Все просто. Все дуже просто пояснити. Хоча – басейн? Що, коли сниться басейн? Десь вона вже бачила якусь схожу тему. Тут у Лади десь була книжка…

Запалила нічничок, обережно вийшла в коридор до великих, на всю стіну книжкових стелажів. Підсвітила мобільником. Ось вона, заповітна книжечка – «Механізм сновидінь і тлумачення снів» Зиґмунда Фройда. Шмигнула назад у кімнату, в ліжко, вкрилася ковдрою.

Так, ось – те що треба:

«Якщо вам наснилося, що ви плавали в басейні, то невдовзі поринете в любовне почуття з головою, забувши про свої обов’язки і справи. Вам навіть здаватиметься, що сильнішого почуття ви ще не відчували в своєму житті. Втім, ви вмить протверезієте після того, як у вас із цією людиною виникнуть інтимні стосунки. Щось вас у ній розчарує…»

І ось іще на цю ж тему:

«Побачити уві сні порожній басейн – усвідомити порожнечу, яка запанувала у вашій душі після розриву стосунків із партнером. Усе ваше життя було зосереджене на ньому одному, і зараз ви просто не знаєте, чим себе розважити, щоб повсякчас не думати про втрату. Якщо вже так сталося, то ліпше подумайте про себе і усвідомте нарешті, що ви заслуговуєте на краще. Цілком можливо, що причиною розриву стало ваше безмірне обожнювання предмету своєї пристрасті».

І як це спроектувати на її життя? Чи дідусь Фройд, зациклений на своїй теорії лібідо і сублімації, як завжди, все спрощує і заземлює у сферах підсвідомого? Юнг із його вченням про архетипи якийсь начебто ближчий і зрозуміліший. От шкода тільки, що Юнга немає тут на полицях, та, здається, він і не тлумачив снів…

І які тільки думки можуть народитися о п’ятій ранку? Покрутилася ще з півгодини в ліжку. Ні. Не засне. Тихенько встала, затягла в постіль ноутбук. Зайшла на Максову сторінку. Оця світлина з теки «Рим» їй подобається найбільше: Макс на мотоциклі, шолом висить на кермі, видно, щойно спинився, бо досі розпашілий, білозубо всміхається, волосся скуйовджене, а на задньому плані дві італійки застигли з відкритими ротами… Фантастичне видіння, чого ж не застигнути? Просто казковий принц!

От тільки вона – не Попелюшка, не Спляча красуня, не Білосніжка і навіть не Червона Шапочка! Вона давно вже не принцеса! Вона (о!) – Віслюча Шкура! Цей образ учорашньої королівни, яка мала все і купалася в басейні (чого вже там, якщо їй таки наснився басейн) достатку, а сьогодні – злидарка-посудомийка, вбрана в шкуру клаповухого маленького коника – цей образ цілком їй підходить! І як підписано фотокартку? Без підпису? А коментарі? Коментарі… Сто тринадцять захоплених коментарів, які переважно розпочинаються вигуками «ах!», «ох!», «ох-хо-хох!», і далі за текстом – «красунчик!», «милунчик!», «любунчик!».

Сто тринадцять коментарів від жінок… Сто тринадцять жіночок, дівчат, дівчаточок залишили свідчення свого захоплення під його фоткою. А вона? Чи хоче вона бути сто чотирнадцятим рядком його життя? Щоб усі ці дами привітали оплесками нову представницю його фан-клубу? Чи, навпаки, надули губки й презирливо зронили щось таке, як звірина, що вщерть напхалась у дідову рукавичку: «Приперлася! І без тебе вже плюнути ніде!». Але що їй, зрештою, до всіх тих коментаторок? Він не схожий був на такого вже яскраво вираженого нарциса.

Соцмережі – це ще не життя, хоча й дуже вдала його імітація. Це радше втілення мрії, те, як ми хочемо, щоб нас побачили-уявили. Підтвердження статусу. Спілкування. А може, і втеча від самотності…

А от сьогодні увечері вона побачиться із ним (у реалі!) і все вже напевно для себе з’ясує. Поглянула на електронні циферки часу в правому нижньому кутку екрану. Ще так рано! Черепашача хода! Що за дивна закономірність! То цього часу катастрофічно не вистачає (хоч у сусідів позичай), то його такий надмір-надлишок, що кожна хвилина стає за добру годину!

Оце відчуття черепашачої ходи не покидало аж до вечора! Діти так повільно, над силу збиралися до школи! Поїзд у метро не їхав цілу вічність, ескалатор повз, як прив’язаний! Колеги, сонні й інертні, ледь ворушилися на своїх місцях, а секретарка взагалі з’явилася тільки після обіду (проспала, чи що?)… Але після шостої вечора все змінилося, як від помаху чарівної палички. Все прискорилося, і кожну мить треба було наздоганяти! Бігти донизу сходами, ігноруючи чергу біля ліфта, на ходу застібати ґудзики, встрибувати в таксі біля входу (як добре, що викликала заздалегідь!), подумки підганяти водія – тільки б не спізнитися! Приїхати вчасно! На побачення! На справжнє побачення…

Приглушене і якесь аж приховане освітлення, жива музика джаз-бенду («щоб ти знала, від сьомої до дев’ятої вечора щовівторка й щоп’ятниці тут завжди жива музика»), вино, квіти (для неї), для яких люб’язна офіціантка принесла вазу. Ні, вона нічого не хоче, лише трохи вина. А він голодний? Буде замовляти всього й багато? Тоді й вона щось замовить за компанію.

Сьогодні, після цього несподіваного сну, дня роздумів, він здався їй іще привабливішим, ще чарівнішим.

– Максе, хотіла в тебе спитати…

– То питай, якщо хотіла…

– Ти був одружений? Діти є?

Відповів не відразу, бо саме дожовував, але прогнозовано:

– Ні, одруженим не був, дітей теж поки не завів.

Ясно? Зрозуміло? Чи треба проказати по буквах? У вас немає нічого спільного! І ще раз, щоб краще відклалось у голові: У ТЕБЕ НЕМАЄ З НИМ НІЧОГО СПІЛЬНОГО! Ви – з різних, паралельних світів, що співіснують, щасливо не помічаючи одне одного, і те, що вони перетнулися, – просто випадковість, добре, що не катастрофа (поки що не катастрофа!). Твоє все найголовніше вже сталося – прожилося – відстраждалося – перегоріло, а в нього все ще тільки має бути – проектується – планується – конструюється. Чи має вона право стати на його шляху? Йому потрібна зовсім інша – для родини, для стосунків, для народження дітей. Що? Була така, навіть є? Роз’їхалися, просто ще деякі її речі в нього досі (ну, хіба це не дзеркальне відображення її життя?). А з нею хіба не хотів завести родину?

– Розумієш, я над цим якось не замислювався глобально, хоча, звісно, думав. Ти якось так питання формулюєш… Я ніколи не шукав дружину, я шукав кохання.

– Ага! Ясно!

– Ну! Якщо зі мною все ясно, то хочу і тобі поставити запитання, вибач, може, занадто відверте… Ти мала колись коханця?

Коханця? Скелет якого випадає з шафи бабусі-склеротички? Чи такого, який був у леді Чаттерлей? Чи, може, коханця-китайця зі спекотного Індокитаю? Про що він? Адюльтер? Зрада як форма вдосконалення сучасного шлюбу, урізноманітнення життя, покращення настрою? Все так просто? Ідеться лише про це? А чого вона, власне, хотіла? Чи не того ж? Просто не називала це, не шукала означення, слів не добирала… Нічого гріха таїти, мабуть, це саме те слово і є.

– Ні! Жодних коханців у мене не було! Якось не замислювалася про це глобально…

Якщо це і є дзеркальне відображення її життя, то вийшло воно якимось кривувато-спотвореним. Не цього вона хотіла. Не цього сподівалась. А чого? Романтичного побачення – розмови – прогулянки – прощання, і так до наступного дзвінка?

Ні, треба покласти цьому край! Зібрати весь внутрішній ресурс і просто розтанути-дематеріалізуватися з його життя, поки не пізно, невідворотно пізно для неї, для нього, для всіх. Піти. По-англійськи – без слів і пояснень, бо що, зрештою, слова? Вони суті не наблизять, а лише спотворять, образять того, кого їй щонайменше хочеться образити. Але як утекти від цього погляду?

Вона хотіла, справді хотіла скористатися з нагоди, але зрозуміла, що не зможе (мораль не мораль, тут несуттєвими є означення, якщо щось шкребе всередині…). Так просто. Все дуже просто. ВОНА МОЖЕ, АЛЕ ВОДНОЧАС НЕ МОЖЕ!

– Ти знаєш, ти не проводжай мене, бо я поїду до батьків за місто… Я там дітей залишила. Не те щоб далеко, але ж уже пізно. Вже занадто пізно…

Про це не може бути й мови? У нього машина… Та й справді, пізно вже (що, одинадцята вечора? а їй здавалося, минуло лише півгодини-година). Це ж, зрештою, незручно, бо він її запросив. Він не заходитиме. Просте підвезе.