Григорій вийшов на ґанок. Пораючись біля Маріанни, він весь час сторожко прислухався, чи не зупинилась біля вілли машина. Хотілося першим зустріти Матіні. І не лише для того, щоб наодинці привітатись з давнім другом. Треба було попередити Мартіна про зміну свого імені, щоб той не назвав його в присутності секретаря Рамоні Генріхом фон Гольдрінгом.

Може, така обережність і зайва, може, Рамоні розповів Джузеппе, як мимохіть викрила Фреда Шульца Лідія. Скоріше за все так воно і є, але про всяк випадок… Думка уривається, Григорій збігає з ганку.

Матіні!

Лише мить стоять вони посеред доріжки, до болю міцно стиснувши руки. Цей безмовний потиск красномовніший за слова. їх забрала тривога, яку вони читають у погляді один одного.

— Доза велика? — запитує Матіні вже на ходу.

— Гаразд не розібрався. Стан був тяжкий, довелося діяти негайно.

— Як саме діяти?

— Промивання шлунка, камфора… Мартін, одне попередження, — Григорій затримує друга за рукав, — у силу різних причин я звусь тепер Фредом Шульцом. Поясню потім.

Матіні мовчки киває головою. Він сприймає це як факт, йому ніколи над цим розмірковувати, всі його думки лікаря спрямовані зараз на одне — в якому стані хвора.

Підтримувана Лідією, вона напівсидить у ліжку. Змарніле личко, великі вологі очі переляканої сарни. Дівчина вже не спить, але не прокинулась остаточно. Вона дивиться на Фреда, Матіні, але не бачить їх, не розуміє, чому вони тут. Певно, вони видаються їй постатями з примарного сну, з якого вона ніяк не може виринути.

Кивнувши Джузеппе, Матіні швидко підходить до ліжка, зазирає дівчині в зіниці, мацає пульс.

— Поки що покладіть її! Накрийте отой столик чимось чистим. Принесіть воду помити руки і, звичайно, мило. Щоб було вдосталь води гарячої на грілки! Фред, звідки ви знаєте, що вона випила саме люмінал?

— Ось дві порожні рурочки з етикетками — вони валялись на підлозі. Третю, з барбамілом, вона, очевидно, тільки відкоркувала або випила мало. Я на неї випадково наступив, але з потолочі видно, що таблеток лишилось багато… Як ви гадаєте, Мартін, небезпека минула?

— Сподіваюсь. Пульс ще слабенький, але більш-менш ритмічний. Зараз її вислухаю і зроблю потрібні впорскування: лобелін, кофеїн і таке інше. У вену доведеться влити глюкозу. А загалом все залежатиме від того, наскільки вчасно було виведено з організму отруту. Доза не така вже велика, і якщо снотворне не встигло всмоктатися… Як давно вона його випила? Який проміжок часу між отруєнням і промиванням?

— Я зайшов сюди випадково. Лідія каже, що все сталося хвилин за п’ятнадцять до мого приходу. За промивання взялися відразу. Дуже важко було збудити її, але все-таки…

— Добре, що ви нагодилися вчасно. А я припізнився — не міг знайти таксі. Чому не викликали карету «швидкої допомоги»?

— Дівчина — наречена мого знайомого. Не хотілося розголосу. Через неї, звичайно.

— Ет, коли йдеться про життя! Його не ставлять у залежність від такої дрібниці. Добре, що пощастило промити шлунок, а якби ні? Без спеціальних знарядь, певних навиків це не завжди вдається, коли хвора людина в такому стані. — Матіні сердито витягав з своєї лікарської валізки і розкладав на застеленому столі коробочки з ампулами, стерилізатор, вату, слоїки, гумові джгути.

— Вам у чомусь допомогти, Мартін?

— Навпаки. Я попросив би всіх, крім Лідії, вийти. Зараз я оглядатиму хвору.

— Ми з синьйором Джузеппе будемо в суміжній кімнаті. В разі чого — гукніть.

Двері опочивальні закрилися.

Подих полегшення вихопився одночасно з грудей Григорія і Джузеппе, і обидва розсміялися, обмінявшись приязними поглядами. Від коректної стриманості секретаря Рамоні, здавалося, не лишилося й сліду.

— Хоча і вилаяв нас з вами Матіні, а впорались ми все-таки непогано. Як ви вважаєте, синьйор Джузеппе?

— Не ми, а ви, синьйор Шульц! Я настільки розгубився, що тільки автоматично корився вашим наказам.

— Пусте! Без вашої і Лідіїної допомоги… Ви думаєте, я не розгубився? Ще й як! Просто комусь треба було взяти командування на себе. Коли з’явився Матіні, гора з плечей спала.

— Ви давно знаєте синьйора Матіні?

— Разом були в армії. Один час він мене навіть лікував. І ось випадок звів нас знову. Дивні збіги обставин трапляються у житті, правда?

— Війна звела докупи таку кількість людей, що зав’язалися, здавалося б, неймовірні взаємини. Я чув, цей Матіні подався наприкінці війни до гарібальдійців?

«Он до чого ти хилиш!»

— Не знаю. Війна звела нас, війна і розлучила. Серед військових це звичайне явище. Я знав Матіні як людину високопорядну, сподіваюсь, він таким і лишився. Це єдине, що я можу про нього сказати.

«Скажи хто твої друзі, і я скажу, хто ти… Фред Шульц, ви себе викрили!..»

«Як може викрити людину одне речення! А я ж щойно відчув до тебе приязнь, Джузеппе!..»

У поглядах, що знову зустрілись, не було вже тепла. За зовнішньою байдужістю обидва співрозмовники ховали свої думки, свої побоювання, сподівання, і це робило розмову вимушеною, нестерпно напруженою, про віщо б вони не заводили мову. Місток, що перекинувся був між двома людьми, зник.

— Я на хвилинку вас залишу, синьйор Шульц, — підвівся Джузеппе. — Про всяк випадок заварю свіжої кави. Може б, випили чашечку і ви? У вас стомлений вигляд.

— З охотою. Викурив поспіль дві сигарети, і в роті так гірко, ніби не Маріанна, а я сам випив усю оту капость.

Джузеппе вийшов. Григорій пройшовся по кабінету, дослухаючись до звуків, що глухо долинали за дверима опочивальні. У пам’яті сплив вечір, коли він уперше побачив дівчину. Вже тоді йому впало в очі щось ненормальне у її взаєминах з Рамоні. Надмірна дражливість і збудженість Маріанни, невміло визивна манера триматися, страх лишитися з своїм нареченим наодинці, сльози, коли вона побачила свій подарунок — ніж — поламаним. Після цього він ще кілька разів зустрічав Маріанну в товаристві Рамоні; між Григорієм і дівчиною встановилась та напівдружба, яка виникає часом між людьми різного віку, ні до чого не зобов’язуючи ні старшого, ні молодшого. Він не наважився запитати, що Маріанну гнітить, вона, мабуть, теж побоялася йому звіритись. І, опинившись у скруті, безпомічна й безпорадна, не знайшовши іншого виходу, наважилась на крок, що мало не закінчився для неї фатально. А яка роль у цьому Рамоні? Чому він так раптово зник?

Григорій витягнув з кишені записку Вітторіо, залишену в пансіонаті, і ще раз її перечитав:

«Любий Фред! Повернулися батьки Маріанни, і над моєю головою може здійнятися буря з блискавками і громовицями. Волію сховатися подалі від її епіцентру. Ввечері вам подзвоню, може, Маріанна зуміє подати про себе звістку. Перекажіть їй, щоб трималася нашої версії. Неодмінно. Інакше її зарозумілий татусь не погодиться на наш шлюб. Днів за два буду, а поки вважайте мій дім своїм, в разі якихось особистих ускладнень звертайтесь до Джузеппе. Щиро вам відданий — Вітторіо».

Небагато, зате красномовно! Замість самому порозумітися з батьками дівчини…

— Фред, можете зайти!

Григорій здригається, запитливо дивиться на Матіні. Той робить заспокійливий жест: усе, мовляв, гаразд! Але тут-таки додає:

— Я наполягаю на лікарні. Без медичного догляду хвору залишати не можна, потрібні аналізи… Ходімте, умовте її!

— Стривайте, Мартін! У неї дуже складна обстановка вдома.

— Тим більше. Додаткове психічне навантаження тільки погіршить стан. Хто її батьки?

— Не знаю. Зараз запитаємо у Джузеппе. До речі, ось і він. Та ще з кавою. Вип’єте?

— Залюбки. Але ковтків зо два. У мене не все гаразд з серцем. То хто ж батьки вашої нареченої, синьйор… Джузеппе, здається? І як це ви не вберегли дівчину від…

Джузеппе здивовано дивиться на Матіні, злегка червоніє:

— Я лише скромний секретар у цьому домі. Маріанна Вісконте — наречена синьйора Рамоні.

— Пробачте, — і собі змішався Матіні. Взявши з рук Григорія чашечку з кавою, він повільно покалатав у ній ложечкою, замислено повторюючи — Маріанна Вісконте… Вісконте… Скажіть, а як звуть її батька?