Проспівавши перший куплет, Димов враз ніби отямився і замовк.

Зараз, пригадавши цю сцену, Домантович прикидає в думках, як йому підступитись до цього хлопця. Поки що ясно одне: не всі нитки, що зв’язували Димова з минулим, порвались остаточно. Одна-дві тоненькі, проте цупкі, тільки їх торкнись — починають бриніти, боляче відлунювати в серці, а іноді стискають його, мов зашморг, пекучою тугою. Ностальгія. Туга за Батьківщиною. Не тільки тебе, Димов, сушить ця хвороба. Є ще, на жаль, одурені, залякані бідолахи, які никають по світах з страшним тавром «емігрант». Втім, емігрант — то колись. Тепер вигадали по-іншому: переміщена особа. Переміщена… Звідки і куди? Від домівок, від рідних у посудомийки і бензоколонки Заходу, у напівзруйновані бельгійські шахти чи в комунальну службу Мюнхена? Тобі, Димов, твердять зараз, ніби ти вільна людина. Вільна від чого? Від Батьківщини? Чи, може, від своїх нових хазяїв, які прирекли тебе до найстрашнішого і найганебнішого? Димов… я хочу витягти тебе на рівну путь. Допоможи ж мені! Зважся на звичайну людську розмову, краплину довіри.

Холодна вогкість проймає до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх погано захищають від негоди. Домантович зіщулився.

— Дай-но мені, трохи зігріюсь!

— Готово! Димов випростався.? Манометр є?

Домантович постукав ногою по покришці:

— І так видно! Поїхали! Шлітсен не любить, коли запізнюються.

— Так за ним скучили?

— Скучив за ліжком, коли хочеш знати. Ти хоч трохи поспав під ранок, а я й повік не стулив.

— Чого ж так? Мене стерегли?

— Дурень ти, дурень! Теж мені скарб! З досади, що не остерігся і разом з тобою перебрав… Знаєш, є у мене в місті дівчина, справна дівчина… Гадав до неї на часинку вирватися. Та як з’явишся в такому вигляді!

— Так то ви їй листа вкидали?

— А кому ж іще? Генералові Клею?

«Ах ти ж тварюка! Прикидався сонним, а сам… На одну мить з машини вийшов! Може, то не я його, а він мене мав стерегти?»

— Слухай, Димов! Будь другом! Ні гу-гу про дівчину! Сам знаєш, як начальство не любить, коли ми з кимось із місцевих взаємини підтримуємо. Мовчатимеш?

— А мені що? Я спав…

— Ну, тоді послуга за послугу. Розповім тобі про одну цікаву машину, що до нас привезли. «Детектор брехні» називається. Ганятимуть усю школу, для перевірки, хто чим дихає. Закріплять на тобі всі штучки і почнуть запитувати. Якщо запитання не зачепило тебе за живе; ти відповідаєш спокійно, і на стрічці самописець накреслить пряму лінію. А коли запитання чомусь схвилює тебе, мозок тієї ж миті надсилає сигнали в твою нервову систему, організм реагує скороченням м’язів, виділенням поту і ще там чимось. І на стрічці, досі рівній, утворюється наче виплеск хвилі… А поруч сидить ще один дивак і дивиться на осцилограф, куди цей імпульс теж подається, для наочності, так би мовити. Намацають слабину і починають длубати по болючому місцю. Щось на зразок дитячої гри в «холодно-жарко». Тільки тут, брат, гра провадиться цілком серйозно… Запитають тебе, наприклад: «Чи хочете ви поїхати на Вогняну Землю?» А навіщо тобі ця Вогняна Земля? Чого ти там не бачив? Спокійно відповідаєш: «Ні». І, як то кажуть, всі задоволені, всі сміються. А потім раптом приголомшать запитанням: «Чи виникала у вас коли-небудь думка перебігти до росіян?» А в тебе, наприклад, колись майнула така думка… Ти про неї сам давно забув, щойно тільки пригадав під впливом запитання, та серце твоє ледь закалатало. Тут і спрацьовує техніка, і ти весь мов на долоні…

Домантович скоса глянув на Димова. Той напівобернувся до оповідача і напружено слухав. Щось невловимо тривожне пробивалося крізь машкару байдужості.

«Еге, та ти злякався! Виходить, тобі є що приховувати! Можливо, я сам відіграв роль своєрідного детектора, а ти справді хочеш накивати п’ятами…»

— Ну як, сподобався апарат?

— Нічого собі машинка! — Димов відвернувся і замислено дивився на дорогу. — І коли вони збираються її випробувати?

— Почали налагоджувати. Гадаю, за тиждень-два впораються.

— Квапляться, виходить?

— Атож…

Запала пауза. Димов не наважувався її порушити першим, щоб не виказати свого занепокоєння. Звичайне байдуже обличчя, тільки жовна нап’ялися під тонкою шкірою.

«А ти хвилюєшся, хоч як не ховайся з цим, а хвилюєшся. Неспроста ти запитав і про початок випробувань. Бува, надумав щось утяти. Не до речі, зовсім не до речі було б це зараз. Ех, Димов, Димов…»

— Знаєш, що мені спало зараз на думку, — сказав раптом Домантович, немов виринувши з задуми. — Не вірю я, щоб людина не могла перехитрувати машину. Не вірю — і все! На що вони розраховують? На те, що опитуваного можна спіймати зненацька. Так би мовити, головний козир у них — ефект раптовості. Машина їхня розрахована на слабодухих. Ошелешать такого несподівано, а він і лапки вгору. А справжню людину, таку, що зможе тримати себе в руках, машина не здолає. Бо людина ця зарані може передбачити, на чому її схочуть загнати на слизьке, привчить себе спокійно думати про це. От хоч би й мене. Припустимо, запитають про мою дівчину. Секрету тут особливого нема, та я не хочу, щоб лізли мені в душу. Ручуся, ані стілечки вони не дізнаються. Та й про всі інші мої таємниці, а такі в мене є, як і в кожної людини. Зарані відтреную свою волю, сам себе почну запитувати і сам собі відповідати так, як хочеться мені, а не тим, з детектором… Перед випробуваннями вони пустять про машину поголос. Така-то вона і така, як не крийся, а нічого від неї не приховаєш. Потім покажуть детектор і почнуть наганяти страху. І все це для того, щоб вивести нас з рівноваги, щоб жижки в пас трусилися від самого погляду на те диво. А мені начхати на все, бо я вже натренував свою волю, вірю у перевагу людини над машиною.

— А якщо випити таблетку, яку ви мені дали позавчора?

— Можу дати ще, після них, кажуть, нерви стають мов манільські канати. Та краще покладатися на себе. І тобі раджу.

— Спасибі, що розповіли! — Димов ніяково посміхнувся. — І за позавчорашнє.

— Пусте!

— Не кажіть, для мене ваше добре ставлення багато важить. Ми ж тут кожен сам по собі. Горлянку один одному ладні перегризти. І коли хтось, коли…

— Зрозуміло. І мені, сказати по правді, тут не дуже весело. Може, й гірше, ніж вам. Тому так часом хочеться з кимось бодай словом перемовитись…

— Мені іноді доручають приставляти вантажі. Якщо вам колись треба буде знову вкинути листа чи щось переказати… Я з охотою… Зроблю це обережно.

— Ну, спасибі! Бо тепер, мабуть, не скоро пощастить вирватися з нашої в’язниці.

Незабаром машина проминула шкільну браму. Домантович з Димовим розпрощалися, холодно кивнувши один одному. Лише в погляді обох світилося незвичне тепло.

Того ж вечора Домантовичу довелось заступити на чергування замість іншого вихователя, котрий раптово зліг. Незадовго до відбою в двері чергового несміливо постукали і до кімнати протиснулась невисока вертка постать.

— Чому зайшли без дозволу, Гусєв? — невдоволено запитав Домантович.

— Пробачте, пане інструктор! Зачулися чиїсь кроки, і я злякався, що мене побачать. Бо справа в мене така… Делікатна, одне слово.

— Говоріть і коротше, що там у вас?

Гусєв нечутно наблизився до стола, озирнувся на двері, потім півголосом проказав:

— Донесення хочу зробити про одного курсанта. Димов його прізвище.

«Ах ти ж гнида!» — огидливо зморщився Домантович.

— Слухаю. Що він там накоїв?

— Ще не накоїв, пане інструктор, але збирається накоїти. Наміряється тобто.

— Говоріть конкретніше!

— Дозвольте по порядку, пане інструктор, щоб уся картина вималювалась. Жили ми, значить, в одній кімнаті. Так моє ліжко, а так його. Ну, познайомились, ніби товаришувати стали. І почав я примічати за ним настрої всілякі. То заведе про свій Сибір, то лає все німецьке. І запримітьте таку деталь. Як зайде мова про Росію, то вирази зовсім невідповідні: наші, каже, або в наших. Я, звичайно, підтакував, щоб вивідати, а він і зовсім розперезався. Радіо взявся крутити. Крутить, крутить, але так хитро, щоб ніби ненароком Москву зачепити, щось вихопити з передачі. Я кажу йому: покинь ти нишпорити по ефіру, знайди якусь музику, а він тільки посміхається та, примруживши очі, дивиться на мене… Одного разу спіймав репортаж: у Будапешті грало московське «Торпедо» з «Вашашем». Бачили б ви, як він за росіян уболівав. Коли вони забили четвертий гол, мало не цілуватись поліз. Я ще тоді хотів сповістити, та хотілось фактів більше зібрати.