— Кожен стане власником акцій на суму п’ять тисяч доларів плюс три проценти прибутків від цієї суми. Ви особисто одержите десять тисяч плюс участь в усіх прибутках. Вас це влаштовує? Не хочу забігати наперед, але гадаю, що скоро американські й англійські капітали тісно побратаються з німецькими.

— О, це чудово!

— А тепер дозвольте мені піти. Тут у мене є давні друзі, й мені хочеться побачитися з ними.

— Так, це Лемке. Я впізнав його, щойно побачив. Крістіан не встиг навіть попередити мене, що це їхній мешканець. Я впізнав його з ходу. Він зупинився біля вітрини, потім увійшов до крамнички. Я сховався за рогом так, щоб розгледіти його обличчя, коли він вийде з покупками. Лемке зовсім не змінився.

У кімнаті, куди ввійшли Курт і Шульц, були вже люди. За столом, задумливо підперши голову рукою, сидів сивий чоловік у темному костюмі, з глибоким шрамом на лівій щоці. На канапі розмовляли Крістіан і двоє незнайомців.

Становище ускладнювалось. Зеллер хотів, щоб Лемке переправили в східний сектор. Було відомо, що по всій Німеччині під вивісками всіляких фірм, товариств, спілок розкидані шпигунські центри. І Лемке міг знати про них.

Звертатись до англійської адміністрації, щоб вона заарештувала колишнього начальника гестапо Лемке, не було рації. Ті, що хотіли перекинути Лемке за кордон, викуплять або викрадуть його.

— А може, мені зіграти ва-банк? — раптом запропонував Григорій. Я не тільки Фред Шульц, а й барон фон Гольдрінг. З’являюся власною персоною до Лемке й цілком офіційно повідомляю, що присланий з Пуллаха, де про нього пам’ятають впливові друзі і хочуть бачити його в «Імперії зримих тіней». Скажу, що посланий у Гамбург для переговорів з англійцями, зокрема з сером Лестером. — В очах Григорія забігали лукаві бісики.

— Але ж ви казали, що вам не можна зустрічатися а Лемке! — вигукнув Курт.

— Ти маєш рацію, Курт. Ще кілька хвилин тому я думав так само. Але ж наша професія — це завжди ризик. Від цього нікуди не подінешся. Значить, треба ризикнути, щоб цей знавіснілий есесівець став перед судом народів і знешкодив своїми свідченнями інших недолюдків.

Обличчя чоловіка, який сидів за столом, пожвавилось. Він підвів очі на Григорія, посміхнувся.

— Ну що ж, це добре. Ми постараємося допомогти вам, чим зможемо. Що ви конкретно пропонуєте?

— Увечері, коли смеркне, я в супроводі Курта і ще кількох чоловік вирушу в Хозенмооре. Ми підійдемо до будиночка, в якому мешкає Лемке. Ваші люди непомітно оточать його. Крістіан зайде до батька й попросить передати Лемке, що до нього прибула людина від Геллера, — це прізвище йому добре знайоме, — і хоче зустрітися з ним наодинці. Думаю, що Лемке погодиться. Він або вийде, або запросить мене до себе. Тоді я підіб’ю його поїхати в Пуллах. Якщо Лемке згодиться, ми виїдемо завтра вранішнім поїздом. Щоб не викликати підозри, я залишусь у нього ночувати.

— Зрозуміло. Отже, сьогодні ви рушаєте в Хозенмооре. З вами поїдуть Курт, Альфред, Вольфганг. — Секретар кивнув на двох робітників, які весь час мовчали. — І ще я пришлю на вокзал мого старшого сина. Він добре знає місцевість, ми колись там неподалік жили. Крістіан поїде раніше й попередить батька, щоб той теж був напоготові. Якщо Лемке чинитиме опір, з ним нелегко буде впоратись, ви ж самі кажете, що він битий вовк. Отже, об одинадцятій усі зустрічаються на вокзалі. Ви згодні зі мною, гер Шульц? — запитав Келлінг.

— Думаю, що краще поїхати на таксі й значно пізніше, коли в передмісті вже спатимуть. Тоді Лемке не запідозрить, що будинок його оточують. Виїдемо о дванадцятій.

— Мабуть, ви маєте рацію. Отже, збір о дванадцятій. Не доїжджаючи кілометрів зо два, відпустите таксі. Син вас проведе.

— А тепер, — знову заговорив Григорій, — я хочу вам розповісти про розмову з сером Лестером. Цього разу мені вдалося зустрітися не тільки з сером Лестером, а й з Дитріхом Штадтцінгером. Вам знайоме це ім’я?

— Звичайно. Це один з лідерів лівого крила соціал-демократів. Цікаво, що він робив у Лестера?

— Так от, Дитріх Штадтцінгер не тільки лідер соціал-демократів, він ще й зрадник, який працює на англійців. Йому доручено завербувати деяких членів профспілки, щоб переконати робітників у — необхідності відбудови верфі. Штадтцінгер і його спільники одержать акції «Гамбурзько-американського акціонерного товариства», яке під виглядом ремонту суден повністю розгорне роботу на верфях. Я не кажу вже про порушення Потсдамської угоди, про те, що в західному секторі збережено капітали німецьких монополій, які за допомогою американських кредитів будуть кинуті на підготовку нової війни. Штадтцінгер і його однодумці з допомогою англійців намагаються розпалити чвари між соціал-демократами і комуністами, а також серед самих соціал-демократів. Буде використана система підкупів, залякування та інші методи, якими володіє іноземна розвідка. До речі, торговельне товариство «Арго», яке має таке широке розгалуження в Гамбурзі,— одна з філій геленівської розвідки…

— Ого! — аж присвиснув Вольфганг. — У них працюють багато наших робітників, які, звичайно, нічого не підозрюють…

— Це ще не все, — вів далі Григорій. Служба Гелена має в Гамбурзі своє представництво, зашифроване літерою «Ву», яке теж займається підривною діяльністю. Так що справ у нас, товариші, чимало… А тепер нам треба розійтися й відпочити перед важкою ніччю. Якщо Лемке погодиться виїхати зі мною у Пуллах, ви зможете зв’язатися з Зеллером і зробити так, щоб нас перехопили десь по дорозі?

— Звичайно! Наш зв’язківець — провідник поїзда. Поїзд, яким ви завтра виїдете, зустрічатиме наша людина, і через годину Зеллер усе знатиме.

Чоловіки підвелися, міцно потисли один одному руки й побажали удачі.

Григорій і Курт їхали в таксі. Знайомий таксист мчав вулицями Гамбурга.

— Курт, мені треба хоч на півгодини заскочити в один будинок у Хозенмооре. Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити? — запитав Григорій.

— Зараз дізнаємось. Послухай-но, Вернер, — звернувся він до шофера. — Скільки часу потрібно, щоб заїхати в Хозенмооре? Кажеш, години півтори? Це нас влаштовує. Промчись з вітерцем.

Шофер повернувся обличчям до тих, що сиділи на задньому сидінні.

— Промчу, як на літаку, туди й назад. Дайте тільки заправитись по-людському. Сосисками і пивом. Бо, їй-богу, мій мотор не потягне. З ранку в роті й маківки не мав. А може, всі разом підзаправимось? Як ви на це?

— Що ж, я не проти, — посміхнувся Григорій.

Похапцем перекусивши в найближчій кав’ярні, вони рушили далі.

Залізна огорожа, що здавалася минулого разу чорною і похмурою, золотавилася під місячним промінням. Будинок ніби помолодшав за ці дні. Григорій вийшов з машини і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері зарипіли і на порозі з’явився капітан Гедлер. Примружившись, він поглянув на гостя, видно, впізнав і пішов відчиняти.

— Здрастуйте, капітане Гедлер. Я знову проїздом, забіг на хвилинку, щоб побачити фрау Берту і Ганса…

— Берта з дітьми поїхала.

— Як? Куди? — здивувався Григорій.

Здивування його було настільки щирим, що старий пом’якшав і, вирішивши, що перед ним друг дочки, швидко заговорив:

— Три дні тому до них приїхав товариш сина й розповів, як вони там добре живуть. Його діти навчаються в школі, молодша донька — в музичній. Діти багато займаються спортом і дуже задоволені. Він сказав, що брат кличе Берту з дітьми до себе. Обіцяє влаштувати на роботу. Фрідріх, товариш нашого сина, обіцяв допомогти з переїздом. Він приїхав у Гамбург у відрядження в справах своєї фірми. Ганс одразу ж загорівся: «Мамо, поїдемо, мамо, поїдемо, там не буде війни, там не навчатимуть, як грабувати і вбивати. Я зможу там малювати. Якщо ти повернешся до батька в Берлін, я все одно з тобою не поїду, залишуся тут — і у східний сектор».

Старий замовк, віддихався і провадив далі:

— Берта весь час була сумна, щось її мучило, пригнічувало. Мати чула, як вона часто плакала ночами. Берта почала умовляти нас поїхати з нею. Але ж куди нам, старим? Тут ми народились, видно, тут належить і помирати. Так і не наважились зрушити з місця. А синів товариш допоміг Берті зібратися і повіз їх з собою. Залишилися ми з дружиною самі, никаємо по дому, мов привиди, не знаємо, куди подітись…