…У просторому, добре вмебльованому номері готелю на віа Націонале смокче через соломинку ядучо-зелений напій містер Хейєндопф. Він устиг добре випити в барі, але уява про те, як можна проводити вільний час, у нього поєднується лише з двома поняттями: спиртне і жінки. І оскільки з жінкою йому сьогодні не пощастило, довелося вдовольнитися пляшкою і бокалом. Поклавши ноги в капцях на стіл, Хейєндопф солодко мружить очі, цілком задоволений усім на світі: цією рідиною, містером Гордоном, який дав йому п’ятиденну відпустку, і, звичайно, самим собою, бо лише власна кмітливість напоумила його поїхати в Рим, де антикварного мотлоху — хоч греблю гати. Але зараз він не думає про ті кілька дрібниць, хоч їх устиг купити майже за безцінь, якщо рахувати на долари, а не на ліри. Вийшло так, наче він вийшов надити маленьку рибку, а впіймав кита! Ну, ще не впіймав, але безперечно впіймає, бо, вздрівши здалеку Сомова, який сідав у машину, кинувся за ним навздогін і дізнався, де той мешкає. Жалюгідний пансіонат, у ньому може жити лише людина, справи якої в цілковитому занепаді. Що ж, тим краще. Легше буде спокусити його роботою під началом містера Гордона. Саме такі спритні хлопці йому вкрай потрібні.

І він не поскупиться на винагороду за цінне для них надбання. Та й для службової кар’єри Хейєндопфа це матиме значення. Отже, завтра… Потягуючись і солодко позіхаючи, обранець фортуни містер Хейєндопф, якому в усьому так щастить, прямує до ліжка…

…Прокинувся і ввімкнув світло Григорій. Він не пам’ятає, що йому снилося, але по тому, як тоскно стискається серце, розуміє — снилася рідна домівка. Вхопитися хоча б за краєчок цього сну і впірнути в нього назад, бодай уві сні побувати на рідній землі. Він простягає руку, щоб знову погасити світло, і враз її спиняє. Не треба себе розмагнічувати. Зніми з полиці книжку і почитай. Поглянь, скільки в тебе добрих розрадників! Григорій сьогодні ночує в спорожнілій оселі Матіні. Мартін забрав з собою лише кілька медичних довідників, кілька нових журналів. За всім іншим він приїде потім. Розкошуй, хлопче, на всю губу, бери перший-ліпший том, он їх скільки вишикувалося на стелажах. Чи матимеш і ти колись змогу зібрати собі бібліотеку? Григорій підводиться і любовно проводить рукою по спинках книжок. Ось воно, безсмертя! Навічно закарбовані в чорних рядках найтонші порухи людської душі, політ думки, звернені до нащадків сподівання. Матеріалізація особистості автора, вічно присутнього серед живих… Перемагаючи спокусу взяти щось з останніх новинок, Григорій зупиняє свій вибір на всесвітній історії Шлютера. У другому томі йдеться про Німеччину, це саме те, що йому треба. Заглянувши в минуле народу, легше зрозуміти його сучасне. Знову поклавшися в ліжко, Гончаренко заглиблюється в читання. Однак читати таку солідну розвідку в італійському перекладі важко. Явно бракує запасу слів. Григорій плутається в довгих періодах. Щоб збагнути їх зміст, доводиться напружувати увагу, одне речення перечитувати по кілька разів. Книжка лежить на ковдрі розгорнутою палітуркою вгору, а думки вже блукають далеко від неї, линуть слідом за Агнесою, Ірене й Матіні, які зараз десь у дорозі. Раптом спливають у пам’яті побіжно кинуті ним слова в останні хвилини прощання: «Ага, мало не забув: прочитаєте листа, я його лишив у бюварі на столі». Матіні не сказав, від кого лист, а Григорій не встиг спитати, бо вбігла Стефанія, збуджена клопотами, що завжди передують від’їзду, почала наполягати, щоб чоловіки допомогли їй щось спакувати. Так і вислизнули ці слова з пам’яті, могли й зовсім забутися… Кілька аркушиків поштового формату, списаних німецькою мовою. Прочитавши тільки звернення, Григорій глянув на підпис. Лютц! Любий Карл… єдина людина серед зграї хижаків, в яку потрапив Григорій, опинившись у Сен-Ремі.

«Мартін, друзяко, бісів ти хлопець, тобі й невтямки, як я зрадів, діставши твою адресу! — писав своїм розгонистим почерком Лютц. — Стоїть оце навпроти мене пляшка добрячого бренді (з такої нагоди, як зустріч з давнім другом, я дозволив собі таку розкіш), два повних келихи, я потроху відпиваю з одного і цокаюсь з другим, уявляючи, що тримаєш його в руці ти. От тільки не вистачає твоєї сумовито-іронічної посмішки, а вона мені ой як потрібна в моєму собачому бутті.

Товпляться слова й товпляться, просто пхнуться на папір, і я просто не знаю, з чого почати, — стільки поназбирувалося всячини з того часу, як ми з тобою бачились востаннє. Курт, з яким я здибався, розповів мені про твої прикрощі, і я радий, що вони минулися, бо в житті, де все тече і все змінюється, непоправним і справді непорушним є лише одне — смерть. Розповім тобі про безглузду загибель нашого спільного друга Генріха фон Гольдрінга. Випадково мені до рук потрапила паршивенька газетка — випускалася в одному з таборів для інтернованих німців, — з неї я дізнався, що Генріха стратили за збройний напад на солдата окупаційних військ. Повідомлення було офіційним, отже, його вірогідність не викликає сумнівів. Не буду писати, як боляче це мене вразило. Я дуже любив Генріха, хоч, признаюся, не завжди розумів, чим він керується у деяких своїх діях. Та однаково його дружба дала мені дуже багато. І не тільки в цьому справа — взагалі боляче й сумно, коли однією порядною людиною стає на світі менше. Годі, ставлю крапку, бо заяложені сентенції так і бринять на кінчику язика. Краще вип’ю ще раз з тобою, Мартіне, цей келих аж до дна за його пам’ять.

Мабуть, годиться розповісти тобі про себе. Якщо писати лише про факти і події, в які вклалося моє життя, то їх не так уже й багато. Був інтернований, незабаром випустили. Осів у Берліні — його західній частині, бо саме там знайшов свого старшого брата, єдиного, хто лишився живим у нашій сім’ї. Проте з братової домівки довелося втекти, щоб не слухати нудних напучувань добропорядного бюргера. Тепер живу як репетитор в одного з своїх учнів. Ага, я ще тобі не сказав, що викладаю в школі молодим белбесам історію. Заробляю не те щоб багато, а на скромне прожиття вистачає. Тим більше, що за репетиторство одержую кімнату й харчі і, уяви, навіть… ласку господині. Отже, маю коханку, яку не люблю і яка, певно, не любить мене, бо стрибає в гречку з нічого робити, можливо, щоб помститися чоловікові, котрий никає десь по світах. Бридко це все страшенно, а порвати не вистачає сміливості. По-людському шкода жінки, дуже припав, мені до серця хлопчина, лагідний, допитливої вдачі. Він захоплюється живописом, мріє стати художником, тільки навряд батько йому це дозволить, принаймні так гадає Берта…

Ось тобі факти. Нічого особливо страшного ніби й нема. А воно є, Мартін, є! І безсонні ночі, і страх, і сум’яття в душі. Тут уже не відкараскаєшся кількома словами. Погано мені, Мартін, так погано, що й словами не змалюєш! Тому і стоїть оця пляшка на столі, і, признатися, є ще кілька порозтикуваних по схованках, про що моя люба господиня навіть не здогадується. Колись на аеродромі біля Сен-Ремі один з милих наших жартівників спіймав чи то мишу, чи пацюка, я вже не пам’ятаю, облив бідне звірятко бензином і пустив його бігати по льотному полю. А нещасне створіння взяло й шугнуло в літак. І так спритно, що ніхто того й не помітив. Літак, звісно, згорів. Отаке нині коїться і в Німеччині. Злочинні руки не скупляться на пальне, щоб підпалити молоді серця, і буде з того те саме, що сталося на аеродромі,— живі смолоскипи димом пустять все навколо. Я кажу лише про молодь, бо стикаюся з нею найщільніше і вболіваю за неї найбільше. Попри це мучать мене і думки про власну персону. Ти знаєш мою вдачу — тюхтій, і годі! Якби хтось штовхав мене в потилицю, може, й пішов би я проти течії, а тепер тільки й того, що ляпаю руками по воді, не наважуюсь вийти на глибоке. Даремно мої колеги поглядають на мене скоса, з мене боєць, як куля з г…, пробач за таке порівняння… Ех, любий друже, любий друже, думав вилити тобі душу, а слова, мов кістка, застряли в горлянці. Може, тому, що сам не пережував усе як слід? Далебі, так. Тому пробач за це слиняве послання. І не думай, ніби винна витому пляшка, яку я встиг вихилити. Присягаюся, ні! Живи здоровий і напиши мені про себе. Надсилай листи на головпоштамт, до запитання, бо коли писатимеш за місцем мого проживання, лист може потрапити не до моїх рук, а до ніжних пальчиків фрау Берти. Отже, чекаю на відповідь. Обнімаю тебе, друже! Ех, шкода Генріха, так шкода! Пам’ятаєш наші розмови втрьох і суперечки? Ще раз бувай здоров! Зичу тобі повну торбу щастя. Фортуна ж бо проживає в ваших місцях, і до тебе, як до співвітчизника, вона, може, буде милостивіша, ніж до мене. Твій Карл Лютц».