— Не тікайте, підлі й гидкі створіння, бо на вас нападає тільки один рицар.

На той час знявся вітрець, і крила вітряків почали рухатися. Побачивши це, Дон Кіхот гукнув:

— Ви мене знатимете, хоч би у вас було стільки рук, як у велетня Бріарея[35].

Кажучи таке і від щирого серця доручаючи себе своїй сеньйорі Дульсінеї та просячи її допомогти йому в такій важкій пригоді, він метнувся до вітряків і встромив списа в крило найближчого з них. Вітер зміцнів, дужче повернув крило і потрощив списа, а їздця разом із конем шпурнув геть у поле. Санчо Панса, під’їхавши на ослі, щоб допомогти нашому рицареві, побачив, що той не має сили ворухнутись через великий удар, якого дістав, покотившись із Росінантом.

— Боже мій, — сказав Санчо, — чи ж не попереджав я вашу милість? Хіба ж не видно було, що то вітряки, кожному, у кого в голові немає таких самих вітряків?

— Мовчи, друже! — відповів Дон Кіхот. — На війні, як ніде інде, речі потерпають від постійної мінливості долі. Я гадаю, та воно так і є, що чарівник Фрестон, який украв у мене бібліотеку та книжки і важким духом дихає на мене, обернув цих велетнів на вітряки, щоб я не міг уславитись, перемігши його. Та його чари нічого не варті проти мого меча.

Санчо Панса допоміг йому підвестися, посадив на Росінанта, якому вітряки мало не потрощили ребра, і після цього вони рушили далі, прямуючи до Пуерта Лапіс, де, як запевняв Дон Кіхот, їм не бракуватиме різних пригод, бо через це місце проходила сила народу. Та нашого рицаря дуже турбувала втрата списа, і, розмовляючи про це зі своїм зброєносцем, він сказав:

— Я, пригадую, читав, що один іспанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, у якого під час бою зламався меч, вивернув величезний дуб, чи то відламав здоровенну дубову гілляку, і з нею того самого дня вчинив стільки подвигів і повбивав стільки маврів, що його прозвали «Громилою»[36]. Я сказав це тобі тому, що й сам збираюся відламати отаку дубову гілляку і вчинити з нею такі подвиги, що ти вважатимеш себе найщасливішою в світі людиною, побачивши й побувши свідком речей, яким ледве чи можна пойняти віри.

— Я вірю всьому, що каже ваша милість, — відповів Санчо, — але сядьте трохи рівніше, ви зовсім зсунулися на один бік, бо, мабуть, забилися, падаючи.

— Правда твоя, — сказав Дон Кіхот, — і я не скаржуся на біль тільки тому, що мандрівні рицарі не сміють скаржитись на свої рани, хоч би навіть у них повилазили кишки.

— Якщо воно так, то нема чого й казати, — відповів Санчо, — та я хотів би, щоб ваша милість скаржилася, коли їй щось болить. За себе можу сказати, що я скаржитимусь на найменший біль, якщо це не заборонено зброєносцям так, як рицарям.

Дон Кіхот не міг утримати сміху з приводу щирості Санчо і пояснив йому, що зброєносець має право стогнати скільки й коли схоче, з причини й без неї, бо ніде в книжках не написано, щоб рицарські правила це забороняли.

Ніч вони перебули під деревами; з одного з них Дон Кіхот зробив собі списа, виламавши суху гілку та настромивши на неї залізний наконечник, що залишився в нього від старого списа. Він не спав цілу ніч, думаючи про сеньйору Дульсінею, за прикладом тих рицарів, що, як він читав, багато ночей проводили без сну по лісах та пустинях, підтримуючи себе тільки спогадами про своїх дам.

Санчо Панса зробив інакше. Добре напхавши шлунок, він міцно заснув, і, якби не гукнув до нього Дон Кіхот, його не розбудило б ані сонячне проміння, що падало йому просто в обличчя, ані співи птахів, що різноголосо й радісно вітали світанок нового дня.

Дон Кіхот не хотів і снідати, бо, як сказано, підтримував себе солодкими мріями.

Вони прямували далі до Пуерта Лапіс і близько третьої години дня побачили його.

— Тут, — сказав Дон Кіхот, — ми зможемо, брате Санчо Панса, встромити руки по лікті в те, що зветься пригодами. Тільки попереджаю тебе: не берися за меч, щоб захищати мене, навіть у найнебезпечніших для мене випадках. Допомагати мені ти можеш тільки тоді, коли побачиш, що я б’юся з простими й незначними людьми. Але якщо це будуть рицарі, тобі, згідно з рицарськими звичаями, аж ніяк не дозволяється ставати на бій, поки тебе самого не висвячено на рицаря.

— Ви можете бути певні, сеньйоре, — відповів Санчо, — що я не зламаю ваших наказів. Вдача у мене лагідна, і я ворог будь-яких втручань у будь-які суперечки або змагання. Правда, коли б мені довелося захищати себе самого, я не подивився б на ваші закони, бо й по-людському і по-божому кожен може захищатися від нападу.

— Я й не сперечаюся з тобою про це, — відповів Дон Кіхот, — але щодо помочі мені проти рицарів, то тут ти маєш стримувати свій природний порив.

— Обіцяю так і робити, — відповів Санчо, — і додержу слова, як додержую неділі.

Поки вони розмовляли, на шляху з’явилося два монахи-бенедиктинці[37] верхи на мулах, мало не з верблюдів завбільшки, з масками від пилюги на обличчях і з парасольками в руках. Трохи позаду їхала карета, оточена чотирма чи п’ятьма вершниками, а ще позаду йшли пішки два погоничі, ведучи мулів, на яких сиділи монахи. Як потім виявилося, в тій кареті їхала одна жінка з Біскайї. Вона прямувала до Севільї, до свого чоловіка, призначеного на високу посаду в Індії. Монахи подорожували окремо і цілком випадково зустрілися з нею в дорозі.

Побачивши їх, Дон Кіхот зразу ж сказав своєму зброєносцеві:

— Або я помиляюся, або ми натрапили на таку пригоду, якої ніколи ще не бачили. Ці темні постаті, безперечно, якісь чарівники, що везуть у кареті вкрадену десь принцесу, і я мушу докласти всіх зусиль, щоб звільнити її.

— Це буде гірше за вітряки, — сказав Санчо. — Ви ж дивіться, сеньйоре, то брати ордену святого Бенедикта, а карета, певно, належить якомусь подорожньому. Прошу вас, придивіться раніше, щоб не наробити лиха.

— Я вже казав тобі, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — що ти мало розумієшся на рицарських справах, і зараз ти побачиш сам, що це правда.

Кажучи це, він поїхав уперед, зупинився посеред дороги, якою мали проїхати монахи, і, коли вони наблизились так, що могли його чути, голосно сказав:

— Звільніть зараз же вкрадену принцесу, яку везете в кареті, чортячі потвори, або готуйтеся вмерти на цьому ж таки місці за ваші брудні вчинки.

Монахи спинили мулів і, дивуючися з постаті Дон Кіхота і його слів, відповіли:

— Сеньйоре рицарю, ми зовсім не чортячі потвори, а брати з ордену святого Бенедикта, їдемо в своїх справах і не знаємо, чи є в кареті якась полонена принцеса.

— Мене не підманите чемними словами, бо я знаю вас, зрадливі пройдисвіти, — відповів Дон Кіхот і, не чекаючи далі, наставив на найближчого монаха свій спис так шалено й люто, що коли б бенедиктинець не впав із мула з власної волі, то Дон Кіхот не тільки скинув би його, а тяжко поранив чи, може, й убив би. Другий бенедиктинець, побачивши, як поводяться з його товаришем, стиснув п’ятами свого мула і погнав у поле швидше вітру.

Санчо Панса, побачивши, що монах лежить на землі, легко зіскочив з осла, кинувся до монаха й заходився знімати з нього одежу. На цей час до бойовища підійшли погоничі мулів і спитали в Санчо, навіщо він роздягає бенедиктинця. Санчо відповів, що забирає одежу, як законну здобич після перемоги свого пана Дон Кіхота. Погоничі, що не звикли до жартів і не розумілися ні на рицарській здобичі, ні на битвах, побачивши, що Дон Кіхот підступив до карети і розмовляв із тими, хто в ній сидить, звалили Санчо на землю, добре поскубли йому бороду та нам’яли ребра і покинули майже непритомного.

Тим часом переляканий бенедиктинець, не гаючи й хвилини, здерся на свого мула й помчав до товариша, що здалека спостерігав ці страшні події; не чекаючи їх кінця, вони поїхали далі, раз у раз хрестячись, так, ніби за ними гнався сатана.