«Треба узгодити певні моменти. Сьогодні заїду по тебе о 18:20 на роботу», – це коротке наказове есемес-повідомлення без підпису надійшло сьогодні вранці рівно о дев’ятій. Як це схоже на нього: пунктуальна безапеляційність, стримана безособовість, емоційна замкнутість – нічого зайвого, дуже конкретно й чітко.

Нащо заїде? Які «моменти»? Отак просто після майже чотиримісячного повного мовчання бомбонути повідомленням? Вона сказала Лізі, що не проти повернутися, але за однієї умови… Вона сказала Лізі, що не проти, але радше гіпотетично, ніж конкретно. До того ж виконання її вимоги – обов’язкова передумова. А що там Ліза переказала? Сам лише Бог знає, якщо відразу ж наступного дня така реакція.

Декілька разів набрала його номер. Цікаво все-таки, які питання буде винесено на розгляд? Скинув, чим не надто і здивував. Ага, надіслав іще одне повідомлення: «Я на зустрічі, говорити не можу. Все – ввечері». Цікаво? Цікаво. Страшно? Страшно.

Подивилась у вікно. На душі зробилося так тоскно, так порожньо. Ось він і настав, той давноочікуваний і передбачуваний день. Було важко повірити, що він отак просто її відпустить. Демонстрація демонстрацією, але життєва позиція власника навряд чи колись зміниться. Так хотілося-мріялося… Чого? Жесту, пориву, який би виходив за межі цієї жорстокої, для неї в його житті окресленої парадигми? Та навіть цих банальних трьох слів, які вона почула вперше й востаннє ще перед весіллям, а потім на всі її запитання-благання тільки ухильне «ну, ти ж і так знаєш, що кохаю», і ніколи прямо й відверто, з власної ініціативи.

Може, не в цьому щастя? А в чому ж тоді? В шубах – дублянках – золоті – діамантах – машинах – квартирах – будинках? Мабуть, у цьому, адже, якщо не відчуваєш цінності кохання і воно не переповнює твоє серце, то цю пустку необхідно заповнити чимось іншим. І головне, якимось шостим чуттям відчула – нічого не зміниться! НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ! Нічого не зміниться? Зміниться! Бити він її перестане! Нехай кричить! Нехай! Хай кидає тарілками і чайником! Нехай переб’є хоч усі свої коштовні сервізи, але до неї він уже не доторкнеться! НІКОЛИ!

О! Обідня перерва. Треба вибігти, хоч щось купити на вечерю, бо хтозна, як там складеться – о 18:20. Торкаючи магнітною карткою пропускний турнікет, раптом остовпіла, не відразу побачивши зелену дозвільну стрілку переходу. Знайомий силует! Макс стояв у кінці вестибюля біля виходу!

– Максе! Привіт! Максе!

Не почув, чи що? Швидко йде до виходу. Наздогнала його вже на дворі, вчепилася за рукав, ледь не послизнулась на сходах.

– Максе! Що ти тут робиш? Я страшенно рада тебе бачити!

– Салют! Був тут у справах…

Синя відстороненість. Війнуло таким холодом, що навіть відступила, заскочена.

– Послухай, Максе! Я не хотіла тебе образити! Ну, тоді. Я просто сказала те, що думала, цілком щиро, без жодного натяку!

– Я ніколи ні на кого не ображаюся! До речі, що ти там сказала?…

– Байдуже! Те все не має значення! Знаєш, я так скучила, може, сходимо кудись пообідати? А, не можеш… Поспішаєш? А ввечері, на жаль, не зможу я. Ні, сьогодні – ніяк. А завтра – так! Де? О котрій?

Стояла й дивилась, як він намагався втиснутися на своїй автівці в щільний денний потік машин. Вдалося, але не відразу. Повільно віддалявся у цій звичній міській штовханині, доки не зник остаточно, повернувши на світлофорі ліворуч. Це просто диво, що вона його зустріла! Вийшла б на хвилину раніше чи пізніше, і просто б не застала його!

А може, він приходив до неї? Чому ж тоді не подзвонив, щоб спустилась? Якщо справді у справах, чому ж не зайшов? Прекрасно знав (бо вона сама йому казала) і поверх, і номер офісу. Невже він такий гоноровий? Але це – все одно! Це байдуже, якщо вони помирилися, а завтра навіть побачаться!

Так швидко день минув. Час. Час зблизився невідворотно й невблаганно, і стрілки великого циферблата біля ліфта вже показують п’ятнадцяту хвилину по шостій. Треба виходити. І справ ніяких, як на зло, немає, щоб хоч трохи затриматися. Хоч би ліфт застряг між поверхами цього кошмарного міжчасся!

Крок. Іще крок дерев’яними, ніби не своїми ногами. Пунктуальність передусім. Он уже його лискучо-чорна (певно, щойно з мийки) представницька машина. Клацнув замок, і передні двері навпроти водія відскочили-прочинилися так, що утворилася невеличка шпаринка. Сам і не вийшов. Як це типово! Все так, як було в попередньому житті: лише тоненька шпаринка, вузесенький прохід – вушко голки – до нього, до його душі. І спробуй (якщо у тебе вийде) ввібгатися в цю щілину, щоб увійти всередину!

Вона відчинила двері й стала:

– Привіт! То мені заходити, сідати чи що?

Стверджувальний кивок і недбало-іронічне «падай». Ні усмішки, ні привітання людського, тільки уважно-вивчаючий сіро-блакитний погляд. Ну, все ясно! Все, як завжди: вона повинна подолати це мовчання, зрушити цю нехіть, розтопити цей холод живим теплом свого серця.

Як шкода його! Як жаль, що він такий – неприступна сіра похмура скеля, об яку розбивалися й розбиваються хвилі її життя. І немає, і не буде, ніколи не буде на це ради!

А вона змінилася! В чому? Та в усьому! Починаючи з цього вбивчого яскравого червоного пальта (навіщо вона тільки його купила?), нової зачіски і закінчуючи цими просто-таки непристойними дармовисами, що, ніби вирізьблені з картону, й почорнені сніжинки, виразно мерехтять крізь волосся! Але головне навіть не це! Головне – погляд, що світиться (від чого? чому?) і ця прибито-щаслива усмішка!

Так, ця сліпуча голлівудська усмішка! Так і не вдалося її стерти! Який разючий контраст між тією Льоною (сплаканою, з перманентним відбитком смутку, нервового недосипання й вимотування, такою зів’ялою і навіть тьмяною), яку він бачив востаннє січневим холодним вечором, і цією красивою і ніби відродженою, ніби вже з іншого життя…

З іншого життя? З якого такого «іншого»? І яке в неї може бути інше життя? В неї одне життя, і вона повернеться туди, де її місце!

Навіть принюхався до неї, непомітно втягнув повітря з ароматом її парфумів і ще чогось такого приємного й рідного. Щось не так! Що ж не так? Може, вона для нього так убралася? І світитися теж може від щастя зустрічі з ним…

Ні! Не знала вона, що сьогодні увечері він тут буде! Щастя зустрічі… З ним? А якщо ні? Якщо не з ним? Та цього бути не може! Чи може? Їй би такого ніколи й на думку не спало! Чи спало б?

Всю дорогу розповідала про дітей, але він навмисне мчав, як навіжений, намагаючись усіх обігнати, всюди встигнути проскочити на «миготливе» зелене, а іноді – жовте, і один раз навіть на червоне, щоб тільки не слухати її, не чути її слів, що були зовсім не про те! Не про те, чого він хотів, не про те, чого прагнув почути! Вона справді така тупа чи тільки прикидається?!

– Та куди ти так летиш? Мені страшно! Не їдь так швидко!

Ах тобі страшно? А зараз тобі буде ще страшніше! Зараз буде просто неймовірно страшно, бо попереду крутий поворот зі спуском… Так, піддати газу! Йдемо на зліт! Бічним зором бачив, що заплющила очі й навіть голову в плечі увібрала.

Ось так! Так і сиди! І нехай твої сережки (і сердечко теж!) дрібно скачуть!

– Я що, власне, хотів сказати? Я хочу, щоб у дітей був свій власний, розумієш, їхній дім! Я не хочу, щоб мої діти тинялися по чужих квартирах! Я піду, а ви живіть у нашій квартирі…

Взяла його за руку, але він швидко висмикнув її.

– Ну, куди ж ти підеш? Може, помиримося? Як ти вважаєш?

– Не знаю!.. І поки що такої можливості не розглядаю!.. Отже, так, ти сьогодні все збереш, а завтра я після роботи заїду і вас перевезу! Як це не можеш завтра? Який ще день народження? То відпросишся – вдень перевезу!

Дивився в ліве дзеркало заднього виду, вивертаючи з Ладиного двору (цей проклятий дворик став просто-таки рідним за останній час), а в голові дзвеніли гвіздочки її підборів, що віддалялися і вже розтанули в під’їзді. Замислився і заглух, так до кінця й не розвернувшись. Стукнув кулаком по керму, аж загуло десь там, у нутрощах автівки (а вона ж, між іншим, ні в чому не винна), та й рука занила від удару.