Вивіска над дверима сповіщала: «Петер Мейєр. Ремонт парасольок, сумок, дорожніх речей, шкіряної галантереї». Біля входу тулилася невеличка вітрина з напіврозкритою валізкою, пасками, різних розмірів і фасонів сумками, поверх яких звішувалися застібки-блискавки. Один бік вітрини майже цілком затуляв великий кофр. Крізь проміжки серед цієї навали речей було видно, що Мейєр в майстерні не сам. Літня опасиста жінка раз у раз відкривала й закривала велику чорну парасольку, в чомусь переконуючи майстра. Зачувши дзвінок над дверима, Мейєр скинув на нову відвідувачку очманілий погляд. Його обличчя відразу пояснішало. Поспішно погодившись на всі вимоги прискіпливої замовниці, він швидко її вирядив.

Годинник показував без п’яти десять, та Мейєр не квапився провести Марію в кімнату за майстернею.

— Гельмут просив пробачити. Він звільниться лише за годину. Якась невідкладна справа.

— Справді невідкладна чи…

— Ні, ні, не хвилюйтесь, нічого небезпечного. Якби було так, він би остерігся, відклав зустріч на інший день.

— Звичайно, — погодилась Марія, намагаючись не виказати свого неспокою.

— Може, зачекаєте там? — Мейєр кивнув за прилавок, де за портьєрою ховалися двері до його скромного житла.

— Краще пройдуся.

Марія рушає навмання вздовж вулиці, і вітер тепер не тішить її, а дошкуляє. Зайти хіба на поштамт? Вона абонує там скриньку, про це просив її Фред, він уперто чекає від когось листа, хтось має написати йому на її ім’я. Тепер, коли попереду стоїть певна мета, годинне чекання вже не здається таким тяжким. Звісно ж, з Зеллером нічого не могло статися…

На поштамті, як завжди, велелюдно. Марія купує кілька конвертів і марок, непомітно озирається. Ніхто не звертає на неї уваги; тих поглядів, що ними окидають її деякі чоловіки, можна не брати до уваги, — для молодої вродливої жінки це звична річ.

Марія проходить до іншого залу, де вздовж усіх чотирьох стін ліпляться пронумеровані поштові скриньки. В цьому приміщенні майже порожньо, всього чоловік з десять. Забравши свою кореспонденцію, вони спішать вийти. Все це здебільшого ділки, які за родом своїх занять часто бувають у роз’їздах і воліють, щоб їх службові та інтимні таємниці не потрапляли до людей, котрим це листування не належить бачити. Долаючи ніяковість, Марія відмикає свою скриньку. В ній кілька рекламних проспектів різних фірм. Молода жінка витягає їх усі жужмом, не розглядаючи, кладе в свою сумочку і лише тоді помічає — поміж ними лежить конверт! Гірке почуття проймає її серце, вона знає: їй особисто нема кому писати. І все ж вона радіє. За Фреда. Він щоразу запитує, чи давно вона була на поштамті. Мабуть, звістка, на яку він так нетерпляче чекає, для нього дуже багато важить.

Тільки пів на одинадцяту. В її розпорядженні ще тридцять хвилин, нема чого квапитись. Тим більше, що Зеллер може й запізнитися. Година не такий уже великий строк, щоб устигнути впоратися з якоюсь терміновою справою. Марія сама тільки й встигла, що зайти на пошту. Фредові сьогодні явно пощастило: не бачити б йому сьогодні листа, якби… Марія раптом спиняється, вражена думкою, що вона не має права йти до майстерні Мейєра з листом, зміст якого їй невідомий. Хтозна, що він містить. Вкинути назад у скриньку? Подзвонити Фредові, щоб той зараз же його забрав? Звичайно, краще за все покласти лист туди, звідки вона його щойно вийняла. Марія повертає назад, та на душі в неї неспокійно. А що коли хтось бачив, як вона поралась біля скриньки? Поволі, дуже поволі перетинає зал, серце в грудях калатає все дужче й дужче. Що з нею? Може, то інтуїція підказує їй, що десь причаїлась небезпека? Он той підозрілий панок, чому вія на неї так дивиться? Вона, здається, його десь бачила, чи не тоді, коли відмикала свою скриньку? Яке принизливе почуття цей страх, що раптом невідомо чому на неї навалився…

Марія спиняється і рішуче прямує в бік найближчого вільного таксофона, щільно причиняє дверцята кабіни. Мить провагавшись, набирає знайомий номер.

— Ви забули в мене свого листа, Фреді! — каже вона перше, що спадає на думку. — Як це необережно! Ви ж знаєте мого чоловіка і його звичку копирсатись у моїй сумочці… Ах, не буду ж я пояснювати все телефоном! Звідки дзвоню? З поштамту. Якщо ви негайно сядете в машину, ми зустрінемось десь на півдорозі до мого дому. Тільки покваптесь; рівно об одинадцятій я мушу, подати чоловікові сніданок… Гаразд, домовились, чекаю…

«Ху, здається, він усе зрозумів. Принаймні те, що йдеться про листа до нього і про якусь небезпеку для мене».

Тепер вітер дме в спину, він немов підганяє Марію, та вона йде поволі, пильно придивляючись до всіх зустрічних машин. Одна з них завернула в провулок. Якщо це Фред, він зараз сам має перетнути перехід. Збоку пропливають вітрини великого універмагу, тут юрмиться багато народу, в такій штовханині можна й розминутись. Марія прискорює крок, щоб швидше вирватися з людського потоку. Вона ступає так рішуче, що їй мимоволі поступаються дорогою. Ось уже й позаду універмаг. Попереду знову напівпорожній тротуар. Та знайомої постаті на ньому не видно. Взагалі вона вчинила нерозважливо, подзвонивши Фредові. Треба було перебороти страх і вкинути листа в скриньку. Телефонні розмови можуть підслуховувати, яка гарантія, що за Фредом не стежать? Казна-що… Шульц досвідченіший за неї і коли погодився зустрітись, то зважив на все. Одного він не взяв до уваги, яка вона, Марія, боягузка, яка нікчемна з неї помічниця. Ніж потерпати від страху, краще подумай, як непомітніше передати листа.

Розкривши сумочку, Марія шукає носовичка, перекладає вгору всю одержану кореспонденцію. Якщо застібку не закрити щільно і сумка впаде на тротуар… Тільки зробити це природно…

Назустріч іде Фред. Його погляд байдуже спиняється то на одному, то на другому перехожому. Ось він слизнув і по Маріїному обличчю. Вираз його очей не вказує, що він помітив її. Кроків за десять вони зустрінуться і тоді… Молода жінка удає, ніби в праве око їй потрапила порошинка, тре його хусточкою, хоче відтягти нижню повіку і, щоб було зручніше, затискає свою ношу під пахвою. Марія стоїть, Фред наближається. Крок, ще один — і він буде поруч. Марія відводить лікоть, і сумочка зненацька вислизає, падає, застібка розкривається, брязкотять, розкочуючись, дрібні монети, стукнулась об асфальт пудрениця, поверх неї лягли рекламні оголошення, конверт.

— Боже, яка я незграба! — вигукнула Марія і нахилилася зібрати речі.

— Дозвольте вам допомогти, фрау! Вдвох ми впораємось з цим скоріше.

М’які криси сірого капелюха ховають Фредові очі, Марія бачить лише його уста.

— Що за паніка? — стиха зривається з них.

— У мене зустріч з Гельмутом, — так само тихо відповідає Марія. — Я маю прийти абсолютно чистою, а цей лист…

— Зрозуміло…

Чоловік і молода жінка випростуються.

— Перевірте, фрау, чи все ми зібрали.

Марія робить вигляд, ніби перевіряє вміст сумочки. Поляскуючи по долоні згорнутим удвоє конвертом, чоловік у сірому капелюсі співчутливо спостерігає за нею, потім недбало кидає листа собі в кишеню і пальцями звільненої руки торкається капелюха.

— Приємно було допомогти вам, — каже він, чемно вклоняючись.

— О, з вашого боку це так люб’язно!

Звичайна вулична сценка. Навряд вона привернула чиюсь увагу. Зараз вони розійдуться, ці двоє незнайомих, що випадково зустрілись на тротуарі. Та молода жінка поводить себе дивно. Рвучко крутнувшись, вона щільно притиснулась до плеча чоловіка в сірому капелюсі, просунула руку йому під лікоть:

— Затули мене! — кидає вона поспіхом, тягнучи його до найближчої вітрини. Марія стає до неї майже впритул, спиною до проїжджої частини вулиці. Стань так, щоб мене не було видно з машини, що наближається, Григорій озирається. В око відразу впадає звичайний армійський «віліс». Він не мчить, навіть не їде, а ледве посувається. Його пасажири, майор і два капітани, про щось сперечаються. Звідки вони тут взялися? Члени комісії по репатріації, представники радянської військової адміністрації, просто офіцери, які знайомляться з Берліном? Григорій кладе руку на Маріїне плече, близько нахиляє до неї голову і запитує: