сповненим чоловічої впевненості, яка була властива її братам. Та король Франції був чоловік не низький і не високий, не худий і не огрядний, не вродливий і не потворний, не молодий і не старий; він мав на диво тонкий голос, розманіжені, надто червоні губи і мляво рухався. Маленькі пильні очі блищали на невиразному обличчі, яке пожвавлювала рудувата, всіяна сивиною борода. Голова з довгою чуприною була обперезана широкою золотою пов’язкою, інкрустованою грубо обшліфованими самоцвітами. Низ його туніки й рукава були прикрашені зітканими із золота й білого шовку стрічками, пурпурова накидка, підтримувана застібкою у вигляді лева, різко вирізнялася на зеленому тлі туніки, шовкові, в зелену й червону смужку штани щільно облягали рівні ноги. Згадавши про Пилипа, Анна зітхнула.

Слуги внесли подарунки київського князя для короля Франції. Серед них був розкішний гіацинт і вельми коштовний требник, що викликали захоплені вигуки.

Перш ніж вирушити до Реймса, вони побували на відправі в монастирській церкві, яку нарешті добудували завдяки щедрості короля. Чистий спів черниць здіймався під барвисте склепіння. Коли свята служба скінчилася, королівська пара в супроводі почту попростувала до повоза з дашком із дорогої тканини; в повіз були запряжені білі бики з прикрашеними червоними й золотими стрічками рогами. Генріх допоміг Анні сісти в повіз із квітчастими подушками.

Кортеж повільно, під вигуки натовпу «Віват!» рушив до міста; люди чекали тут іще з вечора, бажаючи подивитися на майбутню королеву та помилуватись валкою повозів, на яких сидітимуть знатні жінки, одна гарніша й вишуканіша за одну, а також єпископи в довгих вишитих сутанах. На чолі кінноти їхав верхи на своєму вірному, розкішно вирядженому коні сам король, за ним ступав його бойовий кінь, якого вів один із зброєносців. Натовп не приховував свого захвату цим видовиськом. Оточені своїми воїнами, в шкіряних шпичастих шапках, у яскравих туніках і накидках, обв'язаних ремінцями на ногах штанях, із шаблями на пасках, тримаючи в лівій руці круглий щит із вигадливим геометричним візерунком, а в правій — короткий залізний спис, проходили величні графи Франції: Ангерран, граф Понтьє та його син Гуго; Готьє III, граф Вексенський; Жоффруа Мартель, граф Анжуйський; Тібо III, граф Шартрський; Галеран; граф Меланський; Ренар III, граф Санський. Всі вони пройшли, навіть не глянувши на юрму. Людям особливо впав у око Рауль де Крепі, граф Валуа та Ам'єна, чия висока постать вирізнялася в кортежі. Коли він минав натовп, у ньому майже стихли вигуки, а дехто навіть перехрестився. Він сидів на вороному коні, вдягнений з ніг до голови у чорне; обабіч нього йшли охоронці в шоломах і кольчугах поверх червоних тунік, із закутими в залізні лати ногами, а в руках вони тримали чотирикутні щити із зображенням дракона, що вивергає з себе вогонь. Здавалося, цей загін був сповнений брутальної, лиховісної сили. Коли проходили єпископи Готьє де Мо, Роже Шалонський та Беруд Суассонський, юрба впала навколішки, благаючи їхнього благословення. Виблискували на сонці золотисті шати, сталева зброя та шоломи, зелені луки й навіть фортечні мури Реймса, брами якого порозчинялися, коли вдарили дзвони всіх церков. І ось перед цією процесією постало місто, пишно прикрашене на честь молодої, на яку тут так довго чекали.

Кортеж пройшов під тріумфальними арками; вздовж усього шляху стояли воїни й віддавали честь. Жителі міста святого Ремі зчинили галас. Анна з цікавістю дивилася на свій новий народ, що юрмився, зустрічаючи її. Він нічим не відрізнявся від київського народу, хіба що ці люди носили одяг не такий барвистий та чоловіки були не такі високі, зате жінки були гарніші. У вузьких вікнах дерев'яних будиночків висіли простирадла та клапті кольорової тканини, на них було попришпилювано квіти, молоді яскраво-зелені гілки або вишито емблеми міста чи цехів. Незважаючи на охорону, вздовж кортежу бігали діти в лахмітті, випрошуючи милостиню. Анна кивнула головою Гослену Шонійському, що їхав верхи неподалік від її повоза; він здивовано наблизився до неї.

— Монсеньйоре, чи не могли б ми дати якусь милостиню цим бідолашним малюкам?

— Це передбачено, пані, після церемонії. Всіх бідняків міста запрошено на бенкет — його дає король на честь свого одруження.

Княжна вдячно всміхнулася йому.

Натовп зростав, дзвони бамкали дедалі оглушливіше. До Анни долинув дух смаженого м'яса. Вона пошкодувала, що відмовилася з'їсти миску юшки, яку їй запропонувала ігуменя після служби Божої.

Нарешті повіз зупинився посеред майдану, де височіла велика, щойно збудована церква, на паперті якої стояв реймський архієпископ Гі Шатільйонський; його оточували єпископи в сутанах та митрах, із жезлами в руках — символами влади й доброти.

Генріх прийшов особисто допомогти Анні зійти з повоза. Придворні дами накинули їй на плечі важку пурпурову мантію, що їх носять королеви, а Олена розправила на ній складки. Обидві жінки розгублено перезирнулися, насилу тамуючи бажання кинутися в обійми одна до одної. Анна всміхнулася Олені й прошепотіла своєю мовою:

— Я голодна. — Потім, обернувшись, подала міцну руку королеві, який, здавалося, потонув у складках мантії, що її барони тільки-но накинули на нього.

По встеленій листям землі королівська пара підійшла до собору й уклякла на килимі, простеленому на сходах. Архієпископ поблагословив їх одне за одним і простяг руку в рукавичці з перснем, який Анна й Генріх шанобливо поцілували. Один канонік подав їм святе Євангеліє, яке обоє теж поцілували. Відтак вони підвелись і, ступаючи вслід за Гі Шатільйонським, ввійшли до собору.

Почався спів. За королівською парою ступав Льєбер де Камбре, що його реймський архієпископ мав цього дня висвятити на єпископа, а далі йшли інші прелати та священики. Хоч у соборі горіли воскові свічки, Анні здалося, що в цьому святому домі темно. Ніщо тут не нагадувало їй про пишноти собору святої Софії. Пречиста діва, що дивилася на них з-над престолу, мала непривітний вигляд, вона анітрохи не скидалася на добродушну Богородицю в київському соборі. У цьому храмі було мало золота й коштовних прикрас, зате наївні фрески вирізнялися надмірною барвистістю.

Анна й Генріх уклякли перед своїм троном і, заплющивши очі, заглибилися в думки. Тим часом посланці короля, принци, єпископи, знать, рицарі, які їздили до Русі, простолюд, що проник сюди, займали місця в соборі, намагаючись не наступити на майбутнього єпископа Камбре, — цей розпростерся ницьма долі, розкинувши хрестом руки.

Коли всі розташувалися, архієпископ затяг перед паствою, що вклякла навколішки, «Veni Creator»^[1]. По закінченні молитви всі підвелися. Тоді до Льєбера підійшов з Євангелієм у руках архієпископ Гі у супроводі єпископів Леотеріка Лаонського та Деодата Суассонського. З їхньою допомогою архієпископ поклав книгу зі Словом Божим на плечі Льєбера. В соборі запала глибока тиша; Льєбер підвівся, вже висвячений на єпископа, й отримав митру, пасторальний жезл, перстень та Євангеліє. І залунав, полинувши до Господа, подячний спів.

— Я дуже радий, що церква Камбре переходить під вашу опіку. Ваші заслуги мені відомі, я певен, що там Слово Боже буде завжди в пошані. Хай воно вам допомагає у вашій нелегкій справі, за яку ми молимося щодня… Слава тобі, Господи, — додав Гі Шатільйонський, звертаючись до пастви.

— Слава тобі, Господи, — відповів натовп.

Відтак архієпископ, повернувшись до Генріха та Анни, сказав, що він щасливий повінчати такого славного короля з такою славною княжною, але нагадав, що вони передусім Божі діти й повинні жити, боячись прогнівити Господа.

Анна обрала собі за свідків Гослена Шонійського та посадника Остромира Чернігівського, батькового друга. З боку Генріха бути свідками випала честь його зятеві Бодуену Фландрійському та Еблю де Русі. Всі четверо підійшли ближче й оточили королівську пару. Готьє де Мо спитав Анну й Генріха про їхню згоду одружитись і, коли вони обмінялися обручками, поблагословив їх. Реймський архієпископ у митрі і з жезлом у лівій руці обернувся до київської княжни, що сама підійшла до нього й уклякла навколішки. Придворні дами розстебнули на ній одежу, оголивши верх її грудей.