— Неіснуючими? Ви гадаєте, їх не було?

Нунке посміхнувся, примружився, мов ситий кіт, витримав паузу і лише після цього із зверхністю людини, обізнаної з багатьма таємницями, багатозначно мовив:

— Були, та спливли. Свого часу про це подбав Скорцені. Що-що, а листування дуче з Черчіллем Отто приховав добре. Фред, зважте, я вам довіряю державну таємницю! Ці листи у нас. Прийде час, коли ми зуміємо їх використати. Сподіваюсь, ви розумієте, що жодна душа про нашу розмову не повинна знати?

— Про такі речі навіть не попереджають, настільки вони зрозумілі… Виходить, Вайс погнався за марою!

— Завдавши нам стільки неприємного клопоту! Коли б не він, ми могли б побути в Римі ще кілька днів, а тепер доведеться сьогодні ввечері виїхати. Береженого, як кажуть, і бог береже. Я вже дзвонив Рамоні, його секретар замовив нам квитки. Він може подзвонити з хвилини на хвилину, тому в мене така пропозиція: давайте поснідаємо тут, у номері, а потім походимо по магазинах, ви допоможете мені вибрати подарунки дружині й дітям.

— З охотою. Викликати офіціанта?

— Я вже замовив сніданок на дві персони. Накажіть, щоб подавали.

Григорій подзвонив до ресторану і, поки Нунке прибирався, поки сервірували стіл, взявся переглядати газети. Увагу його привернув вміщений в «Уніта» і «Аванті» набраний жирним шрифтом запит до поліції. Ага! Он чому Рамоні вчора так нервував, прочитавши прізвища затриманих за підозрою в убивстві! Навіть наказав Джузеппе негайно звірити ці прізвища з якимсь Батісто. Джузеппе при цьому прикусив губу, ніби стримуючи посмішку, та вона світилася в його очах, коли він поглянув на Григорія. Взагалі Джузеппе поводився вчора досить дивно. Гончаренкові не раз здавалося, що він хоче залишитися з ним наодинці, і вигляд у нього був не насторожений і злий, як раніше, а скоріше приязний. Радіє, що збудеться гостей чи підготував якусь капость і тепер з того втішається?

Його думки про секретаря Рамоні наче передалися через відстань — пролунав телефонний дзвінок, і в трубці почувся голос Джузеппе.

— Синьйор Нунке? А, це ви, синьйор Шульц! Дуже добре, я вам дзвонив у пансіонат. Рівно о четвертій я до вас зайду, щоб вручити квитки, поїзд відходить о восьмій. Дуже прошу: влаштуйте так, щоб ви були самі. У мене до вас важлива справа. Дуже важлива і… приємна. Щоб не збудити підозри господаря номеру, скажіть лише одне слово: «так» чи «ні».

— Так, Джузеппе! — На другому кінці зумер відключився, Григорій повільно поклав трубку, роздумуючи над тим, яка справа, та ще й приємна, може бути у секретаря Вітторіо Рамоні до Фреда Шульца.

— Поїзд відходить о восьмій! — гукнув Григорій Нунке, підійшовши до дверей опочивальні.

Нунке дотримувався правила: за їжею не вести ділових розмов, тому під час сніданку обидва торкалися лише сторонніх тем, хоч було видно — думки обох сягали далеко від того, про що говорилося. Коли подали незмінну каву, Нунке не витримав.

— Ось вона, далекоглядність нашої політики, Фред! Ще вчора ми з вами були вигнанцями, а сьогодні повертаємося до Німеччини із щитом, а не на щиті. Повірте мені, Гелен доможеться свого: не тільки відродить німецьку розвідку, а й зробить її наймогутнішою.

— А чи не здається вам, що попередження про найтісніший контакт з окупаційними американськими властями, по суті, є завуальованим натяком на нашу залежність від усіляких думбрайтів?

— Лише на початку нашої діяльності, Фред, лише на початку. З стратегічних міркувань це навіть доцільно. Дайте нам набратися сили і тоді… О, тоді коліном під зад Думбрайту і таким, як він!

— Шкода, не можна зробити цього завтра ж! Я так і не зрозумів: позбудемось ми його опіки чи ні?

— Якщо вже мати боса, то я волів би іншого… До речі, як ви гадаєте… отой недокінчений лист Вайса до Думбрайта був першим?

— Ви помітили, як скрупульозно він підраховував свої витрати? Занотовано буквально все — аж до такої дрібнички, як квиток на автобус. Поштових видатків серед записів нема. Я уважно перевірив.

— Дивує мене все-таки Вайс. — Нунке потер пальцями чоло над переніссям. — 3 документів, які ми маємо в школі, видно — він людина не дурна, дуже обережна. Я мав нагоду ознайомитися з однією справою — він її вів, ставши слідчим гестапо. Блискуче проведене слідство, хоч справа була заплутаною. Як же міг він, людина, безумовно, розумна, встряти в таку авантюру?

— Вайси — це наша помилка, вони типовий продукт середовища, що їх породило. їхній мозок пристосовано лише для виконання певних функцій. Завів хтось пружину — і вона починає розкручуватися з несхибною послідовністю, виток за витком, у заданому темпі й напрямку. Як добре налагоджений механізм. Та досить потрапити в цей механізм якійсь порошинці — і він виходить з ладу. У Вайса ж така порошинка була…

— Цікаво. Що ж то за порошинка?

— Непомірна, просто хвороблива жадоба до грошей.

— Ну, хто не любить грошей у наш час, — розчаровано промовив Нунке, який сподівався почути щось пікантне.

— Не потяг, не любов, а патологічна пристрасть. Невтолима спрага і голод Тантала, який по саме горло стояв у воді, бачив перед собою поживні плоди, та не міг торкнутися їх устами. Тривалий час він працював у Заксенхаузені на створеній за секретним наказом фабриці фальшивих грошей. Долари, фунти стерлінгів проходили через його руки нескінченним потоком, нагромаджувались горою. Під його наглядом сотні в’язнів м’яли їх, злегенька терли, щоб надати їм вигляду таких, що побували у вжитку. Він якось розповідав мені про це, бачили б ви, як тряслися його руки, він кляв себе, що не наважився нічого зачерпнути з того моря багатства. Те, що він не наважився, коли інші нажилися, породило комплекс неповноцінності. Крім жадоби до грошей, йому ще треба було довести собі, що він спроможний на рішучий крок… Ось ті порошинки, ось чому пружина зіпсувалася і стала.

— А, знаєте, ви це змалювали переконливо. Ви психолог, вас треба стерегтися.

— Набуваю потроху досвіду, гер Нунке! Після вашої доброї науки в камері смертника.

— І досі не можете пробачити? Незважаючи на все, що я для вас зробив?

— Передусім не можу пробачити собі. Що ж до вас, то мій святий обов’язок вам віддячити. В міру своїх сил я це й роблю.

— Я знаю, з вами ми завжди порозуміємось, — потиснув лікоть співрозмовникові Нунке, прямуючи разом з Григорієм до дверей.

Самовпевненість і добрий гумор знов повернулися до Нунке, а коли вони вийшли на гомінку віа Націонале, всі тривожні думки і зовсім розвіялись. Та й важко було не піддатися загальному настрою безтурботності, який завжди панував на головних вулицях міста. Невпинний рух машин, добре оформлені вітрини, розмаїтість юрби, що снувала на тротуарах, численні групи туристів — усе це надавало вулицям столиці святкового вигляду. Опинившись на головній магістралі, люди немов забували про свої турботи, що допіру точили їм серце, ставали часткою цього потоку, а він плинув у розкішних берегах, віддзеркалюючи на своїх хвилях всі навколишні принади.

Григорій не любив ходити по магазинах, проте поступово вони почали збуджувати його цікавість. Поїздка де Гаспері за океан, оплачена для італійського народу такою дорогою ціною, дала свої наслідки. Полиці універмагів, спеціалізованих крамниць були сповнені силою товарів американського походження, і ці заокеанські новинки гіпнотизували людей застарілою елегантністю вже напівмодних речей, доступними цінами, коли зважити на те, як нечувано дорого коштують продукти. Кіло м’яса чи модні туфлі? Тамуючи голодний блиск очей і глитаючи слину при згадці про смажену печеню, синьйорити і молоденькі синьйори віддавали перевагу туфлям. Щоб бути красивою, треба страждати! Так принаймні каже французьке прислів’я, зрозуміле жіноцтву всього світу.

Нунке прискіпливо вибирав подарунок дружині, з німецькою практичністю прагнучи поєднати красиве з корисним. Він не скупився, та за свої гроші хотів мати речі тільки найвищого ґатунку, і продавці, розуміючи, що мають справу з знавцем, не лише поштиво, а й охоче викладали перед ним все найліпше з наявного асортименту. У Григорія перед очима кружляли кола — стільки він надивився всячини.