До Нового року залишалося все менше часу, і здавалось, що навіть люди починають посміхатись якось по-іншому, не так, як робили це впродовж року. Решта світу готувалася до свята з більшим розмахом, проте й тут відчувалося незвичне пожвавлення. У магазині, наприклад, роботи побільшало, тому часом навіть доводилося допомагати Ніні відпускати товари.
Ще Лариса дедалі частіше почала помічати незнайомі машини, що їхали в напрямку лісу, а звідти повертались із зеленими красунями в кузові чи на даху. Жінка щоразу, проводжаючи поглядом чергову ялинку, з гіркотою думала, що це навіть схоже не на крадіжку, а на викрадення. Адже для лісу ці деревця – живі істоти, тому він тужить за кожною, тим паче, що, на відміну від людей, ялинки ще ніколи не поверталися після пережитого назад. Марія Степанівна втішала, мовляв, вони подарують справжню радість якійсь малечі, а Лариса намагалась у це вірити, бо тільки так ця драма могла мати бодай якийсь сенс.
До свята господиня вирішила прибрати оселю й заходилася мити, чистити, прати. Лариса допомагала й отримувала від процесу неймовірне задоволення, неначе цей Новий рік мав стати особливим, а може, їй просто теж захотілося чистоти. Того дня вони прали постіль. Лариса розвішувала білосніжні простирадла, хукаючи на пальці, що замерзали на морозі й відмовлялися слухатись. Шавко мирно споглядав за цим дійством із будки, і в собачих очах білизна перетворювалася на вітрила далеких кораблів, принаймні, пес думав, що саме так вони й мають виглядати.
Раптом на їх вулиці почувся автомобільний гул, що в цих місцях траплялося нечасто, хіба що напередодні свят. Діти приїздили до батьків, привозили онуків, до когось навідувалися старі друзі чи далекі родичі. От тільки ця машина їхала підозріло повільно, а коли порівнялась із подвір’ям, узагалі зупинилась. Шавко в момент залишив палубу корабля і, вискочивши з будки, заходився голосно гавкати. Жінка завмерла, відчуваючи, як ноги повільно підкошуються й стають невагомими. Хвіртка скрипнула, у двір зайшла незнайома жінка. На гавкіт вірного охоронця з хати визирнула господиня й спитала, чим може допомогти.
– Ми шукаємо Федора Павловича Хоменка. Ви б не могли підказати, як до нього дістатись?
– Ви проїхали, треба назад повернутись, та недалеко, на три двори. У нього ворота зелені такі та яблунь багато.
– Дякую. З наступаючим Вас!
Шавко ще погавкав, але потім замовк, трохи постояв і поліз назад у будку – мріяти про далекі кораблі. Лариса глибоко вдихнула в легені морозне повітря й різко видихнула вже з полегшенням – це не до неї.
Увечері прийшов привид діда Федора, вірніше це був дід, але сам на себе не схожий. Мовчки зайшов, мовчки сів за стіл, сидів так із хвилину, а потім спитав, чи нема чого випити. Марія Степанівна, відчувши, що щось не так, обережно поставила біля нього пляшку. Випивши одразу склянку, дід обхопив голову руками.
– Федоре, що сталося? Хто то був?
Старенький підняв очі, примружив їх і прошепотів:
– Дочка.
Марія Степанівна здивовано сплеснула в долоні.
– Чия дочка?
– Моя.
Господиня розгублено опустилася на стілець поруч, налила чарчину й собі, потім спитала:
– Так у тебе ж дітей начебто не було. Ти ж… усе життя бідкався, що сиротою на старості літ лишився.
Дід, випивши налиту господинею чарку, видихнув:
– Виявилось, що ні. Дочка в мене є і двоє онуків, навіть правнученя має народитись.
Марія Степанівна, наливши чарку, цього разу випила її сама.
– Така штука, сусідко, життя. Стільки літ землю топтав і не знав.
– Так, де ж вона… як же вона… а матір?
– По молодості було. Сказано, молоді-зелені, у любов погрались, розсварилися та й розбіглись. Я до Москви подався на будови, потім по Україні покидало, доки сюди й не закинуло. Вона ж одразу про вагітність не зізналась, а потім вже й не знала, де шукати. Ти бач, скільки часу минуло, а дочка, як захотіла, то й знайшла, казала, що зверталася кудись, на передачі якісь писала, допомогли добрі люди. Світ тісний, сусідонько, ой, тісний.
– А дочка точно…
Дід Федір грізно грюкнув кулаком об стіл, так, що пляшка підскочила й дрібно задзеленчала.
– Моя! Я що, кров свою не впізнаю?!
Коли дід пішов, Марія Степанівна ще довго блукала по хаті, брала щось до рук і одразу ж розгублено клала назад. Врешті-решт сіла на ліжко й зітхнула:
– Господи Боже мій, чого на світі тільки не буває.
Діти не можуть бути нічиїми, бо це ж діти. Не знаю, хто це сказав і за яких обставин, проте кожен вихованець інтернату понад усе хотів у це вірити. Пам’ятаю, як одного разу до мене підійшов Ван, темношкірий хлопець із надзвичайно гострим розумом, правда, усі ми називали його просто Ванею. Він тоді сказав одну річ, яка настільки мене здивувала, що я ще довго ходила під враженням.
– Ти хоча б знаєш, хто твої батьки.
Чесно кажучи, я була переконана, що простіше й легше їх узагалі не знати, аніж знати такими, і вже набагато пізніше зрозуміла, що не все так просто. Людині необхідно знати своє коріння, хто вона, звідки, бо інакше пізнати себе й прийняти до кінця – не вийде, як би не старався. А таких, як Ван, залишених без жодних даних, було серед нас чимало. Напевно, колись, ставши дорослішими й мудрішими, вони теж шукали біологічних батьків, навіть за умови, що могли виховуватись іншими людьми – новими, але не кровними батьками.
До інтернату приходили люди, що прагнули стати для якогось щасливчика справжньою сім’єю. Таке рішення давалось однаково непросто, навіть коли причини були різними. Більшість вистраждали це бажання, втративши останню надію народити власну дитину, хоча траплялися й ті, хто їх мав, а пізнавши любов до своєї дитини, не міг залишитись осторонь чужих. З’являлися й випадкові люди, з мотивами, зрозумілими лише їм самим. Я не мріяла про нових батьків, занадто живими були спогади про рідних по крові, тому й довіритися комусь не поспішала. Жила, як жила, – нічия. До того ж, не могла сприйняти сам процес вибору, у ньому було щось безглузде, навіть жорстоке, це чимось нагадувало вибір потрібного товару в магазині. Ми знаходилися вже в середніх групах, тому подібних відвідувачів приймали рідше, аніж малеча. Бажаючих взяти вже, як то кажуть, практично сформований екземпляр, було мало, тому що ризик більший, наслідки нібито могли бути менш прогнозованими.
Якщо ж потенційні батьки таки знаходились, дітей зазвичай збирали в ігровій кімнаті, де за нами й спостерігали, обираючи свого. Дехто хотів зробити це непомітно, тоді все відбувалося на вулиці під час прогулянок, проте їх присутність все одно помічалась, ми це відчували якимось незрозумілим чином. Звичайно, тринадцятирічні діти вже не бігли в обійми до незнайомої людини зі словом «мама», проте воно застигало вже зі знаком питання в погляді. Навіть сьогодні робиться моторошно, коли згадуються ті дитячі очі, вони пронизували, як рентген, от тільки знімок робився з душі або серця. Не знаю, що відчували в такі моменти дорослі, однак це було страшно, хоча ще страшніше було усвідомлювати, що й цього разу приходили не за тобою, ти так і лишився нічиїм. Нічиїх був цілий інтернат. Сніжана після таких відвідин завжди плакала не тому, що її не обрали, просто знову і знову згадувала своїх батьків, яких ніхто замінити вже не міг.
Тієї весни шанс стати чиєюсь випав Лізі, нашій сусідці по кімнаті. Вона була тут уже третій рік, а до того жила з батьками-наркоманами, які в прямому сенсі згнили в неї на очах. Коли вона розповідала про це, ми завжди з жахом затуляли вуха, а Ліза при всьому цьому змогла залишитися настільки дитиною, що часом просто дивувала. Її віра в чудеса, добрих фей і подібну фантастику перемагала все, навіть страшний досвід минулого. Вона всюди носилася з ляльками, яким шила симпатичні рожеві сукні з рюшиками й мереживом, а ще чомусь була переконана, що їй обов’язково пощастить і вона знайде нову сім’ю. І дійсно, її вибрали. Це було забезпечене подружжя, якому для завершеної картинки стандартного щастя не вистачало тільки дитини, і Ліза з її ляльками в рожевих сукнях потрапила в яблучко. Коли ми прощались, вона плакала й кожній із нас говорила, що наступною стане вона, і головне, у це вірила. Ми ще довго махали руками услід дорогій іномарці, на якій наша Ліза поїхала у своє нове життя. Перші тижні сумували, ходили повз пусте ліжко й потай зітхали, хоча все одно раділи за неї.