Розповімо про взаємини того часу між східноєвропейськими країнами, про які згадує королівський посол Гілльбер де–Ланноа. Вони були надзвичайно заплутаними і залежали, переважно, від думок та вчинків керівників держав. Велике Литовсько–Руське князівство у ті роки очолював Великий князь Вітовт, який посідав престол з 1392 по 1430 рік. Вітовт був двоюрідним братом польського короля Ягайла. Обидва походили із литовського князівського роду Гедиміна. Союз Великого Литовсько–Руського князівства і Королівства Польща був започаткований династичною Кревською унією 1385 року, коли Ягайло прийняв католицьку віру та одружився з польською королевою Ядвігою. Змушений, під тиском литовських та українських князів, поступитися титулом Великого князя Вітовтові, Ягайло примусив Вітовта визнати умови Кревської унії та зверхність Польського короля над Великим князем, що згодом призвело до об’єднання двох держав. Тому Вітовт, бувши володарем держави, постійно озирався на польського короля Ягайла. Ці взаємини слід враховувати.
Угорським королем у ті роки був Сигізмунд І, імператор Германський, який із 1419 року став ще й королем Богемським. Головною причиною ворожнечі між Великим Литовсько–Руським князівством та Угорським королем (він же імператор Германський) було надання руськими (українськими) князями допомоги чехам у так званих гуситських війнах. І хоча військову допомогу чехам надавали руські князі, але Германський імператор ворогував із Вітовтом, з дозволу якого та допомога надавалася.
З південного сходу на Угорського короля, він же Германський імператор, наступала молода потужна Османська імперія заснована Османом І Газі, який правив у 1300–1326 роках. Османська імперія, ще з часів своєї появи в першу чергу посягала на землі Візантійської імперії та Угорського королівства. Тому зрозуміло, чому Османи постійно ворогували з ними усіма.
У Гілльбера де–Ланноа йдеться мова про смерть Османського султана Магомета І. Владу, після смерті батька, успадкував син Мурад II. Але в Османській імперії, так у ті віки називалася сучасна Туреччина, Мурадові II протистояли його дядько Мустафа та брат Мустафа. Саме про те внутрішнє протистояння в Османській імперії вели мову князь Вітовт і Гілльбер де–Ланноа. Чому князь Вітовт не радив королівському послу добиратися до Константинополя, на ті часи ще столиці Візантійської імперії, сушею, через Дунай. Там уже були турки. Так коротко можна охарактеризувати взаємовідносини та геостратегічне становище країн Східної Європи. Як бачимо, жодної проблеми у ті часи без участі Великого Литовсько–Руського князівства вирішити було неможливо. І що цікаво — руські (українські) князі у тій, русько–литовській державі, мали неабияку вагу.
Послухаємо Гілльбера де–Ланноа далі.
«85. Тоже. Один князь и русская (українська. — В. Б.) княгиня из числа его подданных дали мне обед и пару русских (українських. — В. Б.) вышитых перчаток…, а его рыцари (українські. — В. Б.) дали мне другие подарки, как–то шапки и перчатки, подбитыя куньим мехом и татарские ножи, особенно–же Гедигольд, капитан Плюй в Подолии. Я был у Витовта 9 дней и уехал оттуда» [8, с. 38–39].
Ми процитували надзвичайно цікаве і важливе свідчення посла Англії і Франції із далекого 1421 року. То не прості слова, то далека і славна історія України (Русі). Жоден український історик ще не осмислював цього свідчення абсолютно незалежної європейської людини. Про що ж ці слова свідчать? Подумаємо разом.
Якщо український князь влаштував прийом королівському послу, то він був державною особою і мав на те право. Звернімо увагу, на прийомі у руського князя та його дружини були присутні виключно українські — «Його рицарі», з яких Гілльбер де–Ланноа виділив «Гедігольда». До лицарської спільноти на Заході належали тільки особи дворянського походження. За умов тодішньої України (Русі) до такої категорії належали князі та бояри.
Та навіть серед князів і бояр руських (українських), королівський посол виділив «подарунки «Гедігольда».
Попередньо ми уже говорили, що у Великому Литовсько–Руському князівстві існувала державна субординація. Отож князь, який влаштував прийом для королівського посла, був у 1421 році головним серед руських князів держави, як за посадою, так і за впливом у Великому князівстві. А таким у ХV–ХVІ століттях був рід князів Острозьких.
Без сумніву, «Князь и княгиня русские» (згідно з перекладом історика Ф. К. Бруна) були українцями (русичами) Федором та Агафією Острозькими. Саме вони в липні 1421 року влаштували обід і прийом послові англійського та французького королів. Цьому є й ще один доказ.
На обіді у Федора та Агафії Острозьких був присутній «рыцарь Гедигольд». Але лицар належав до руських лицарів, і аж ніяк не до найманців. Це підкреслив посол. А ще він звернув нашу увагу, що найкращі подарунки отримав після прийому саме від «Гедігольда». Такого не міг допустити жоден руський князь чи боярин, присутній на прийомі. Але таке міг собі дозволити син Федора і Агафії Острозьких. А в них був саме такий син, якого звали—Василь Красний!
Послухаємо першого ректора Київського університету професорам. О. Максимовича(1804–1873):
«Синів у Федора Даниловича було два, Василь та Данило. Першого з них сучасники називали Василем Красним» [49, с. 13].
Пропоную разом дослідити, чому посол двох королів до Великого князя Вітовта пойменував князя Василя Красного (Острозького) — Гедігольдом.
Гілльбер де–Ланноа написав свій звіт королям (спогади) французькою мовою, додаючи до нього голландські слова. Тобто він одночасно володів французькою та фламандськими мовами. Бо голландська (фламандська) мова є звичайним відгалуженням «західно–германської групи індоєвропейської сім’ї мов» [25, том 17, с. 574].
Як освічена людина, він знав латинську мову. Певно, знав іспанську та англійську мови, бо воював в Іспанії та служив англійському королю.
На початку XV століття людей ще величали одним іменем, інколи додаючи уточнюючий прикметник чи якусь іншу ознаку.
З грецької Василь — це Василіус — володар (імператор, цар, король, князь, хан, султан тощо). Слово «Красний», в нашому розумінні, англійською мовою кажуть — «гольд» — золотий.
Та назвати Василя Красного — Василіус–Гольд Гілльбер де–Ланноа не міг. Це не відповідало дійсності. Василіусом (Великим князем) Великого Литовсько–Руського князівства був Вітовт.
Певно, французові пояснили, що назвати Василя Красного одним словом Гольд буде неправильно. Тому й з’явилося — Гедігольд. І з’явилося в Європі давно.
Зазначимо, що з першою частиною слова «Геді» лицар Гілльбер де–Ланноа поводився надзвичайно вільно. Коли автор дослідження звернувся до мовного оригіналу праці де–Ланноа, а її частково навів професор Ф. К. Брун, то тільки на двох сторінках наведеного тексту, знайшов три різних його написання: Guedigold, Gheldigold, Gueldigold. Звичайно, це могла бути й помилка друкарні, а не Гілльбера де–Ланноа. Але професор Ф. К. Брун, бувши людиною педантичною та уважною, на ці розбіжності не звернув уваги. Щось в цьому приховано. Хоча зазначимо, що польські та російські імперські історики, які працювали в минулі століття зі спогадами Гілльбера де–Ланноа, були не зацікавлені вносити істину до цього питання. Жодна з цих імперій не бажала бачити володарем великого Поділля руського (українського) династичного князя, рід якого сягав у IX століття, до Святого Володимира та пізнішого — Данила Галицького.
Особливо цього не бажали польські історики, які почали працювати з матеріалом першими, одразу ж по його публікації у 1840 році «Обществом библиофилов в Монсе». Тому що Польський король Казимир, посягаючи на Галицьке князівство, ще у 1350–ті роки у листі до Константинопольського патріарха писав неправду:
«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Краля Казимира землі Ляхії й… Русі, і від Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Князі Русі були мої родичі і сії Князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Краль Ляхії, придбав землю Русі…» [48, с. 148].