– Ет, вчасно я вирішив навідатися до Вас, Маріє Степанівно. Почастуєте холостяка смакотою, а то я вже всох від недоїдання.

– А може, ще від чого, Федоре Павловичу?

– Насідайте-насідайте, бабський батальйон! Знаємо ми ваші натяки.

– Це ж треба, яким сором’язливим сусідом Бог наділив. Та заходь, до столу сідай, нехай у хаті чоловіком хоч запахне.

– Отож, – щиро зрадів дід і доволі жваво вмостився ледь не на саме почесне місце, так, ніби завжди там і сидів.

Вареники вдалися смачними, а з домашньою сметанкою, то й узагалі відірватися не можна. Особливо нахвалював страву дід Федір, чим заслужив не одну додаткову порцію, а коли вже жоден вареник влізти не міг, попросив трохи додому, щоб собаці дати. Марія Степанівна махнула рукою:

– Та дам, от тільки з якого це часу в тебе собака з’явився, сусіде? Може, спеціально для цих вареничків завів?

Дід Федір ображено хмикнув:

– Не віриш, а даремно. Я на днях його, бідолашного, підібрав. Думав з’їздити до міста, і коли йшов до повороту, ну, там, де автобус зупиняється, його й побачив. Сидів сам, рудий такий, побитий, на дорогу дивиться, чекає на когось. Цілий день у тому місті прокрутився, назад увечері з автобуса сходжу, а він ще сидить. Думаю, точно чекає на когось тварина. Підійшов ближче, дивлюсь – ошийник. Домашній, значить, і породистий якийсь, тільки змучений. Позабавлялись, видно, господарі, познущалися та й викинули тут, а він їх чекає. Ти скажи, Маріє, що ж це у світі коїться, щоб собаки за людей сердечнішими стали. Забрав його до себе, спочатку йти не хотів, потім погодився. Я йому і те, і те, а він побуде-побуде й до того повороту біжить, сяде й виглядає, лиш під вечір повертається. Це сніг випав, то в коридорі його лишив, лежить і скавучить. Чекає, бо, теє, – вірний.

Увечері провели гостей, наділивши кожного глечиком із варениками. Лариса допомогла прибрати зі столу, потім випила чарівного чаю й провалилась у сон. Снився пес. З нього знущались, а він усе одно нікуди не йшов, напевно, тому, що то був його дім.

Після пережитого я нагадувала того пса, не знала, куди йти, тому й продовжувала жити під одним дахом зі спогадами та болем. Спершу навіть вийти кудись боялась, а коли наважилася на прогулянки, то робила це тільки в сутінках, щоб мене не бачили. Мені тоді здавалось, що кожен перехожий тикає в спину пальцем, бо я не така, як інші. Чим конкретно відрізняюсь, до кінця не розуміла, однак звинувачувала в цьому себе. Смішно, але у свої десять років і з моїм життям я ще мало що знала про статеві стосунки між чоловіком і жінкою, тому не могла судити, що є нормальним, а що – ні. Інтуїтивно відчувала, що пережите мною з іншими не відбувається, звідси й робила висновок, що я людина нижчого ґатунку.

Уникаючи людей, перестала ходити до школи. І згодом Ніна Іванівна відвідала наш дім, відчитала хмільну матір і мене заразом, остаточно наклеївши ярлик «педагогічному впливу не піддається», «важка дитина» і решта в подібному руслі. Через деякий час, переборовши свої страхи, я все-таки зважилася піти до школи, у навчанні відстала страшно, але цього разу зі мною особливо не панькались і впевнено виводили в журналі красиву трійку. Посередньо. Приблизно так я й почувалася. Зміни в моїй поведінці змогла помітити лише баба Мотя. Вона довго допитувалась, що сталося, але я так нічого й не сказала, скоріш за все, навіть не через страх, просто мені було соромно, дуже. Мати спокійно заливала очі горілкою й далі, часом навіть здавалося, вона встигла забути, що її дівчинка вже не зовсім і дівчинка. Н. мене не чіпав, очевидно, вирішив дати час оговтатись. І робив це цілком правильно, бо з того вечора в мене під подушкою завжди лежали сховані ножиці. Я боялася його й ненавиділа, готова була померти, ніж дозволити подібному повторитись.

Час ішов. Минуло, мабуть, місяців два, і вони нарешті зважилися відкрити свій бізнес на моєму тілі. Знайшли клієнта, який зміг запропонувати щось більше, аніж пляшка горілки, за секс із дитиною. Не знаю, яку ціну мені склали, однак я все зрозуміла, побачивши незнайомого чоловіка на порозі кімнати. Він встиг лише посміхнутись, так, як посміхався голодний кіт біля миски з вершками, якби коти навчилися посміхатися. Я не вагалась і секунди, коли притулила холодну сталь ножиць до грудей. Смерті не боялась, боялася залишитися з цим чоловіком один на один. І він повірив. Очевидно, мені важко було не повірити. Відчувши, що все може завершитися не так весело, як уявлялось, чоловік розгублено відступив, можливо, побоявся, що випадково постраждає й сам, тому просто пішов, заощадливо повернувши заплачені гроші назад.

Н. кидався по будинку в справжній істериці. До того я думала, що на такий вереск здатні тільки жінки. Потім підбіг і заніс кулак для удару, у ту ж мить ножиці боляче врізались у тіло, по руках поповзли слизькі червоні змійки.

– Тю на тебе. Дурна зовсім! Сєтка, у тебе мала вольтонута на всю голову.

– А я казала тобі, щоб не чіпав. А ти – гроші-гроші, експерт хрєнов!

Мене залишили в спокої і вже за десять хвилин заливали свій провал алкоголем десь на кухні. А я плакала, крадькома намагаючись спинити кров. Тіло трусило, руки відмовлялися слухатись, було дуже боляче, проте стало ясно, що це перемога. Бій виграно, бо після цього на мене махнули рукою надовго. З часом рана загоїлась, не лишилося навіть рубця чи шраму, от лише рани всередині загоюються не так швидко і ще довго ниють.

Великий сніг лежав довго. Іноді Ларисі здавалось, що їхній маленький світ загорнули у величезне біле простирадло, не лишивши жодного виходу. Мабуть, довгий час так і було насправді, просто це не одразу помітили. Нікому з жителів хутора в місто їхати не знадобилось, необхідності не виникало, адже тут навіть хліб пекли свій. Здається, це робила тітка Зінаїда й приносила до крамниці, де його й купували, інші товари сюди завозили не так часто. Швидкої медичної допомоги, дякуючи Богу, нікому не знадобилось. Так усе й обійшлося. А сніг усе кружляв за вікном, зафарбовуючи все довкола в спокій білого кольору. Десь лише на п’ятий день на вулицях почувся гуркіт, а дороги нарешті розчистили, лишаючи по краях справжні снігові стіни, в яких кожен господар пробивав щось на зразок дверей до своєї господи.

У гості тоді ходили мало, тому Лариса встигла звикнути до снігової самотності. Іноді, правда, дзвонила Ніна, і вони розмовляли знову ж таки про сніг. Коли раптом одного вечора хтось постукав у вікно. Визирнувши, Лариса навіть розгубилась, побачивши абсолютно незнайоме чоловіче обличчя. Хвилину стояла посеред кімнати, не знаючи, що робити, потім здогадалась, що дивний відвідувач прийшов, скоріш за все, до Марії Степанівни, просто вікна переплутав або взагалі не знав про її присутність тут.

– Маріє Степанівно, у нас, здається, гість.

– Хто б це міг бути? О, Миколо! Добрий вечір, проходь, сідай ось ближче до грубки, щойно розтопили, то обігрієшся.

Чоловік розгублено розглядав то трави, що звисали зі стелі, то господиню й Ларису. Одразу було помітно, що він нервує чи чогось боїться. Обличчя характерного сіруватого відтінку, припухле, очі червоні. Усе свідчило, що він п’є, однак зараз був абсолютно тверезий. Може, тому й такий переляканий? Всяке буває, коли одного дня на світ раптом подивитися тверезими очима.

– Я по допомогу прийшов…

Марія Степанівна витерла зі столу неіснуючі крихти й зітхнула:

– Допомогти собі, насамперед, лише ти можеш.

Чоловік здивовано так подивився, а потім махнув рукою:

– Та хіба я про себе! Ясно, що гра зіграна, бо пропив усе, навіть сім’ю. Ви мені інше поясніть, чому Маринка, а не я? Навіщо дитині це?

– Почекай, а що з Маринкою?

Він рвучко сховав обличчя в долоні, сидів так, похитуючись взад-вперед, а потім розплакався. Дорослий чоловік ридав, як маленький хлопчик, у якого відбирають улюблену іграшку. Ці сльози були настільки несподіваними, що обидві жінки в перші хвилини стояли мовчки, не знаючи, куди сховати очі. Потім Марія Степанівна принесла великий рушник, щоб можна було сховати сльози хлопчика, а Лариса налила повну склянку води, хоча, доки донесла, ледь половину не вихлюпала.